Жан Вальжан ішов далі вперед.
Проте шлях його лежав не до Сени. З двосхилого пагорба правобережного Парижа стічну воду скидають по обох укосах — у Сену й у Головну клоаку. Гребінь пагорба, що править за вододіл, звивається в найпримхливіший спосіб. Його найвищу точку якраз і проминув Жан Вальжан. Він спускався тепер до окружного каналу, хоч і не здогадувався про це.
На кожному повороті він обмацував стіни, і якщо поперечний коридор був вужчий, то не звертав туди, слушно припускаючи, що вужчий хід неминуче заведе його у глухий кут.
Нарешті Жан Вальжан відчув, що проминув ті квартали Парижа, де все завмерло від страху перед повстанням, й де барикади перепинили вуличний рух. Згори долинав незмовкний, глухий гуркіт — то котилися колеса екіпажів.
Він ішов уже з півгодини і ще жодного разу не спинявся перепочити — тільки змінив руку, якою підтримував Маріуса. Темрява все густішала, та це якраз і заспокоювало Жана Вальжана.
Зненацька перед ним лягла його тінь. Вона вирізнилася на ледь видимому червонястому світлі, що забарвило камінь у нього під ногами та склепіння над головою, і мерехтіло по вкритих слизом стінах коридора. Вкрай здивований, Жан Вальжан обернувся.
Десь дуже й дуже далеко позаду палахкотіла, пронизуючи морок, якась зловісна зоря, — наче спрямоване на нього око.
То було око поліції — страшне світило, що несподівано зійшло в підземному лабіринті.
А за тією плямою світла невиразно маячили вісім чи десять чорних постатей — випростаних, хистких, погрозливих.
2. Необхідне пояснення
Вдень 6 червня в паризькій клоаці було наказано провести облаву. Боялися, що клоака стане притулком для переможених повстанців, і префектові Жіске доручили обшукати Париж підземний, поки генерал Бюжо очищав Париж наземний. Три загони поліцаїв та робітників клоаки нишпорили того дня в паризьких водостоках: один обстежував правий берег Сени, другий — лівий, третій — центральну частину Старого міста. Поліцаї були озброєні карабінами, кийками, шаблями й кинджалами.
Жана Вальжана в цю мить освітив ліхтар патруля, що оглядав водостоки під правим берегом.
Вони щойно обстежили криву галерею і три глухі кути під вулицею Кадран. Жан Вальжан на своєму шляху проминув ту галерею, бо вона здалася йому вужчою від коридора, яким він ішов. Коли поліцаї вийшли з водостоку під вулицею Кадран, їм почувся шурхіт кроків, що віддалялися в напрямі окружного каналу. То були кроки Жана Вальжана. Сержант — начальник дозору, підняв ліхтар, і весь загін почав удивлятися в темряву туди, звідки долинав шурхіт.
Для Жана Вальжана то була неймовірно страшна хвилина.
На щастя, він бачив ліхтар добре, а ліхтар освітлював його погано. Він був дуже далеко і зливався з темрявою.
Жан Вальжан притиснувся до стіни й завмер на місці.
А втім, він добре не усвідомлював, що то за тіні рухаються там позаду. Від безсоння, голоду він марив наяву. Він бачив полум’я, а навкруг полум’я якісь привиди. Що то було? Він не знав.
Коли Жан Вальжан зупинився, шурхіт стих.
Поліцаї дослухалися, проте нічого не чули, вони придивлялися, але нічого не бачили.
Жан Вальжан побачив, що привиди зійшлися кружкома на перехресті двох галерей. Їхні голови, схожі на бульдожі морди, присунулися майже впритул одна до одної. Привиди шепотілися.
Порадившись, поліцейські пси вирішили, що шурхіт кроків їм почувся, — отже, йти до окружного каналу було б тільки марнуванням часу; навпаки, слід поквапитися до кварталу Сен-Меррі, бо якщо їм і пощастить зловити якогось заколотника, то саме там.
Сержант дав наказ звернути ліворуч, униз до Сени. Якби їм спало на думку розділитися на два загони й піти в двох напрямках, Жана Вальжана неминуче схопили б. Його доля висіла на ниточці. Проте цілком імовірно, що префектура, передбачаючи можливість збройних сутичок із повстанцями, заборонила дозорам поліції розбиватись на групи. Отож патруль вирушив у протилежний від Жана Вальжана бік.
Перед тим як піти, сержант, для очистки свого поліційного сумління, розрядив карабін у тому напрямку, де причаївся Жан Вальжан. Луна від пострілу прокотилась по підземеллю; здавалося, забурчало все неосяжне черево велетенського міста. Шматок тиньку з плюскотом упав у воду біля Жана Вальжана; він зрозумів, що куля вдарила в стіну десь над його головою. Розмірені й поквапні кроки почали віддалятись, і незабаром чорні тіні розтанули в темряві, червонястий відблиск ліхтаря на склепінні галереї все тьмянів і нарешті погас.
Знову запала тиша, знову опустилася непроникна темрява. А Жан Вальжан іще довго стояв, не сміючи поворухнутись, дослухаючись до тиші й розширеними зіницями стежачи, як зникає вдалині той патруль привидів.
3. Чоловік, якого вистежують
Слід віддати належне тогочасній поліції: навіть під час політичних заворушень вона неухильно виконувала свої обов’язки з охорони громадського порядку. Агент, якому доручали вистежити злочинця, робив свою справу, не звертаючи уваги ні на барикади, ні на заколот.
Щось подібне й відбувалося 6 червня пополудні на правому березі Сени, неподалік від мосту Інвалідів.
Двоє чоловіків ішли понад самим берегом, далеченько один від одного. Перший, мабуть, утікав, а другий його переслідував.
Проте обидва не поспішали, наче кожен побоювався, що, заквапившись, змусить другого наддати ходи.
Здавалося, то хижак переслідує жертву, приховуючи свої наміри. Але жертва на обман не піддавалась і пильності не втрачала.
Утікач виглядав хирлявим і жалюгідним. Переслідувач — як воно й пасує псові-гончаку — був високий і міцно збудований.
Берег здавався зовсім безлюдним; не траплялося ні перехожих, ні човнярів, ні вантажників на причалених то там, то там шаландах.
Спостерігачеві, який простежив би за тими двома з набережної, перший видався б підозрілим, обшарпаним волоцюгою, а другий — службовою особою. Один був у подертій блузі, другий — у застебнутому аж до підборіддя рединготі.
Чому ж переслідувач не квапився схопити втікача? Мабуть, він сподівався вистежити важливе побачення і накрити зразу цілу банду.
Такий здогад підтверджується тим, що чоловік у рединготі, помітивши з берега порожній фіакр, який проїздив угорі по набережній, подав знак візникові; той відразу зрозумів, з ким має справу, завернув коня й повільно поїхав слідом за тими двома людьми. Обшарпанець, який ішов попереду, не помітив цього.
Фіакр котив під деревами Єлисейських Полів. Над парапетом мелькали голова й плечі візника з батогом у руці.
В таємній інструкції поліційним агентам є такий параграф: "Завжди мати напохваті найманий екіпаж, про всяк випадок".
Двоє чоловіків, кожен маневруючи за всіма правилами стратегії, наблизилися до пологого укосу набережної, по якому за тих часів візники спускалися до річки напувати коней.
Мабуть, утікач хотів піднятися укосом і спробувати зникнути на Єлисейських Полях, де, правда, багато дерев, але й чимало поліцаїв, отож переслідувач міг розраховувати там на підмогу.
Та, на превеликий подив переслідувача, втікач і не подумав звернути до укосу. Він і далі йшов попід набережною.
Становище його робилося безнадійним.
Тепер він уже не зміг би піднятись на набережну, якби й захотів — далі не було ні пологого укосу, ні сходів. Зовсім близько Сена круто завертала до Йєнського мосту, і берегова смужка, дедалі звужуючись, на повороті зникала під водою. Там утікач неминуче опиниться в пастці: праворуч — прямовисна стіна, попереду й ліворуч — річка, позаду — представник закону.
Правда, кінець берегової коси ховався за купою щебеню в шість-сім футів заввишки, що залишилася від якоїсь зруйнованої будівлі. Та невже бідолаха сподівався зникнути з очей за тією купою, яку так легко обійти? Навряд. Злочинці не такі наївні.
Утікач дістався до купи і зник за нею.
Втративши його з очей, чоловік у рединготі наддав ходи. За хвилину-дві він уже обійшов купу щебеню. Там він зупинився, приголомшений. Того, за ким він полював, ніде не було.
Обшарпанця й слід прохолов.
Від купи сміття берег тягся ще кроків на тридцять, а далі зникав під водою, що хлюпала в стіну набережної.
Утікач не зміг би кинутись у воду або видертися по прямовисній стіні непоміченим. Куди ж він подівся?
Чоловік у рединготі дійшов до кінця берегової коси і якусь мить стояв у задумі, стиснувши кулаки й пильно роздивляючись навколо. Зненацька він стукнув себе по лобі. В тому місці, де кінчався берег і починалась коса, він помітив під кам’яним склепінням ніби ґратчасті, широкі й низькі, двері, на трьох масивних завісах і з важким замком. Цей заґратований отвір, пробитий у стіні набережної, виходив почасти на берег, почасти на річку. Звідти витікав у Сену каламутний струмок.
За товстими іржавими ґратами виднілась темна склепінчаста галерея.
Чоловік у рединготі схрестив руки і втупився в ґрати обуреним поглядом.
Нічого не домігшись поглядом, він став штовхати їх і трясти, але ґрати трималися міцно. Якщо їх недавно відчиняли, то здавалося дивним, чому такі іржаві двері навіть не зарипіли. Та хай там як, а їх знову замкнули. Отже, той, хто туди пройшов, мав при собі не відмичку, а справжній ключ.
— Це вже занадто! — обурено пробурчав чоловік у рединготі. — У нього казенний ключ!
Після чого він зразу заспокоївся, відійшов і причаївся за купою сміття, чи то сподіваючись, що втікач вибереться назовні, чи ждучи, коли туди спробують увійти інші.
Візник, який стежив згори за всіма його рухами, теж зупинився біля парапету набережної. Передбачаючи тривалу стоянку, він підв’язав коням під морди торбинки з вівсом. Рідкі перехожі на Йєнському мосту на мить обертались, щоб глянути на ці дві нерухомі деталі краєвиду — чоловіка на березі та фіакр на набережній.
4. Крізь морок і трясовину
Жан Вальжан знову рушив у путь і більше не зупинявся.
Іти ставало дедалі важче. Висота стелі, приблизно розрахована на середній людський зріст, весь час змінювалась. Щоб не поранити Маріуса об камені, Жанові Вальжану доводилося раз у раз нахилятись. Вологе каміння й слизькі плити були поганою опорою як для рук, так і для ніг. Він брів, обмацуючи стіну і спотикаючись у нечистотах. Продухвини вгорі траплялися рідко, і світло, що проникало крізь них, здавалося місячним; воно губилося в тумані, міазмах, темряві. Жанові Вальжану хотілося їсти й пити, а надто пити, бо тут було, як на морі — навколо вода, проте пити її не можна.