1. Брама нова, можливо, тут мешкають багаті, але відразу за нею — старі, обдерті двері, наче в якомусь будинку по вулиці Сінчеро Ренато: далі під номером 3 — недавно відновлена брама. Гіліки та пневматики навперемін. Володарі та їхні раби. А ось щось схоже на арку, забиту дошками. Поза всяким сумнівом, тут була окультистична книгарня, а тепер її вже нема. Виселився цілий квартал. Евакуація протягом одної ночі. Як Альє. Тепер Вони знають, що хтось знає, і починають ховатися в підпілля.
Я на розі вулиці Біраг. Бачу безконечну вервечку портиків, без жодної живої душі, я б волів, щоб було темно, але вулиця освітлена жовтим світлом ліхтарів. Якщо я закричу, ніхто мене не почує. Мовчазні, за замкненими наглухо вікнами, з яких не просмикується ані найменша смужка світла, ядуче посміхнулися б набивачі опудал у своїх жовтих хламидах.
А втім ні, між портиками та центральним парком запарковані автомобілі, і зрідка проминає якась тінь. Але це не робить вулицю привітнішою. Велика німецька вівчарка переходить мені дорогу. Чорний пес блукає сам уночі. А де ж Фауст? Може, вигулювати собаку він послав вірного Ваґнера?
Ваґнер. Ось думка, яка крутилась у мене в голові, не зринаючи на поверхню. Доктор Ваґнер, саме він мені потрібний. Він зможе сказати мені, що я марю, що я беру привиди за дійсність. Він зможе сказати, що все це неправда, що Бельбо живий і ніякого ТРЕСу нема. Яка полегкість, якщо я хворий.
Я майже бігом покидаю майдан. За мною їде машина. Ні, вона, напевно, шукає місце припаркуватися. Я зашпортуюсь об пластикові мішки зі сміттям. Машина паркується. Я їй не потрібен. Виходжу на вулицю Сент-Антуан. Шукаю таксі. Неначе почувши мої думки, таксі під'їжджає.
Я кажу водієві:
— Sept, avenue Elisée Reclus .
116
Je voudrais étre la tour, pendre a Tour Eiffel .
Biaise Cendrars
Я не знав, де це, і не важився запитати у таксиста, адже о такій порі таксі беруть, щоб дістатися до себе додому, інакше ти як мінімум убивця, з іншого боку, він незадоволено бурчав, що середмістя і досі кипить тими клятими студентами, скрізь море автобусів, нечувано, якби його воля, він поставив би їх усіх до муру, і що найкраще податися кружним шляхом. Він зробив коло практично навколо всього Парижа і нарешті залишив мене під будинком номер сім у якійсь відлюдній вуличці.
Тут не було жодного доктора Ватера. То, може, це під номером сімнадцять? Чи двадцять сім? Я зробив дві-три спроби, відтак прийшов до тями. Навіть якби я знайшов потрібну браму, хіба я справді намірявся витягнути доктора Ватера з ліжка о такій порі, щоб розповісти йому свою історію? Я опинився тут з тих самих причин, з яких мандрував від Порт-Сен-Мартена до майдану Вогю. Я тікав. А тепер я втік із місця, в яке я потрапив, тікаючи від Консерваторію. Мені був потрібен не психоаналітик, а гамівна сорочка. Або трохи сну. Або Лія. Щоб вона взяла мою голову і сильно пригасла її між грудьми та пахвою, заспокійливо шепочучи.
Я шукав доктора Ватера чи проспект Елізе Реюпо? Адже тепер я пригадав собі: на цю назву я натрапив, розкопуючи у книгах елементи для Плану, я знайшов її в якогось автора минулого століття, який написав книгу, не пам'ятаю вже яку, про Землю, підземелля й вулкани; під приводом академічних студій з географії він пхав носа у Підземний Світ. Один з Них. Я тікав від Них і завжди знаходив їх навколо себе. Поступово, протягом кількох століть, Вони окупували весь Париж. І решту світу.
Я мав повернутись до готелю. Чи пощастить мені впіймати ще одне таксі? Якщо я правильно зрозумів, я опинився у далекому передмісті. Я націлився іти в напрямку, звідки ясніше доходило розпорошене світло і де було видно відкрите небо. Сена?
І, дійшовши до рогу, я побачив її.
Ліворуч від мене. Я мав передбачити, що вона причаїлася десь неподалік, у цьому місті назви вулиць містять недвозначні натяки, вони завжди попереджують, тим гірше для мене, що я про це не подумав.
Вона була там — бридкий мінеральний павук, символ, знаряддя їхньої влади: я мав тікати геть, а натомість відчував, що мене притягує ця павутина, я водив головою знизу догори і навпаки, неспроможний охопити її єдиним поглядом, адже я практично був усередині неї, вона пронизувала мене тисячею своїх пругів, я відчував, як мене бомбардують, падаючи звідусіль, її залізні заслони, досить було їй ворухнутись — і вона могла б роздушити мене одною зі своїх металевих лап.
Ейфелева вежа. Я був у єдиній точці міста, де її не видно здалеку, де її профіль не височить приязно над океаном дахів, фривольний, наче на картині Дюфі. Вона громадилася вгорі, насуваючись прямо на мене. Я здогадувався, де її верхівка, але спершу обійшов її довкруги, потім ступив усередину її основи, затиснутий між одною її ногою та іншою, я бачив її кісточки, черево, геніталії, вгадував запаморочливі нутрощі, з'єднані через стравохід із шиєю політехнічної жирафи. Хоч уся в дірках, могла заслонити все світло навколо, і в міру мого просування вона з різних перспектив виставляла переді мною численні дупласті склепіння, що обрамляли отвори, звернені у пітьму.
Онде ліворуч від неї, ще низько над обрієм, у напрямку на північний схід зійшов серп місяця. Іноді вежа показувала його мені у рамці, неначе він — оптична ілюзія, відблиск одного з її вигнутих щитів, але досить мені було зрушити з місця, як щити змінювали форму, місяць зникав, заплутавшись між металевими ребрами, цей звір роздер його, перетравив, спровадив в інший вимір.
Тессеракт. Чотиривимірний куб. Аж ось крізь арку я побачив рухомий вогник, навіть два вогники, червоний і білий, вони блимали — ясна річ, то літак у пошуках Руассі, чи Орлі, чи ще там чогось. Але вмить — чи це я сам зрушив з місця, чи літак, чи вежа — вогники зникли за одним із ребер, я сподівався побачити їх в іншій рамці, але вони не з'явилися. Вежа мала сотню рухомих вікон, і через кожне виднів інший сегмент часо-простору. Її ребра не позначали евклідових складок, вони розбивали тканину космосу, трансформували катастрофи, гортали сторінки паралельних світів.
Хто сказав, що шпиль цього Собору Тандитної Богоматері був призначений для того, щоб "suspendre Paris au plafond de l'univers" ? Навпаки, він був потрібен, щоб підвісити Всесвіт до свого власного шпилю, — це природно, хіба це не Ерзац Маятника?
Які назви їй давали? Самотня свічка, порожній обеліск, слава залізному дротові, апофеоз електробатарейки, повітряний вівтар ідолопоклонницького культу, бджола у серці рози вітрів, сумна, неначе руїна, бридкий колос кольору ночі, безформний символ дурної сили, абсурдне чудо, безглузда піраміда, гітара, каламар, телескоп; щось розтягнуте, наче промова міністра, стародавній бог і модерний звір... Вона була всім цим, і ще чимось, і якби я мав шосте чуття Володарів Світу, тепер, перебуваючи в полоні жмутка її голосових зв'язок, укритих гайкоподібними поліпами, я б почув, як вона хрипко шепоче музику сфер, адже в цю мить вежа саме висмоктувала з серця порожнистої Землі хвилі і передавала їх усім мегалітам світу. Кореняк із наїжачених цвяхами шарнірів, шийний артроз, протез протеза — який жах, якби Вони хотіли розтрощити мене у безодні, їм би довелося кинути мене з того місця, де я стояв, угору, до вершини. Безсумнівно, в цю мить я завершував подорож крізь центр Землі, мене охоплювало запаморочення антиґравітації, наче я потрапив до антиподів.
Ні, то не був плід нашої уяви, зараз вежа здавалась мені грізним доказом Плану. Але невдовзі вона помітить, що я — шпигун, ворог, зернятко пороху в механізмі, що його образом і двигуном вона була, розширить непомітно один з ромбів свого свинцевого мережива і поглине мене, і я зникну в складці її ніщóти, перенесений в Іншість.
Якщо я ще трохи залишусь під цим плетивом, її великі кігті стиснуть мене, вони викривляться, наче ікла, втягнуть мене, а тоді звір знову прибере похмуру позу гострилки для олівців, злочинної та лиховісної.
Ще один літак: він прибував з ніщоти, вежа породила його поміж своїми хребцями безм'ясого мастодонта. Я дивився на неї, вона не мала кінця, як проект, задля якого народилася. Якби я міг залишитися, не боячись бути зжертим, я простежив би за її переміщеннями, за її повільним обертанням, за її безконечно малими втратами та відновленнями рівноваги під холодним вітерцем течій. Можливо, Володарі Світу вміли інтерпретувати її як геомантичне креслення, читати у її непомітних метаморфозах вирішальні сигнали, страхітливі веління. Вежа веретенилася над моєю головою, наче викрутка Містичного Полюса. А може, ні, вона стояла непорушно, немов намагнічена підпора, і примушувала обертатися небесне склепіння. Але в будь-якому разі вона викликала однакове запаморочення.
Як добре вежа захищає себе, говорив я собі, здалеку вона приязно підморгує, але досить тобі підійти ближче, досить спробувати проникнути в її таємницю, і вона знищить тебе, заморозить твої кістки, показавши лише безглуздий жах, з якого вона зроблена. Тепер я знаю, що Бельбо мертвий і що План справді існує, адже існує вежа. Якщо мені не вдасться утекти, утекти ще раз, я не зможу розповісти про це нікому. Треба бити на сполох.
* * *
Якийсь шум. Годі, треба повертатись до реальності. З великою швидкістю мчить таксі. Мені стрибком щастить вирватися з магічного кола, я щосили махаю руками, ризикуючи потрапити під машину, бо таксист гальмує лише в останню секунду, неначе не маючи бажання зупинятись — під час їзди він сказав мені, що, проїжджаючи під вежею вночі, він теж відчуває страх і натискає на газ.
— Чому? — запитав я.
— Parce que... parce que ia fait peur, c'est tout .
* * *
Невдовзі я був у своєму готелі. Мені довелося довго дзвонити, щоб розбудити сонного портьє. Я сказав собі: тепер тобі треба поспати. Все інше завтра. Я проковтнув кілька пігулок, досить, щоб отруїтись. Далі вже нічого не пам'ятаю.
117
Безумство має величезний павільйон
що звідусіль прийма персон,
а ще, як мають вони золота і влади вдосталь...
Себастьян Брант, Корабель дурнів, 46
Я прокинувся о другій пополудні у запамороченому і кататонічному стані. Я все чітко пам'ятав, але не мав жодної гарантії, що те, що я пам'ятав, було правдою. Спершу я подумав, що треба спуститися вниз і купити газет, тоді сказав собі, що в будь-якому випадку, навіть якби відразу після всіх подій у Консерваторій проникла рота сипаїв, у вранішніх газетах новина з'явитися не встигла б.
Зрештою того дня Париж був заклопотаний іншим.