З першого погляду ви схоплюєте все, що за нею ховалося. Пам’ять миттю прояснюється, і перед тим, хто очуняв, виразно постають події, яких він нібито й не бачив у п’яному очамрінні.
Зосередивши всю увагу на Анжольрасі, солдати навіть не помітили Грантера, який сидів у найдальшому кутку. Сержант уже наготувався повторити наказ: "На приціл!", — коли раптом чийсь гучний голос вигукнув:
— Хай живе Республіка! Я теж із ними!
Грантер звівся на ноги.
Сліпуче сяйво битви, в якій він не брав участі, спалахнуло в погляді пияка, що вмить перемінився.
— Хай живе Республіка! — повторив він, твердою ходою перетнув залу і став поруч із Анжольрасом навпроти рушничних дул.
— Кінчайте обох разом, — сказав він.
Й, обернувшись до Анжольраса, лагідно запитав:
— Ти дозволиш?
Анжольрас із усмішкою потис йому руку. Він ще усміхався, коли вдарив залп.
Пронизаний вісьмома кулями, Анжольрас залишився стояти, ніби прицвяхований до стіни. Тільки голова його похилилась на груди.
Грантер, убитий наповал, упав йому під ноги.
Через кілька хвилин солдати перебили останніх захисників барикади, що сховалися на горищі. Бій точився під самим дахом. Тіла жбурляли з вікон на бруківку, деякі ще були живі. З горища підстрелили двох солдатів, які намагалися підняти повалений омнібус. Потім звідти скинули вниз чоловіка в блузі. Солдат і повстанець, сплівшись у міцних обіймах, котилися по черепиці і полетіли з даху, так і не випустивши один одного. Нещадна боротьба точилася й у льоху. Крики, постріли, тупотіння ніг. Потім — тиша. Барикаду було здобуто.
14. Бранець
Маріус і справді потрапив у полон. У полон до Жана Вальжана.
То Вальжанова рука підхопила його, коли він падав.
Жан Вальжан не брав участі в битві, але й не ухилявся від небезпеки. Якби не він, то в ці останні хвилини агонії ніхто не подбав би про поранених. Жан Вальжан з’являвся всюди, мов посланець провидіння, піднімав тих, хто падав, переносив їх до нижньої зали й перев’язував. Він же закладав пробоїни в барикаді. Але жодного разу його рука не завдала удару — навіть із метою самозахисту. Він мовчки рятував інших. При цьому він дістав хіба що кілька подряпин. Кулі обминали його. Якщо, йдучи сюди, Жан Вальжан думав про самогубство, то він не досяг мети.
Здавалося, Жан Вальжан не бачив Маріуса в густому диму битви; насправді ж він не спускав із нього очей. Коли куля збила Маріуса з ніг, Жан Вальжан підскочив до нього зі спритністю тигра, схопив його й поніс геть.
У тому вихорі атаки вся увага була спрямована на Анжольраса та двері шинку, що їх він захищав, і ніхто не помітив, як Жан Вальжан, несучи непритомного Маріуса, перейшов через дворик барикади і зник за рогом "Коринфа".
Той ріг, як ми пам’ятаємо, виступав у вулицю й захищав від куль, картечі та й від цікавих поглядів майданчик у кілька квадратних футів. Саме в тому закутні сконала Епоніна.
Жан Вальжан зупинився, поклав Маріуса на землю й оглянувся навкруги.
Становище було безвихідне.
На дві або три хвилини стіна послужить йому захистом, але як звідси вибратися? Йому згадалось, як вісім років тому він опинився в подібному становищі на вулиці Полонсо і як знайшов із нього вихід. Тоді це було важко, тепер — неможливо. Перед ним височів похмурий, наглухо замкнений будинок, де, здавалося, мешкав тільки мрець, чия голова звішувалася з вікна. Праворуч була невисока барикада, що загороджувала вуличку Мондетур від Малої Жебрацької; перебратися через неї неважко, але за гребенем тієї барикади виднівся ліс багнетів. Там стояла в бойовій готовності лінійна піхота, і кожен, хто зважився б виткнутися з-за тієї барикади, став би мішенню для шістдесяти рушниць. Ліворуч і позаду, зразу за рогом "Коринфа", клекотіла битва й чатувала смерть.
Що робити?
Вибратися звідти міг би тільки птах.
А знайти вихід треба було негайно. Бій точився за кілька кроків. На щастя, увага нападників зосередилася на дверях шинку; але досить якомусь одному солдатові поткнутися за ріг — і всьому кінець.
Жан Вальжан поглянув на будинок перед собою, на барикаду праворуч, а тоді, як людина, що потрапила в цілковиту безвихідь, уп’явся очима в землю, ніби хотів просвердлити її поглядом.
І тут біля самого підніжжя невисокої барикади, яку пильно охороняли ззовні невблаганні вороги, він помітив наче залізні ґрати, наполовину завалені камінням. Брук навколо було розвернуто, і тепер ніщо їх не утримувало. Крізь ґрати виднів якийсь темний колодязь. Жан Вальжан кинувся туди. Миттю згадавши свої давні навички втікача з каторги, він розкидав каміння, підняв ґрати, завдав собі на плечі нерухоме тіло Маріуса, упираючись коліньми й ліктями, спустився з цим тягарем на спині в колодязь, на щастя, неглибокий, закрив над головою важку залізну ляду, на яку знову посипалися зрушені ним кругляки, і став ногами на вистелене плитами дно десь за три метри від поверхні землі.
Жан Вальжан з непритомним Маріусом на плечах опинився в якомусь довгому підземному коридорі.
Тут панували глибокий спокій, мертва тиша, темрява.
Невиразним шумом долинав згори грізний гуркіт битви. Якраз у нього над головою солдати штурмували шинок.
Книга друга
У череві Парижа
1. Клоака та її несподіванки
Жан Вальжан потрапив у паризьку клоаку.
У першу мить він начебто осліп і оглух. Тільки відчував, що стоїть на твердому, — от і все. Але й цього йому було досить. Він простяг руку, потім другу, помацав стіни обабіч і з’ясував, що перебуває у вузькому проході; посковзнувся й зрозумів, що кам’яні плити залиті водою. Обережно ступивши однією ногою вперед, переконався, що кам’яна підлога тягнеться далі. Повіяло смородом, і Жан Вальжан здогадався, де він.
Через кілька секунд сліпота минула. Крізь люк оглядового колодязя, яким він спустився, проникало трохи світла, й очі його призвичаїлися до сутіні. Він почав дещо розрізняти. Підземний хід, у якому він опинився, був замурований позад нього. Він стояв в одному з глухих кутів. Попереду була інша стіна — стіна мороку. Тьмяне світло з продухвини оглядового колодязя згасало кроків за десять по коридору, а далі чорніла непроглядна пітьма. Ступити в неї було страшно, здавалося, вона поглине людину навіки. Одначе Жан Вальжан просто не мав іншого вибору. Він подумав, що й солдати можуть помітити отвір між кругляками, який упав у вічі йому. Тоді вони спустяться в колодязь і обшукають водостік. Отже, не слід гаяти ні хвилини. І він рішуче ступив у темряву.
Насправді Жан Вальжан із Маріусом далеко ще не були врятовані. На них тепер чигали інші небезпеки, не менш страшні. Після вогненного вихору битви — печера, повна смердючих випарів і причаєних пасток. Після хаосу — клоака. З одного кола пекла Жан Вальжан спустився в інший.
Ступивши півсотні кроків, він був змушений зупинитися. Підземний коридор упирався в інший, у поперечний. Куди звернути — праворуч чи ліворуч? Як визначити правильний напрямок у цьому чорному лабіринті?
Такий лабіринт має одну провідну нитку — укіс. Іти під укіс — означає вийти до річки. Жан Вальжан збагнув це відразу.
Він подумав, що, певно, перебуває у водостоці Центрального ринку — отже, звернувши ліворуч і пішовши вниз, менше ніж за чверть години добереться до одного з витоків на Сену між мостом Міняйлів і Новим мостом, тобто посеред білого дня опиниться в найзалюдненішому кварталі Парижа. Легко уявити собі здивування перехожих, коли вони побачать, як перед ними з’являються просто з-під землі двоє закривавлених людей. Збіжиться поліція, і їх схоплять, перш ніж вони виберуться на поверхню. Краще вже йому довіритися темряві й заглибитись у лабіринт, а в усьому іншому покластися на волю провидіння.
Жан Вальжан звернув праворуч і пішов угору.
Коли він завернув за ріг підземного ходу, тьмяне світло з отвору колодязя зникло, і перед ним знову опустилася завіса мороку. Одначе він ішов уперед і так швидко, як тільки міг. Маріусові руки були перекинуті вперед обабіч його шиї, а ноги висіли ззаду. Однією рукою Жан Вальжан тримав обидва Маріусові зап’ястки, а другою обмацував стіну. Липка від крові щока пораненого притулялася до Вальжанової щоки, а по його тілу стікали з Маріусових ран цівки крові. Одначе від губів, які торкалися Вальжанового вуха, віяло вологим теплом — отже, Маріус дихав. Коридор, по якому йшов тепер Жан Вальжан, був ширший за попередній, але просуватися вперед було дуже незручно. Після вчорашнього дощу по водостоках дзюркотіли струмки, й доводилося йти попід самісінькою стіною, щоб не брьохати по воді.
Одначе потроху очі його призвичаїлися до темряви — може, з далеких продухвин у клоаку все ж таки соталося трохи світла, — і він почав невиразно розрізняти то стіну, то склепінчасту стелю підземного коридора.
Обирати шлях ставало все важче.
Підземна мережа водостоків повторює лабіринт розташованих угорі вулиць. У тогочасному Парижі їх було дві тисячі двісті. Уявіть-но собі дрімучі хащі переплутаних ходів клоаки! Тодішня система водостоків, якби її витягти в довжину, досягла б одинадцятьох льє.
Жан Вальжан ішов, нічого не бачачи, нічого не знаючи, поклавшись на випадок, — інакше кажучи, на волю провидіння.
Та мало-помалу його став проймати жах. Навколишній морок почав проникати і в його душу. Він брів навмання у невідомість. Мережа клоаки підступна, вона утворює дрімучу плутанину підземних ходів. Лихо тому, хто заблукає в цьому потойбічному Парижі, де панує вічна темрява! Жанові Вальжану доводилося йти навпомацки. В цій невідомості кожен крок міг стати його останнім кроком. Чи знайде він звідси вихід? І чи знайде вчасно? А що як величезна підземна губка засмокче його в себе навіки? А що як Маріус помре від утрати крові, а він — із голоду? Невже їм судилося тут загинути, і від них залишаться тільки два кістяки в якомусь закутні чорного лабіринту? Жан Вальжан ставив собі такі запитання й не міг на них відповісти. Утроба Парижа — бездонна прірва. Він потрапив у черево страховища — як у давнину один біблійний пророк.
І раптом він помітив, що вже не підіймається вгору, хоч ішов весь час прямо. Тепер течією струмка його било по ногах іззаду. Підземна галерея пішла під укіс. Чому? Невже він незабаром вийде до Сени? Це загрожувало великою небезпекою, але повернути назад було б іще небезпечніше.