Що ж ми, сироти, тепер без тебе робитимем? Що?
Вона голосила так жалібно, що чутливі жінки плакали разом з нею над цією втратою: адже без коня в господарстві як без рук, особливо навесні, та ще й зараз, коли чоловіків немає.
Всі сиділи навколо Бальцеркової, втішаючи її та згадуючи Гнідого добрим словом.
— Добрий був кінь, міцний ще, а лагідний, як дитина!
— Він мого хлопчика хвицнув, а все-таки, кумо, скажу по правді: коник був славний!
— Правда, кульгавий трохи й сліпнути почав, але сорок карбованців за нього завжди дали б.
— А пустотливий, як песик! Пам'ятаєте, як він перини з тинів скидав?
— Так, пошукати такого коника, пошукати! — співчутливо зітхали сусідки, наче покійника згадували, а Бальцеркова щоразу, глянувши на ясла, знову починала ридати вголос. Порожнє стійло, як свіжа могила, нагадувало про неоплакану ще втрату. Заспокоїлась вона тільки тоді, коли їй сказали, що солтис, узявши з собою Петрека, Ганчиного наймита, Валека, що робив у ксьондза, та мельникового Франека, поїхав шукати коня в циган.
— Еге, шукай вітру в полі! Зуміли вкрасти, зуміють і сховати. Вже надвечір вони повернулись і розповіли, що ніде — ні сліду, кінь наче у воду впав.
З'явився війт і, хоча вже стемніло, поїхав разом із солтисом повідомити стражників про крадіжку, а Бальцеркова з Марисею пішли самі шукати коня по сусідніх селах.
Повернулися ні з чим, довідавшись тільки, що й по інших селах почастішали крадіжки. Ця звістка ще більше налякала людей; всі боялися за своє добро. Війт навіть виставив сторожу. За браком хлопців, до цієї сторожі взяли двох жінок та кількох старших хлоп'ят, які щоночі повинні були обходити село. До того ж хтось у кожній хаті пильнував і дівчата ночували в стайнях та хлівах.
Проте й цим не убезпечилися, і тривога ще дужче зросла, коли, незважаючи на всі перестороги, першої ж ночі злодії вкрали у Філіпки свиню, яка от-от мала опороситись.
І словами не сказати, що діялося з нещасною жінкою: вона побивалася так, наче втратила дитину, бо ця свиня була її єдиним скарбом, вона сподівалася, продавши її, прохарчувати сім'ю до нового врожаю. Вона так ридала й билася головою об стіну, що страх було дивитись, навіть до ксьондза побігла з плачем, і він так розчулився, що дав їй цілого карбованця та ще й обіцяв подарувати порося з тих, які мали народитися в жнива.
Люди зовсім розгубилися, не знаючи, як вберегтися від крадіжок. Цей день був справжнім днем похорону, а до того ж і погода зіпсувалась: з самого ранку мжичив дощик; важке сіре небо наче пригнітило світ, і смуток мимоволі оповивав серця. Люди сиділи приголомшені, зітхали і з жахом думали про наступну ніч.
Але, на щастя, надвечір з'явився Рох і, оббігавши всі хати, повідомив скрізь дивовижну, неймовірну новину: післязавтра, в четвер, з'їдуться в Ліпці сусіди — допомогти в польових роботах.
Спершу ніхто не хотів цьому вірити, та коли й ксьондз прийшов на село і урочисто підтвердив Рохові слова, радість охопила всіх. Смерком, коли ущух дощ і калюжі порожевіли від вечірньої заграви, яка просочилась крізь туман, на дорогах зароїлися люди, залунали веселі крики. По хатах стояв гомін, сусіди бігали один до одного обговорювати новину і дивуватися їй. Всі так зраділи несподіваній допомозі, що навіть про крадіжку забули і мало хто вартував цієї ночі.
Назавтра все село вже вдосвіта було на ногах. Жінки прибирали, пекли хліб, готували вози, різали картоплю для садіння, ішли в поле розкидати гній, що лежав там іще в купах. А в деяких хатах вже клопоталися, щоб було чим напоїти й нагодувати несподіваних гостей, розуміючи, що треба привітати й почастувати їх по-хазяйськи. Не одна гуска й курка, залишена на продаж, наклала головою, і жінки знов немало набрали в борг у корчмаря і мельника. Здавалося, в Ліпцях готувалися до великого свята.
А найбільше за всіх радів і хвилювався Рох. Цілий день він снував по селу, стежачи за приготуваннями, всіх підганяв і так сяяв, був, проти свого звичаю, такий говіркий, що коли дійшов до Борин, Ганка, яка знову почувала себе недобре, сказала тихо:
— У вас очі горять, наче у хворого...
— Ні, я здоровий і щасливий, як ніколи в житті! Подумайте: на цілих два дні в Ліпці наїде стільки чоловіків, що всю невідкладну роботу упорають. Як же не радіти?
— Дивно мені тільки, що вони згодні працювати дурно, тільки за спасибі... такого ще не бувало!..
— Еге, за спасибі приїдуть допомагати, так добрі поляки, щирі християни й повинні робити! Звісно, так досі не бувало — через те зло й панувало в світі,— а тепер буде! Ще все зміниться на краще, от побачите! Люд порозумнішає, збагне, що ні на кого йому покладатися, крім самого себе, і ніхто нам не допоможе, самі ми повинні собі допомогти. І розростеться тоді люд по всій землі могутнім бором, і вороги його зникнуть, як сніг навесні. Побачите, прийде така пора! — гукав Рох і простягав руки, наче хотів обняти весь люд і любов'ю об'єднати його в непереможну силу.
Але тільки-но Ганка почала допитуватись, хто зробив це чудо, хто навчив сусідів приїхати допомагати, Рох утік і знову пішов по хатах. До пізньої ночі скрізь горіло світло — то дівчата готували собі обнови, сподіваючись, що завтра приїдуть не тільки дядьки, а й молоді хлопці.
І назавтра, тільки-но світанок побілив стріхи, село було вже готове прийняти гостей. З коминів здіймався дим, дівчата, мов очманілі, бігали з хати в хату, хлоп'ята вилазили по драбинах на дахи і дивились на дорогу. Село принишкло в радісному чеканні. День був теплий, але пасмурний і якийсь напрочуд зажурений. В садках голосно щебетали птахи, але голоси людей звучали глухо, важко повисаючи в теплому вологому повітрі.
Чекали довго. І тільки коли вже продзвонили до ранньої обідні, глухо загули дороги, і в легкій синявій імлі з'явилися перші вози.
— Їдуть з Волі!
— Їдуть з Ріпок!
— З Дембіци їдуть!
— Їдуть з Пшиленка!
Так гукали з усіх боків, і люди наввипередки бігли до костьолу, куди вже під'їжджали перші вози. Незабаром на майдані було повно возів і людей. Одягнені по-святковому чоловіки зіскакували з возів і віталися з жінками, які збігалися звідусюди. А діти, звісно, галасували більше від усіх, юрбою оточивши приїжджих.
Всі зараз же рушили в костьол, звідки вже линули звуки органа. Тільки-но обідня скінчилась, мало не все село посунуло за ворота цвинтаря під дзвіницю. Попереду виступали господині, дівчата крутилися збоку та пасли очима парубків, а халупниці трималися осторонь, збившися в гурт, мов лякливі куріпки. Вони не сміли лізти на очі ксьондзу, який незабаром вийшов до юрби, привітався з усіма і разом з Рохом почав розподіляти приїжджих по хатах, причому старався, щоб багаті потрапили до багатих.
Він так швидко все розподіляв, що не минуло й півгодини, як усіх приїжджих розібрали, і біля костьолу залишилися тільки заплакані халупниці, які марно сподівалися, що їм теж дадуть помічників.
По всьому селу знялася метушня: жінки розставляли біля хат лави й столи, подавали гостям сніданок і частували горілкою, щоб швидше познайомитися. Дівчата прислужували, а самі майже не доторкались до їжі — бо ж більшість приїжджих були молоді хлопці, і так гарно вбрані, наче вони приїхали не на роботу, а на заручини.
Але на балачки не було часу: гості сказали тільки, з яких вони сіл та як їх звуть, і навіть їли мало, чемно відмовляючись тим, що вони ще не заробили такого частування.
Незабаром вони, під проводом жінок, почали виїжджати на поля.
Все нагадувало урочисте свято.
Ожили безлюдні німі лани, задзвеніли голоси, з усіх дворів виїжджали вози, всіма дорогами тяглись плуги, всіма межами сунули люди; скрізь, у садках і на полях, чути було вигуки й радісні привітання; іржали коні, порипували розсохлі колеса, шалено гавкали собаки, ганяючись за лошатами, і буйна радість переповнювала всі серця й наче линула в простори. На картоплищах, на смужках, призначених під ячмінь, під жито, на зарослих бур'яном перелогах люди бралися за роботу галасливо, радісно, наче пускалися в танець.
Та от змовк гомін, свиснули батоги, зарипіли орчики, рвонули коні — й іржаві ще плуги поволі почали врізатися в землю й вивертати перші скиби масної чорної землі. А люди випростувались, набираючи повітря в легені, хрестилися і, окинувши поглядом поля, продовжували роботу.
Побожна тиша залягла в полях, наче в неозорому храмі, де іде служба божа. Люди мовчки схилялися над своїми смужками і з щирими зітханнями кидали святе зерно, сіяли працю свою, сподіваючись на щасливе врожайне завтра, і з глибокою вірою віддавали матері землі всі свої сили й думи.
Гей, ожили смутні ліпецькі поля, дочекалися хазяїв! Куди не глянь, від похмурих лісів до найдальших меж, скрізь у зеленкуватій імлі, наче у підводному царстві, так і мигтіли червоні спідниці, смугасті штани, білі каптани, коні, що, напружившись, тягли важкі плуги, і вози на межах.
Наче бджолиний рій обліпив землю, яка віяла пахощами, і працьовито рився в ній у тиші блідого весняного дня, і голосніше співали жайворонки, невидимо линучи десь у вишині, а часом пролітав вітер, шарпав дерева, розвівав спідниці жінок і, попестивши мимохідь вруна, з реготом тікав у ліс.
Довго працювали без перепочинку, тільки час від часу хто-небудь випростував спину, переводив подих і знову нахилявся над землею. Навіть полуднати не поїхали з поля — присівши на межах, нашвидку поїли з горщиків, розім'ялися і, тільки-но погодували коней, знову взялися до плуга, не лінуючись і не зволікаючи.
Тільки смерком усі почали роз'їжджатися з полів. І відразу замигтіли вогники в хатах, і все село засяяло світлом, що вибивалося з вікон і відчинених дверей. У кожній хаті, готуючи вечерю, поралися господині Знявся гамір, біганина, рипіли ворота, мукали телята, ґелґотіли гуси, яких заганяли на ніч, верещала дітвора. Все село аж двигтіло від цього на диво радісного гомону.
Він змовк тільки тоді, коли господині стали запрошувати до столу, так щиро вшановуючи гостей,— садовили їх на почесні місця, пропонували найкращі шматки, шедро пригощали і м'ясом, і горілкою.
В усіх хатах вечеряли, і у відчинені вікна й двері видно було схилені над мисками голови та плямкаючі роти. Стукотіли ложки, і смачний запах смаженого сала линув аж на вулицю й лоскотав ніздрі.
Тільки Рох ніде не сідав до столу надовго, а все ходив від хати до хати, тішив людей добрим словом і, поговоривши, ішов до інших, мов запобігливий господар, який про все клопочеться, нічого не забуває.