Померлий навіть і не думав складати заповіт, скільки можна було зрозуміти з його паперів; бо ми не знайшли жодного натяку, початку, плану чи якогось підготовчого папірця до заповіту. Навряд чи менше здивувало мене те, що його справи перебували в неймовірно безладному стані. Було дуже важко з'ясувати, що він заборгував, які борги він встиг сплатити, яке було його майно. Вважалося ймовірним, що протягом кількох останніх років він сам не мав про це ніякого виразного уявлення. Помалу виявилося, що через змагання на модні тоді в палаті франтівство і розкіш, його витрати перевищували його професійні прибутки, які були не дуже великі. Таким чином, він зменшив свій особистий капітал, якщо він колись взагалі був великий (дуже сумнівне припущення), до дуже низького рівня. У Норвуді відбувся розпродаж меблів і будинок здали в оренду. Тіффі розповів мені (він і не підозрював, як цікавила мене його розповідь), що після сплати всіх боргів померлого і відрахування його частки збитків фірмі, за всю решту майна не можна дати й тисячі фунтів стерлінгів.
Усе це тривало місяця півтора. Я неймовірно мучився увесь цей час і ладен був накласти на себе руки, коли міс Мілз незмінно повідомляла мене, що моя засмучена маленька Дора відповідала на слова своєї подруги про мене лише тими самими вигукам: "О, бідолашний тато! О, любий тато!" У Дори не лишилося інших родичів, крім двох тіток – старих дів, сестер містера Спенлоу. Тітки ці жили в Путні, і протягом багатьох років не мали ніяких стосунків зі своїм братом. Не те, щоб вони посварилися (повідомила мене міс Мілз), але з нагоди Дориних хрестин їх запросили на чай, а вони вважали пристойнішим бути запрошеними на обід, тому вони письмово висловили свою думку, що "краще буде для щастя обох сторін", якщо вони взагалі не приїдуть. Відтоді вони йшли своїм шляхом, а їхній брат – своїм.
Ці дві леді тепер з'явилися після тієї відставки і запросили Дору жити з ними в Путні. Дора впала в їхні обійми і, плачучи, вигукнула:
– О, так, тітусі! Візьміть Джулію Мілз, мене і Джіпа до Путні!
Отже, вони й виїхали незабаром після похорону.
Не знаю вже, як у мене вистачало часу відвідувати Путні. Проте я частенько блукав навколо дому, де жила моя кохана. Міс Мілз, вірна обов'язкам дружби, завела щоденник. Іноді, зустрічаючи мене в палаті, вона або читала мені сторінки з цього зошиту, або (коли в неї не було часу) залишала цей зошит мені, щоб я почитав сам. Наводжу далі кілька витягів з цих священних нотаток:
"Понеділок. Д. все ще дуже пригнічена. Головний біль. Звернула увагу, що в Джіпа чудово гладенька шерсть. Д. пестила Джіпа. Викликані асоціації відкрили греблі журби. Приступ горя. (Чи не є сльози росою серця? – Д. М.)".
"Вівторок. Д. слабка і нервова. Бліда і прекрасна. (Чи не помічаємо ми це саме й у промінні місяця. – Д. М.). Д., Д. М. і Джіп зробили прогулянку в екіпажі. Джіп виглянув з вікна і люто гавкав на чистильника вулиць; це викликало усмішку на змученому обличчі Д. (З таких слабких ланок складений ланцюг життя! – Д. М.)".
"Середа. Д. порівняно бадьора. Співала їй слушну мелодію – "Вечірні дзвони". Ефект – не пом'якшення туги, а навпаки. Д. невимовно зворушена. Згодом плакала в своїй кімнаті. Процитувала їй вірші про дівчину і юну газель. Жодних наслідків. Також я звернула увагу на статую терпіння на монументі. (Запитання: чому на монументі? – Д. М.)".
"Четвер. Д. значно краще. Краще провела ніч. Слабкий рум'янець знову заграв на щоках. Наважилася згадати ім'я Д. К. Зробила це обережно, під час прогулянки. Д. негайно розплакалась. "О, люба, люба Джуліє! О, я була поганою і невдячною дитиною!" Я втішала і пестила її. Змалювала картину: Д. К. на межі могили. Д. знову розплакалася. "О, що мені робити, що мені робити? О, забери мене кудись!" Велика тривога. Непритомність Д. і склянка води з найближчої таверни. (Поетичний збіг: строката вивіска на дверях таверни – строкате мінливе людське життя. Ох! – Д. М.)".
"П'ятниця. День пригод. У кухні з'являється чоловік з синім мішком, питає, чи нема дамського взуття для лагодження. Кухар відповідає: "Розпоряджень не було!" Чоловік наполягає. Кухар іде спитати, лишаючи чоловіка з Джіпом. Після повернення кухаря чоловік усе ще наполягає на замовленні, але зрештою іде геть. Джіп зник. Д. в розпачі. Повідомлено поліцію. Чоловіка можна впізнати за широким носом і за ногами, подібними до парапетів на мості. Розшуки тривають по всіх напрямках. Джіпа нема. Д. гірко плаче, невтішна. Знову нагадали їй про юну газель. Доречно, але даремно. Надвечір приходить незнайомий хлопчик. Його вводять до вітальні. Широкий ніс, але жодних парапетів. Каже, щоб йому дали фунт стерлінгів, він знає, де собака. Відмовляється дати інші пояснення. Фунт стерлінгів йому дали. Відводить кухаря до хати, де Джіп прив'язаний за ногу до ніжки стола. Радість Д., яка танцює навколо Джіпа, поки той їсть свою вечерю. Радіючи цій щасливій зміні, знову починаю говорити про Д.К. Д. плаче, кричить: "О, не треба, не треба, не треба! Грішно думати про когось, крім бідолашного тата!"Обіймає Джіпа і засинає плачучи. (Чи не повинен Д.К. покластися на широкі крила часу? – Д.М.)".
Міс Мілз та її щоденник були в цей період моєю єдиною втіхою. Бачити її, яка так нещодавно перед цим бачила Дору, стежити за ініціалами Дори на сторінках її дружнього щоденника, дедалі більше жаліти її – це було моїм єдиним щастям. Я почувався, ніби жив у хатинці з карт, яка повалилася, залишивши серед руїн тільки міс Мілз і мене. Я відчував, ніби навколо невинної богині мого серця якийсь понурий чарівник окреслив магічне коло; і справді – ніщо, крім могутніх крил часу, які витримали на собі так багато людей, не в змозі перенести мене за межі цього кола.
Частина третя
І. Вікфілд і Гіп
Очевидно, бабусю мою почала серйозно турбувати моя тривала засмученість. Тому вона вигадала для мене подорож до Дувра з того приводу, щоб я оглянув її котедж і склав з винаймачем контракт на довший строк. Дженет перейшла на службу до місіс Стронг, і там я бачився з нею щодня. Покидаючи Дувр, вона вагалася, чи слід їй покінчити з відреченням від чоловіків, до якого її залучила моя бабуся, одружившись із лоцманом; але зрештою вона вирішила не йти на такий ризик. Не стільки заради принципу, мені здається, а тому, що їй не дуже сподобався моряк.
Хоч і чималих зусиль вартувало мені розлучитися з міс Мілз, але я досить охоче згодився на пропозицію моєї бабусі, бо це надавало мені змогу провести кілька мирних годин з Агнес. Я попросив у доброго доктора дозволу не з'являтися три дні; доктор хотів дати мені відпочинок і навіть просив погуляти ще довший час, але моя працьовитість не дозволяла мені погодитися на це. В будь-якому разі, я вирішив поїхати.
Щодо палати, то в мене не було великих підстав особливо ретельно ставитися до виконання своїх обов'язків. Правду сказати, наша слава серед першорядних прокторів гіршала і швидко скотилася до трохи сумнівного становища. Справи йшли поволі під керівництвом містера Джоркінса до приходу містера Спенлоу; і хоч містер Спенлоу додав закладові свіжої крові і всіма способами намагався піднести його репутацію, а все ж таки міцного фундаменту під нашим закладом не було, і палата захиталася під таким міцним ударом, як раптова втрата дійового керівника. Містер Джоркінс, незважаючи на свою грізну репутацію, був млявим, нерішучим чоловіком, ім'я якого за дверима палати не вселяло особливої довіри. Працюючи тепер під його безпосереднім наглядом, я спостерігав, як він нюхає собі тютюн і дає справам іти своєю дорогою. Більше ніж будь-коли шкодував я про тисячу фунтів стерлінгів моєї бабусі.
Але це ще було не найгірше. У прокторських справах борсалася безліч заманювачів і пройдисвітів, не зайнятих в Докторській палаті. Вони передавали справи справжнім прокторам, які ставили підписи на документах, а здобич ділили. Наша фірма мала особливу потребу в справах, і ми безоглядно приєдналися до цієї поважної зграї; ми закидали вудочки в каламутні води, де нишпорили заманювачі та пройдисвіти, щоб вони зверталися зі своїми справами до нас. Найбільше полювали ми за найкраще оплачуваними дозволами на шлюб і затвердженнями заповітів; суперництво в цій галузі було надзвичайно велике. Пройдисвіти і заманювачі розставлені були в усіх завулках біля входу до палати; ці люди мали інструкцію нападати на всіх осіб у жалобі та всіх джентльменів з соромливим виглядом і приводити їх до палати, де з них можна було отримати зиск; заманювачі так ретельно виконували ці вказівки, що я сам двічі був силоміць приведений до контори нашого головного конкурента. Суперницькі інтереси цих запальних джентльменів часом переростали в особисті сутички. Всі суди Докторської палати були обурені виглядом нашого головного заманювача (він спочатку промишляв торгівлею вином, а потім – дрібним маклерством), який кілька днів походжав із синцем під оком. Ці слідопити вважали природним чемненько вивести з екіпажа стару леді в жалобі, безсоромно оголосити вбитим першого-ліпшого проктора, про якого вона спитає, заявити, що його роботодавець – законний спадкоємець прав цього проктора, і провести розчулену стару леді до контори свого роботодавця. У такий спосіб до мене привели чимало полонених. Особливо гострим було суперництво щодо дозволів на шлюб. Соромливий джентльмен, який мав потребу в цьому документі, мусив або віддатися першому заманювачеві, або, після жорстокої сутички, стати жертвою найсильнішого з конкурентів. Один з наших клерків практикувався на тому, що спостерігав такі сутички і в слушний момент вискакував з контори, хапав жертву і приводив її до присяги. Така система заохочування існує, здається мені, до наших днів. Коли я останнього разу завітав до палати, огрядний чолов'яга у білому фартусі накинувся на мене, вискочивши з якихось дверей, і, прошепотівши мені на вухо "дозвіл на шлюб", доклав усіх сил, щоб схопити мене в обійми і відвести до проктора.
Зробивши цей відступ, переходжу до своєї подорожі до Дувра.
У котеджі все було в задовільному стані; я мав приємність повідомити бабусю, що винаймач дістав у спадщину її непримиренну ворожість до ослів, з якими провадив безперервну війну.