Ярмарок Суєти

Побачивши його, вона дуже почервоніла й швидко глянула на батька, що похмуро сидів на своєму місці в другого кінця столу.

Простими словами Емілія розповідала про ті причини, які змусили її змінити свої колишні наміри щодо сина. Батька спіткала нова біда, і він остаточно зубожів.

Того, що в неї є, ледве ставатиме, щоб підтримувати батьків, і аж ніяк не досить, щоб належним чином виховати Джорджа. Хоч як важко їй буде розлучатися з сином, бог допо­може їй витримати все задля дитини. Вона знає, що ті, до кого він іде, зроблять усе можливе, щоб він був щасливий, Вона змалювала хлопчикову вдачу: як їй здавалося, він був жвавий, нетерплячий, коли до нього ставитись суворо, але чутливий на любов і ласку. В дописці вона вимагала письмової обіцянки, що їй дозволятимуть бачити сина стільки, скільки вона хотітиме,— за якихось інших умов вона нізащо не розлучиться з ним.

Що? Пані гординя посмирнішала? — сказав старий Осборн, коли дочка тремтячим, схвильованим голосом прочитала йому листа.— Постукав у двері голод, ге? Ха-ха-ха! Я знав, що так буде.

Він намагався зберегти свою гідність і, як звичайно, взявся читати газету, але не зміг. Затулившись нею, він то хихотів, то лаявся.

Нарешті він відклав газету, понуро, за своїм звичаєм, глянув на дочку, подався до сусіднього кабінету й повер­нувся звідти з ключем. Він кинув його міс Осборн і сказав:-Приготуй кімнату над моєю спальнею... колишню його кімнату.

Гаразд, сер,— тремтячи, відповіла дочка.

То була Джорджева кімната. її не відчиняли більше як десять років. Там усе ще лежали його речі — вбрання, папери, хусточки, нагайки, шапки, вудки й спортивне спорядження. Реєстр офіцерів 1814 року з його прізвищем на палітурці, словничок, яким він користувався, коли пи­сав, і біблія, яку йому подарувала мати, лежали на ка­міні поряд із парою острогів та висохлою чорнильницею, вкриті десятирічним порохом. Ох, скільки днів і людей відійшло в небуття відтоді, як у ній ще було чорнило! На промокальному папері бювара, що й досі лежав на столі, збереглися відбитки рядків, писаних його рукою.

Міс Осборн дуже хвилювалася, коли разом із служни­цями вперше зайшла до цієї кімнати. Вона зблідла й опу­стилася на вузеньке ліжечко.

Слава богу, мем, слава богу,— мовила ключниця.—Вертаються давні добрі часи, мем.

Любий хлопчина, який-він буде щасливий, мем! Та дехто на Мейфейр буде мати на нього зло, мем.— Вона відщепнула защіпку на вікні-і впустила до кімнати свіже повітря.

Пошли, мабуть, тій жінці трохи грошей,— сказав містер Осборн, виходячи з дому.— Вона не повинна біду­вати. Пошли сто фунтів.

А можна "мені завтра відвідати її? — спитала міс Осборн.

Це твоя справа. Тільки сюди щоб вона не з'являлася. Нізащо, хай йому... ні за які гроші Лондоні! Але бідувати вона тепер не повинна. Тож давися, зроби все як треба.

Після цієї короткої промови містер Осборн попрощався а дочкою і подався своєю звичною дорогою в Сіті.

Ось вам, тату, трохи грошей,— сказала Емілія того вечора, цілуючи старого батька, і вклала йому в руку чек на сто фунтів.— І... і не будьте, мамо, суворі з Джорджі. Він... він уже не довго житиме з нами.

Більше вона не змогла нічого сказати й мовчки пода­лася до своєї кімнати.

Зачинімо за нею двері й полишімо її молитвам і смуткові. Мабуть, краще не говорити багато про таку велику любов і таке велике горе.

Міс Осборн приїхала до Емілії другого дня, як і обі­цяла в записці. Зустрілися вони приязно. Сердешній удові досить було глянути на зовицю й перемовитися з нею кількома словами, щоб переконатися, що принаймні міс Осборн не посяде першого місця в серці її сина. Вона була холодна, розважлива, не дуже добра, але й не зла. Мабуть, матері було б тяжче, якби суперниця виявилася кращою, молодшою, ласкавішою і щиросердною. Зі свого боку міс Осборн пригадала давні роки й давні події, і її не могла не зворушити безвихідь бідолашної матері. Емілія була переможена, склала зброю і, видно, скорилася. Того дня вони обговорили попередні умови угоди й капітуляції.

Другого дня Джорджа не послали до школи, і він зу­стрівся з тіткою. Емілія залишила їх самих і пішла до своєї кімнати. Вона випробовувала розлуку, як бідолашна лагідна Джейн Грей — вістря сокири, що мала опуститися й жорстоко обірвати її тендітне життя. Кілька днів минуло в розмовах, відвідинах і приготуваннях. Удова дуже обе­режно сказала про все Джорджеві; вона сподівалася, що сина зажурить така новина. Але хлопчик швидше зрадів, ніж зажурився, і сердешна мати сумно відійшла. Того дня він хвалився хлопцям у школі, що тепер мешкатиме в свого діда, татового батька, а не в того, що часом приходив до школи, і що він буде дуже багатий — матиме свій екіпаж, поні й перейде до кращої школи, а коли розба­гатіє, то купить собі в Лідера пенал і заплатить борг жінці, яка продає тістечка.

"Викапаний батько",— з любов'ю подумала мати.

Ні, коли я згадаю нашу бідолашну Емілію, в мене про­сто не вистачає духу розповідати про останні Джорджеві дні вдома. Нарешті настала вирішальна хвилина, під'їхала карета, скромні згорточки з любовно зібраними дрібничками на згадку, давно готові, вже чекали внизу, Джордж був у но­вому костюмчику, для якого кравець раніше приїздив зні­мати мірку. Хлопець схопився мало не вдосвіта й одягся в нове вбрання; мати, яка лежала в сусідній кімнаті без сну, мовчки страждаючи, чула, що він устав. Вона вже давно почала готуватися до кінця: накупила синові різних речей, позначила його білизну й понадписувала книжки, розмовляла з ним і готувала до майбутньої зміни, наївно гадаючи, що його потрібно підготувати.

Та хіба його засмучувала майбутня зміна? Навпаки, вій її дуже хотів. Ненастанно й жваво розповідаючи, що він робитиме, коли перебереться до дідуся, він показував бідолашній удові, як мало його турбує думка про розлуку. Він часто приїздитиме на поні до мами, казав Джордж, заїздитиме по неї в колясці, вони кататимуться в парку, і вона матиме все, що захоче. Сердешна мати мусила вдоволь­нитися цим самолюбним виявом синівської прихильності й намагалась переконати себе, що хлопчик щиро любить її. Авжеж, він її любить. Усі діти однакові — їх вабить новизна. Ні, це не егоїзм, а хлоп'яча впертість. її дитина повинна мати свої власні радощі, свої шанолюбні пори­вання. Це вона сама з егоїстичної, нерозважної любові досі відмовляла синові в тому, що його тішить і належить йому по праву. Мабуть, немає нічого зворушливішого, ніж це жіноче боязке самоприниження, ця самозневага. Як палко жінка запевняє, що винна вона, а не чоловік! Як радо бере на себе всі наслідки чужих помилок, домагається суворої кари за злочини, яких вона не зробила, і вперто прикривав справжнього винуватця! Найжорстокіше ображають жінок ті, хто зазнає від них найбільше ласки; це природжені боягузи й тирани, вони глумляться з тих, хто їм безогляд­но кориться.

Так сердешна Емілія, затаївши своє горе, звикала до думки, що син має розлучитися з нею, і безліч довгих го­дин самітно готувалася до кінця, Джордж був біля неї і безтурботно спостерігав її приготування. В його коробки капали материні сльози, в його улюблених книжках вона підкреслювала найцікавіші місця, давні іграшки, реліквії та інші скарби відкладала вбік і дбайливо, старанно запа­ковувала, але хлопчик не помічав усього цього. Дитина розлучається з матір'ю сміючись, а в неї серце завмирає з розпуки. їй-богу, прикро й тяжко дивитися, як безоглядна материнська любов на Ярмарку Суєти не знаходить від­повіді в своїх дітей.

Минуло кілька днів, і ось уже велика подія в Еміліїному житті відбулася. Не з'явився й не втрутився піякий ангел. Дитину покладено на олтар і пожертвувало долі, а вдова лишилася сама-самісінька.

Звичайно ж, хлопчик часто її відвідує. Він приїздить верхи на поні в супроводі візника, викликаючи захват у свого діда, старого Седлі, що гордо йде вулицею поряд з ним. Мати бачиться з ним, але він уже не її дитина. Він так само відвідує й хлопців у маленькій школі, де колись учився, щоб похизуватися перед ними своїм багатством і розкішшю. Досить було двох днів, щоб він засвоїв ледь поблажливий тон і зверхні манери. "Він народився коман­дувати,— думає його мати,— таким був і його батько".

Надворі стоїть чудова погода. Вечорами, в ті дні, коли хлопчик не приїздить до неї, Емілія вирушає на прогу­лянку далеко в місто, а саме до Рассел-сквер і сідає від­почити на підмурок огорожі навпроти Осборнового будин­ку. Тут так приємно і прохолодно. Вона може підвести очі й побачити освітлені вікна вітальні, а десь близько дев'ятої — і кімнати на верхньому поверсі, де спить Джорджі. Вона знає, що то його кімната. Він їй розповідав, Коли гасне світло, вона молиться — молиться з упокоре­ним серцем і повертається назад, зіщулена й мовчазна. Додому вона приходить дуже втомлена. Може, вона краще спатиме після такої довгої прогулянки, і, може, їй присниться Джорджі.

Якось у неділю, коли по-святковому дзвонили дзвони, вона випадково гуляла на Рассел-сквер, віддалік від бу­динку містера Осборна (але так, щоб той будинок добре було видно), й побачила, як Джорджі з тіткою вийшли з дому й подалися до церкви. Якесь старченя попросило милостиню, і служник, що ніс молитовники, хотів його прогнати, проте Джорджі зупинився і дав прохачеві моне­ту. Хай господь благословить хлопчика! Еммі оббігла май­дан і дала старченяті й свою лепту. Святкові дзвони гомо­ніли, не вгаваючи, і Емілія, зваблювана їхнім покликом, рушила до церкви Сиротинця й зайшла всередину. Вона вибрала таке місце, звідки можна було бачити голову сина, що сидів під меморіальною дошкою свого батька. Під склепінням церкви лунали сотні чистих дитячих голосів, що складали хвалу милосердному господові, і душа в хлопця тремтіла з захвату, заполонена тим урочистим співом. Якусь мить мати не могла розгледіти його крізь імлу, що застелила їй очі.

Розділ LI-ДЕ РОЗІГРУЄТЬСЯ ШАРАДА,-НАД ЯКОЮ ЧИТАЧЕВІ ДОВЕДЕТЬСЯ, А МОЖЕ, Й НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ПОМІЗКУВАТИ

Після появи Бекі на небагатолюдних вечірках у лорда Стайна, де бували тільки вибрані особи, великосвітські кола визнали нарешті претензії цієї достойної дами, і пе­ред нею розчинилися декотрі з найвеличніших і найвищих дверей столиці — навіть такі величні й високі, що ласка­вому читачеві та й авторові цієї повісті дарма було б спо­діватися зайти колись у них.