Але водночас він промовляв, цілком перейнявшись цією своєю небаченою роллю. Здійснюючи якийсь задум, — адже це не могло бути інстинктивним порухом, — він вводив Бельбо в певного роду мелодраматичну сцену. Якщо він грав, то грав добре, бо Бельбо не відчув жодної каверзи і. слухав так, ніби нічого іншого від свого співрозмовника й не сподівався.
— Тепер ти заговориш, — сказав Альє, — заговориш і не залишишся поза цією великою грою. Якщо мовчатимеш, тобі кінець. Розповівши все, ти поділиш із нами перемогу. Адже істинно кажу тобі, цієї ночі ти, я і всі ми перебуваємо у Ході, ефірі пишноти, величі та слави, у Ході, яка вершить церемоніальну та ритуальну магію, у Ході — миті, що є брамою вічності. Про цю мить я снив протягом століть. Заговоривши, ти приєднаєшся до тих, що, діставши від тебе одкровення, єдині зможуть проголосити себе Володарями Світу. Покорись і возвеличишся. Ти заговориш, бо я тобі велю, заговориш, бо я тобі наказую, а мої слова efficiunt quod figurant!
* * *
На що Бельбо, тепер уже непереможний, мовив:
— Ma gavte la nata...
* * *
Альє, хоч і сподівався на відмову, зблід від образи.
— Що він сказав?— істерично запитав П'єр.
— Він не хоче говорити, — коротко відповів Альє. Він розвів руки в жесті, який означає, що він здається й покладається на них, і сказав Браманті: — Він ваш.
І П'єр заверещав у піднесенні:
— Assez, assez, te sacrifice humain, le sacrifice humain!
— Так, нехай він умре, ми все одно знайдемо відповідь, — із таким самим запалом закричала мадам Олькотт, яка знову з'явилась на сцені і кинулась до Бельбо.
Майже водночас заборсалась Лоренца. Вислизнувши з обіймів гігантів, вона стала біля підніжжя шибениці перед Бельбо з розпростертими руками, ніби бажаючи зупинити наступ, і крізь сльози закричала:
— Та ви всі з глузду з'їхали, ну хто ж так робить?
Альє, який уже відступив був назад, зупинився на мить у нерішучості, тоді підбіг, щоб її підтримати.
Потім усе відбулося за яку мить. Із розпущеним волоссям, нетямлячись зі злості, мов та Медуза, Олькотт простягла свої пазурі до Альє, дряпаючи йому обличчя, а тоді відштовхнула набік із несамовитою силою. Альє відступив, перечепившись ногою об жарівницю, зробив пірует навколо власної осі, наче дервіш, і, вдарившись головою об якусь машину, гримнув додолу з обличчям, заюшеним кров'ю. Ту ж саму мить П'єр кинувся до Лоренци, дорогою вихоплюючи з піхов кинджал, що висів у нього на грудях. Тепер він був до мене спиною, і я не відразу зрозумів, що сталось, аж ось побачив, як Лоренца з восковим обличчям ковзнула додолу, до ніг Бельбо, а П'єр підніс догори свою зброю, горлаючи:
— Enfin, le sacrifice humain! — а потім, обернувшись до нефа, він проревів: — L'а Cthulhu! I'а S'ha-t'n!
Юрба, що наповнювала неф, заметушилася, дехто падав, утративши рівновагу, інші, здавалось, ось-ось перекинуть машину Кюньо. Я почув, — принаймні так мені здалося, я ж не міг вигадати такої Гротескової деталі, — Ґарамондів голос: — Прошу вас, панове, майте хоч краплю виховання... — Браманті в екстазі став навколішки перед тілом Лоренци, декламуючи:
— Асар, Асар! Хто хапає мене за горло? Хто пришпилює мене до землі? Хто пронизує кинджалом моє серце? Я не гідний переступити порогу дому Маат!
* * *
Можливо, ніхто цього не хотів, можливо, вистачило б і кривавої офіри в особі Лоренци, але поборники людських жертв уже просувались до центра магічного кола, яке завдяки нерухомості Маятника стало досяжним, і хтось, — я присягнувся б, що то Арденті, — звалився, підштовхуваний іншими, на стіл, який буквально щез, вислизнув з-під ніг Бельбо, і водночас, під дією того самого поштовху, розпочав своє рвучке і нестримне колихання Маятник, ухопивши з собою і свою жертву. Під вагою кулі линва нап'ялася, і обкручена навколо шиї Бельбо, стиснула зашморгом мого бідолашного друга. Він підскочив у повітрі, повис на линві Маятника і, рвучко пролетівши до східного краю хорів, тепер, уже неживий (сподіваюсь), повернувся назад у мій бік.
Топчучи всіх поспіль, юрба знову відступила до країв, аби дати диву простір. Штукар, який підштовхував кулю, захмелівши від воскресіння Маятника, допомагав його рухові, торкаючись безпосередньо тіла повішеного. Вісь коливання утворювала діагональ, що йшла від моїх очей до одного з вікон — безперечно, того, де було вишкрябане вічко, крізь яке через кілька годин мав упасти перший промінь сонця. Тож я не бачив, як коливався Якопо, але гадаю, саме так усе виглядало, саме таку фігуру він виписував у просторі...
Голова Бельбо скидалася на другу кулю, нанизану на відтинок линви, що йшов від замка склепіння. І — як би це сказати — коли металева куля відхилялася праворуч, голова Бельбо, наче ще одна куля, відхилялася ліворуч, а потім — навпаки. Протягом певного часу дві кулі були спрямовані в різні боки, і тому фігура, яка мчала крізь простір, мала не прямолінійну, а трикутну структуру. Але якщо голова Бельбо підкорялася тязі напруженої линви, його тіло — можливо, спершу в останній конвульсії, а потім у судомній жвавості дерев'яної ляльки — креслило у порожнечі інші лінії, незалежно від голови, линви та кулі внизу, націлившись руками в один бік, а ногами — в інший. І в мене з'явилося відчуття, що якби хтось сфотографував цю сцену фотоапаратом Муйбріджа, фіксуючи на пластівці кожен момент у просторовій послідовності, реєструючи дві крайні точки, в яких опинялася голова в кожен період, дві точки, де зупинялася куля, точки ідеального перехрещення незалежних одна від одної ліній голови й кулі та проміжні точки, позначені крайніми точками площини коливання тулуба та ніг, то виявилось би, що повішений на Маятнику Бельбо накреслив у порожнечі дерево сфірот, підсумовуючи у свою екстремальну мить долю всіх Усесвітів, фіксуючи у своєму блуканні десять фаз безживного видиху та випадання божественного у світ.
Підштовхувач невпинно підпихав цю скорботну гойдалку, але поступово, внаслідок жорстокого додавання сил, внаслідок міграції енергій, тіло Бельбо знерухоміло, і линва з кулею коливалися лише на відтинку від його тіла до підлоги, а решта линви, яка сполучала Бельбо зі склепінням, знерухоміла. От і виходило, що Бельбо, втікши від помилки світу та його подій, тепер сам став точкою підвісу, Нерухомою Опорою, Місцем, до якого прикріплене склепіння світу, а куля на линві коливалася лише під його ногами, від одного полюса до другого, коливалася невпинно, так що земля весь час тікала з-під неї, демонструючи все нові й нові континенти — і куля не могла (й ніколи не зможе!) вказати, де знаходиться Пуп Світу.
* * *
Збіговище дияволістів, ошелешене на хвилю цим дивним явищем, знову зчинило галас, а я сказав собі, що тепер ця історія справді скінчилась. Якщо Ход — це сфіра Слави, Бельбо здобув свою славу. Один-однісінький відважний жест примирив його з Абсолютом.
114
Ідеальний маятник складається з надзвичайно тонкого шнура, не здатного скручуватися і втрачати пружність, завдовжки L, до барицентра якого прикріплена певна маса. Для кулі барицентром є її центр, для тіла людини — точка на висоті 0,65 її зросту, якщо міряти від ніг. Якщо зріст повішеного 1,70 м, барицентр міститься на висоті 1,10 від його ніг, і довжина L включає цю довжину. Тобто, якщо голова аж до шиї має довжину 0,30 м, барицентр міститься на висоті 1,70 —1,10 = 0, 60 м від голови і на відстані 0,60 — 0,30 = 0,30 м від шиї повішеного.
Період коливань маятника, визначений Гюйгенсом, дається формулою:
Увага: Т не залежить від ваги шибеника (рівність людей перед Богом)...
Подвійний маятник із двома масами, прикріпленими до тої самої линви... Якщо зрушити масу А, вона коливається і за якийсь час зупиняється, тоді починає коливатися маса В. Якщо спарені маятники мають різні маси або різну довжину, енергія переходить від одного маятника до іншого, але ритми цих коливань енергії різні... Це блукання енергії відбувається навіть тоді, коли замість того, щоб, змістивши масу А, примушувати її вільно коливатися, продовжуєш періодично прикладати до неї силу. Тобто при поривах вітру, які асинхронно штовхають повішеного, за якийсь час той перестає рухатись, і починає хитатися шибениця, наче прикріплена до шибеника.
З приватного листа Маріо Сальвадорі,
Колумбійський університет, 1984
У цьому місці було вже годі довідатися про щось нове. Я скористався з гармидеру, щоб дістатися до статуї Грамма.
Постамент був досі відкритий. Я ввійшов, спустився вниз і наприкінці сходів опинився на освітленій лампочкою невеликій площадинці, з якої починалися кам'яні кручені сходи. Пройшовши сходами, я пірнув у ледь освітлений коридор з досить високим склепінням. Спершу я не усвідомлював, де опинився і чому тут чути хлюпіт води. Відтак мої очі звикли до сутіні: я був у каналізаційному тунелі; щось на зразок огорожі з поручнями оберігало мене від падіння у воду, але не рятувало від огидного, чи то хімічного, чи то гнилизняного смороду. Принаймні одне у всій нашій історії не розбігалося з правдою: паризька каналізація. Каналізація Кольбера, Фантомаса і Ко?
Я йшов основним тунелем, не звертаючи у темніші відгалуження і сподіваючись, що якийсь сигнал попередить мене, де я повинен закінчити свою підземну втечу. У будь-якому разі я тікав чимдалі від Консерваторію, і проти того царства ночі паризькі стічні канали були полегкістю, волею, чистим повітрям, світлом.
Перед моїми очима стояв один-єдиний образ — ієрогліф, накреслений на хорах мертвим тілом Бельбо. Я ніяк не міг збагнути його конфігурації, якому саме знакові він міг відповідати. Тепер я знаю, що в ньому віддзеркалився закон фізики, але спосіб, у який я про це дізнався, робив це явище ще символічнішим. Тут, у заміському будинку Якопо, між його численними нотатками, я знайшов чийогось листа, де на його прохання розповідалось, як функціонує маятник і як він повівся б, якби вздовж його линви була підвішена ще одна вага. Отже Бельбо, хтозна-відколи думаючи про Маятник, уявляв собі його і як Синай, і як Голгофу. Він загинув не як жертва недавно сфабрикованого плану, він віддавна готував свою смерть у своїй уяві, але не знав, що, вважаючи творчість недосяжною для себе, своїми фантазіями він проектує дійсність. А може, й ні, може, він захотів так померти, щоб довести самому собі та іншим, що навіть тоді, коли геніальності немає, уява все одно має творчий характер.
У певному розумінні, втрачаючи все, він здобув перемогу.