В розпачі своєму нарікаючи на Джіпа, я так катував себе через Дору, що дивно, чому я не схопив свій капелюх і не помчав божевільно до Норвуда. Вони налякали її, вона плаче, а мене нема з нею; думки ці були такі жахливі, що я склав несамовитого листа до містера Спенлоу, благаючи його оберегти її від наслідків моєї жахливої долі. Я благав його берегти її ніжну натуру і не топтати прекрасну квітку – і взагалі, скільки пригадую, звертався до нього, немовби він був не батьком їй, а драконом чи якоюсь іще потворою. Цього листа я запечатав і поклав на стіл мого патрона до його повернення; потім через напіввідчинені двері його кабінету я бачив, як він увійшов, узяв листа і прочитав.
Цілий ранок не говорив він нічого про це; але надвечір він попросив мене до себе і сказав, що мені зовсім не варто турбуватися про щастя його дочки. Він, мовляв, запевнив її, що все це безглуздя, а більше нічого він їй і не має сказати. Здається йому, що він – поблажливий батько (він дійсно був таким), і нема чого мені боятись за неї.
– Якщо ви будете нерозсудливі й уперті, містере Копперфілд, – сказав він, – то мені доведеться знову послати мою дочку за кордон на певний час; але я кращої думки про вас. Сподіваюся, що за кілька днів ви будете розумнішим. Щодо міс Мердстон, – я натякав на неї в своєму листі, – то я поважаю пильність цієї леді і відчуваю себе вдячним їй; але вона дістала суворі інструкції уникати розмов на цю тему. Все, чого я хочу, містере Копперфілд, це щоб усе було забуте. Все, що вам треба зробити, містере Копперфілд, – забути!
Все! У листі до міс Мілз я гірко процитував ці речення. Все, що мені слід зробити, – писав я, з понурим сарказмом, – це забути Дору! Це було все, але що це було! Я просив міс Мілз побачитися зі мною того ж вечора. Якщо це не можна зробити за згодою містера Мілза, то я просив таємного побачення на кухні. Я повідомив її, що розум мій захитався, і що лише вона, міс Мілз, може врятувати мене. Я підписався "ваш спантеличений"; і перечитуючи цей твір перед тим, як відправити його з посильним, не міг утриматися від думки, що лист написаний трохи в стилі містера Мікоубера.
Проте лист я надіслав. Увечері я пішов на вулицю, де жила міс Мілз, і почав там походжати, аж доки служниця міс Мілз потайки не покликала мене, щоб провести чорним ходом на кухню. Тепер я маю підстави гадати, що не було ніяких інших причин проводити мене до вітальні не через головні двері, крім любові міс Мілз до всього романтичного і таємничого.
У кухні я дав волю своєму розпачу. Я прийшов туди, щоб показати себе смішним і добре спромігся зробити це. Міс Мілз отримала коротку записку від Дори; моя кохана повідомляла, що все викрито і додавала: "О, благаю, приходь до мене, прошу тебе!" Але міс Мілз, маючи сумніви, що її поява бажана для вищої влади в домі, не пішла. Таким чином, ніч застукала нас у пустелі Сахара.
Міс Мілз була надзвичайно красномовна і любила давати волю своїй балакучості. Хоч вона й плакала разом зі мною, але я не міг утриматися від думки, що наше лихо дарує їй безліч приємних хвилин. Вона, так би мовити, плекала нашу біду і роздмухувала її. Глибоке провалля, зазначила вона, розкрилося між Дорою і мною, і тільки любов може перекинути через нього веселку надії. Любов мусить страждати в цій долині скорботи; завжди так було, завжди так буде. Але – нічого! Повиті павутинням серця нарешті вирвуться на волю, і тоді любов помститься.
То була невелика втіха, але міс Мілз не хотіла заохочувати безпідставними надіями. Ще більше розчулившись, сказав я їй, що вона – справжній друг. Ми вирішили, що вранці вона насамперед поїде до Дори і знайде якийсь спосіб запевнити її – поглядами чи словами – у моїй відданості і моєму горі. Ми розійшлися, пригнічені смутком; і думаю, що того вечора міс Мілз повністю задовольнила свої романтичні схильності.
Прийшовши додому, я розповів усе моїй бабусі; незважаючи на всі її ніжні слова, я ліг спати в цілковитому розпачі. У розпачі прокинувся я, у розпачі вийшов на вулицю. То був суботній ранок, коли ми з доктором не працювали, і я пішов прямо до палати.
Підійшовши до дверей, я дуже здивувався: розсильні стояли на вулиці, розмовляючи, і з півдюжини роззяв дивилося на зачинені вікна. Я прискорив кроки, пройшов через юрбу і поспішно ввійшов до контори.
Всі клерки були там, але ніхто з них не працював. Старий Тіффі, мабуть уперше за все своє життя, сидів на чиємусь чужому стільці і не повісив капелюха на свій звичайний цвяшок.
– Це жахливе нещастя, містере Копперфілд, – сказав він, коли я увійшов.
– Що таке? – вигукнув я. – У чому річ?
– Хіба ж ви не знаєте? – загукали Тіффі та інші клерки, оточивши мене.
– Ні! – відповів я, блукаючи поглядом по їхніх обличчях.
– Містер Спенлоу, – сказав Тіффі.
– Що з ним?
– Помер.
Мені здалося, що контора пішла ходором; але то захитався я, і один з клерків підхопив мене. Мене посадили на стілець, розстібнули мені комір і принесли води. Не знаю, скільки часу тривало це.
– Помер? – перепитав я.
– Вчора він пообідав у місті, поїхав додому, сам правлячи кіньми, – сказав Тіффі. – Свого кучера він відіслав диліжансом – він це частенько робив, як ви знаєте...
– Ну?
– Фаетон прибув додому без нього. Коні зупинилися перед стайнею. Слуга вийшов з ліхтарем. В екіпажі – нікого.
– Коні понесли?
– Вони не були заморені, – сказав Тіффі, натягаючи окуляри, – втомлені не більше, як пояснили мені, ніж за звичайної швидкості. Віжки розірвалися, але вони тяглися по землі. Негайно весь дім був на ногах, і троє людей вийшло на шлях. Його знайшли за милю від дому.
– Більше ніж за милю, містере Тіффі, – втрутився один з молодих клерків.
– Справді? Здається, ви маєте рацію, – погодився Тіффі. – Більше ніж за милю – неподалік від церкви. Він лежав горілиць край дороги. Чи він випав під час приступу, чи вийшов з екіпажа, почуваючи себе погано перед приступом – ніхто не знає. Не можна було навіть встановити, чи знайшли його вже мертвим, хоча цілком ясно, що він був уже непритомний. Лікаря привезли швидко, але вже марно.
Не можу й змалювати моїх почуттів після цієї звістки. Враження від такого раптового нещастя, що трапилося з тим, з ким, з усією до нього повагою, я був у суперечці... незвично порожній його кабінет, де крісло та стіл немовби чекають на нього, і незакінчений діловий папір скидається на привида... якась неможливість звикнути до його відсутності в палаті та відчуття, що ось-ось відчиняться двері, і він увійде... шепіт і спокій у палаті, жадібна цікавість наших службовців, балачки сторонніх – це легко може уявити кожний. Але іншу річ значно важче змалювати: у глибині своєї душі я ревнував навіть до Смерті. Я заздрив їй, бо вона була причиною її суму. Я відчував, що її сила виштовхне мене з думок Дори. Я непокоївся, думаючи, як вона плаче перед іншими, і як інші втішають її. І в мене з'явився божевільний намір прогнати від неї всіх і залишитися самому з Дорою в найменш вчасну годину.
Мені здається, що такі почуття можуть бути знайомі й іншим. Стривожений і засмучений, подався я ввечері до Норвуда. Там я довідався від одного зі слуг, що міс Мілз біля Дори. Тоді я повернувся, написав до міс Мілз листа і попросив мою бабусю своєю рукою написати адресу на конверті. Я оплакував передчасну смерть містера Спенлоу. Щиро. Я благав міс Мілз сказати Дорі, якщо Дора спроможна вислухати це, що батько її розмовляв зі мною милостиво і розсудливо; що він ані словом не дорікав їй. Я знаю, що зробив це з егоїстичних міркувань – аби вимовили перед нею моє ім'я; але я намагався сам собі повірити, що це було актом справедливості до пам'яті її батька. І, мабуть, я повірив.
Моя бабуся одержала наступного дня кілька рядків у відповідь.
Конверт був адресований до неї, але всередині лежала записка до мене. Дора була приголомшена горем; і коли її подруга спитала, чи не передати мені щось, вона одне кричала: "О, любий тату! О, бідолашний тату!" Але вона не сказала "ні", і я втішався цим.
За кілька днів прийшов до контори містер Джоркінс, який перебував у Норвуді, відколи трапилося нещастя. Вони з Тіффі замкнулися на кілька секунд, а потім Тіффі визирнув з-за дверей і знаком запросив мене увійти.
– Ох, – сказав містер Джоркінс. – Ми з містером Тіффі, містере Копперфілд, збираємося дослідити столи, шухляди та інше, щоб опечатати приватні папери померлого та знайти його заповіт. Поки ми не побачили жодних слідів заповіту. Буде добре, якщо ви допоможете нам, коли ваша ласка.
Я дуже хотів довідатися про долю моєї Дори (і встановлену над нею якусь опіку тощо), а заповіт мав пролити на це певне світло. Відразу почали ми пошуки; містер Джоркінс відмикав ящики i шухляди, а ми витягали папери. Офіційні документи ми клали в один бік, а приватні ( їх було небагато) – в інший. Усі троє ми були дуже засмучені і, надибавши якусь стару рукавичку або коробку з олівцями, обручку чи ще якусь дрібницю, що нагадували нам про нього, розмовляли дуже тихо.
Ми запечатали кілька пакетів; не поспішаючи, копирсалися ми серед пороху, працюючи далі. Раптом містер Джоркінс звернувся до нас, вживаючи щодо свого померлого компаньйона тих самих висловів, які померлий компаньйон вживав щодо нього:
– Містера Спенлоу було дуже важко звернути з його шляху. Ви знаєте, який він був. Я схильний гадати, що він взагалі не зробив заповіту.
– Але я знаю, що він зробив заповіт! – зазначив я.
Вони обидва зупинились і глянули на мене.
– Саме в день нашої останньої зустрічі, – пояснив я, – він сказав мені, що зробив свій заповіт, і що його справи давно розв'язані.
Містер Джоркінс і старий Тіффі враз хитнули головами.
– Це обіцяє мало доброго, – сказав Тіффі
– Дуже мало доброго, – підтвердив містер Джоркінс.
– Авжеж, ви не маєте сумнівів... – почав був я.
– Мій добрий містере Копперфілд, – сказав Тіффі, кладучи руку мені на лікоть, заплющивши очі і похитуючи головою, – якби ви служили в палаті так довго, як я, то знали б, що нема інших речей, в яких люди були б такі непередбачливі.
– Але боже мій, він сам це казав мені! – збентежено відповів я.
– Це майже остаточно вирішує справу, – зазначив Тіффі, – моя думка – заповіту немає.
Мені це здалося дивним, але виявилося, що заповіту справді не було.