У нас у строю двадцять шість бійців. Скільки маємо рушниць?
— Тридцять чотири.
— Вісім зайвих. Зарядіть їх і тримайте напохваті. Пристебніть шаблі й закладіть за пояс пістолети. Двадцять чоловік на барикаду. Шестеро — на горище й до вікна на другому поверсі; стріляти крізь бійниці між кругляками. Щоб ніхто не сидів без діла.
11. Жан Вальжан мститься
Зробивши всі розпорядження, Анжольрас обернувся до Жавера.
— Я про тебе не забув, — сказав він.
І, поклавши на стіл пістолет, додав:
— Останній, хто звідси вийде, пристрелить шпига.
— Тут? — запитав чийсь голос.
— Ні, його труп не гідний лежати поруч із нашими. Можна перелізти через малу барикаду у вуличці Мондетур — вона тільки чотири фути заввишки. Шпигун добре зв’язаний. Там його й стратите.
Спокійнішим від Анжольраса в цю хвилину був тільки Жавер.
Тут Жан Вальжан, який стояв у гурті повстанців, вийшов наперед.
— Ви командир?
— Так.
— Недавно ви мені висловили подяку.
— Від імені Республіки. Барикаду врятували двоє: спершу Маріус, потім ви.
— Чи вважаєте ви, що я заслуговую винагороди?
— Безперечно.
— У такому разі я прошу винагородити мене.
— Як саме?
— Дозвольте мені пустити кулю в лоб цьому чоловікові.
Жавер підвів голову, побачив Жана Вальжана і сказав, ледь помітно стенувши плечима:
— Це справедливо.
Анжольрас обвів усіх поглядом і запитав:
— Нема заперечень? — Потім обернувся до Жана Вальжана й сказав: — Забирайте шпига.
Жан Вальжан сів на краєчок столу, взяв пістолет, і тихе клацання засвідчило, що він його зарядив.
Майже в ту саму мить почувся звук сурми.
— До зброї! — гукнув Маріус із вершини барикади. Жавер засміявся майже нечутним сміхом і сказав, пильно дивлячись на повстанців:
— А вам не краще, ніж мені.
— Всі на барикаду! — крикнув Анжольрас.
Повстанці кинулись до виходу. Жавер провів їх побажанням:
— До скорого побачення!
Залишившись наодинці з Жавером, Жан Вальжан розв’язав мотузку, що перехоплювала бранця поперек тулуба, і знаком звелів йому підвестися.
Жавер підкорився зі зневажливою посмішкою, яка підкреслює всю вищість влади, навіть коли вона закута в кайдани.
Жан Вальжан узяв Жавера за мартингал, наче вола за налигач, і вивів його з шинку.
Вони перетнули внутрішній майданчик барикади. Повстанці, чекаючи неминучої атаки, стояли до них спиною.
Один Маріус помітив, як вони проходили. Ті дві постаті — ката та його жертву — він побачив, наче крізь могильну імлу, яка затоплювала його душу.
Не відпускаючи зв’язаного Жавера й на мить, Жан Вальжан змусив його перелізти через малу барикаду на вуличці Мондетур. Перебравшись через цю перешкоду, обидва опинилися у вузькому провулку. Тепер від повстанців їх затуляв наріжний будинок. За кілька кроків здіймалася страхітлива купа мерців.
Жан Вальжан засунув пістолет під пахву й подивився на Жавера поглядом, який без слів говорив: "Це я, Жавер".
— Твоя взяла, — сказав Жавер.
Жан Вальжан дістав з кишені ножа й розкрив лезо.
— Ага, перо! — вигукнув Жавер. — Справді, тобі це пасує більше.
Жан Вальжан розрізав мартингал на шиї в Жавера, розрізав мотузку на зап’ястках, потім нахилився й перерізав пута на ногах.
— Ви вільні, — сказав він випростуючись.
Здивувати Жавера було нелегко. Та, незважаючи на все своє самовладання, цього разу він остовпів від подиву.
— Я не думаю, що виберуся звідси живий, — провадив Жан Вальжан. — Але якщо випадково врятуюся, то знайте: я живу під прізвищем Фошлевана на вулиці Озброєної людини, в будинку номер сім.
Жавер ощирився, наче тигр, і процідив крізь зуби:
— Стережися!
– Ідіть! — сказав Жан Вальжан.
Жавер перепитав:
— Ти сказав: Фошлеван, вулиця Озброєної людини?
— Будинок номер сім.
— Номер сім, — упівголоса повторив Жавер.
Він застебнувся на всі ґудзики, по-військовому випнув груди, схрестив руки, підперши однією з них підборіддя, й рушив у напрямі Центрального ринку. Жан Вальжан проводжав його поглядом. Ступивши кілька кроків, Жавер обернувся й крикнув:
— Ви обридли мені! Стріляйте!
Жавер сам не помітив, що звернувся до Жана Вальжана на "ви".
– Ідіть, — відповів Жан Вальжан.
Жавер віддалявся повільною ходою. Через хвилину він завернув за ріг вулиці Проповідників.
Коли Жавер зник із очей, Жан Вальжан розрядив пістолет у повітря. Потім вернувся на барикаду й сказав:
— Діло зроблено.
А там тим часом відбулося ось що.
Досі Маріус не звертав ніякої уваги на шпига, що лежав зв’язаний у темному закутні нижньої зали. Та побачивши, як той перелазить через барикаду, йдучи на смерть, він раптом згадав поліційного наглядача з вулиці Понтуаз, що дав йому два пістолети, якими Маріус скористався уже тут. Причому йому пригадалося не тільки обличчя, а й прізвище.
Цей спогад, одначе, був невиразний і туманний, як і всі Маріусові думки. То була не впевненість, а радше запитання, яке він поставив самому собі: "Чи це, бува, не той самий поліційний наглядач, що назвався мені Жавером?"
Може, він іще встигне втрутитись і врятувати цього чоловіка? Але спершу треба довідатися, чи то справді Жавер.
Маріус гукнув Анжольраса, що стояв на протилежному кінці барикади:
— Анжольрасе!
— Що таке?
— Як звати того чоловіка?
— Якого?
— Агента поліції. Ти знаєш його прізвище?
— Звичайно. Він нам сказав.
— То як його звуть?
— Жавер.
Маріус здригнувся.
У цю мить пролунав пістолетний постріл.
Потім повернувся Жан Вальжан і крикнув:
— Діло зроблено.
Серце в Маріуса пройняло холодом.
12. Герої
Починалась агонія барикади.
Усе об’єдналося, щоб відтінити трагічну велич цих останніх хвилин: тисячі таємних звуків, що долинали невідь-звідки, дихання озброєних і невидимих людських мас, час від часу — цокіт кінських копит або важкий гуркіт артилерії, рушнична та гарматна стрілянина в лабіринті паризьких вулиць, золотаві клуби порохового диму над дахами будинків, моторошні крики десь удалині, загрозливі спалахи навкруги, сполоховий дзвін Сен-Меррі — тужливий, наче ридання, — тепла літня пора, розкішна голубінь неба, пронизаного сонячним сяйвом і змережаного білими хмарками, чудова погода і страшна німота будинків.
Бо з учорашнього дня ряди будинків по вулиці Шанврері перетворилися на неприступні мури з наглухо зачиненими дверима й віконницями.
У ті часи, такі відмінні від нинішніх, коли народ вирішував покінчити з остогидлим йому старим ладом, коли повітря було насичене гнівом, коли місто само руйнувало свою бруківку, коли повстанню співчувала буржуазія, — тоді заражений бунтівним духом городянин ставав помічником повстанців, і будинок братався з фортецею, що наче з-під землі виростала під його боком. Та коли повстання вибухало невчасно й не діставало підтримки народу, коли він зрікався його, — тоді заколотники були приречені на загибель. Місто навколо них перетворювалося на пустелю, будинки наглухо замикались, і вузькі тіснини вулиць відкривали військам шлях до барикад…
Зненацька загуркотів барабан — сигнал атаки.
То був ураганний штурм. Учора в темряві військо підповзало до барикади нечутно, наче удав. Але тепер, серед білого дня, напад зненацька був неможливий, й армія навально ринула на приступ. З барабанним боєм і під звуки сурми могутня колона регулярної піхоти, перемежована загонами Національної та Муніципальної гвардії, із саперами попереду, бігцем кинулась у вулицю з багнетами напереваги і, не нахиляючись під градом куль, ударила в барикаду, наче важезний бронзовий таран, що б’є у фортечний мур.
Мур витримав.
Повстанці відкрили шалений вогонь. Весь гребінь обложеної барикади заяскрів спалахами пострілів. Штурм був такий запеклий, що в якусь мить нападники затопили барикаду; але вона струсила із себе солдатів, наче лев собак. Покрившись ворогами, мов скеля морським шумовинням, вона вже через хвилину знову височіла, така сама чорна, крута і грізна.
Змушена відступити, колона зупинилася в зімкнутих лавах посеред вулиці, страшна навіть на відкритій місцевості, й відповіла на вогонь барикади ураганним рушничним вогнем.
Обидві сторони горіли однаковою рішучістю. Бійці виявляли відчайдушну, просто-таки безумну хоробрість, без вагань жертвуючи собою. Вулиця вкрилася трупами.
На одному кінці барикади стояв Анжольрас, на протилежному — Маріус. Анжольрас, який тримав у голові весь план оборони, беріг себе й ховався за прикриття; троє солдатів один за одним упали перед його бійницею, — вони навіть не помітили, хто в них стріляв. Маріус стояв на видноті, мов умисне підставляючи себе під кулі. Він височів над гребенем барикади більше, ніж по пояс. Нема людини страшнішої в бою, ніж мрійник. Маріус був грізний і замислений. Все миготіло перед ним, немов уві сні. Він здавався привидом із рушницею в руках.
Набої в обложених кінчалися; зате вони мали невичерпний запас дотепів. Підхоплені вихором смерті, вони жартували й сміялися.
Курфейрак стояв з непокритою головою.
— Куди ти подів свого капелюха? — запитав у нього Боссюе.
— Вони таки збили його у мене з голови гарматними ядрами, — відповів Курфейрак.
— Не розумію я цих людей! — з гіркотою в голосі вигукував Фейї, називаючи досить відомі прізвища, серед них і прізвища воєначальників. — Обіцяли приєднатися до повстання, вони — наші командири, і вони ж таки зрадили нас!
— Деякі люди дотримуються правил честі, тільки коли їм це вигідно, — з сумною посмішкою відповів Комбефер.
Барикада була так густо засипана порожніми гільзами від патронів, що, здавалося, випав сніг.
Нападники мали чисельну перевагу, повстанці — позиційну. Вони розташувалися на вершині стіни і впритул розстрілювали солдатів, які застрягали на крутому укосі барикади, спотикаючись об поранених і вбитих. Збудована в такий спосіб і добре підперта зсередини барикада була однією з тих позицій, де жменька людей могла стримати наступ цілого війська. Одначе, безперервно поповнючись, штурмова колона неухильно наближалася під градом куль, і помалу армія затискала барикаду в тугі лещата.
Атаки знову й знову повторювались, жах наростав. І тоді на цій купі каміння, на паризькій вулиці Шанврері, розпочалася битва, гідна битви під мурами Трої. Виснажені, обшарпані, змучені люди, які вже добу не їли й не спали, які марно обмацували свої порожні кишені, шукаючи патронів, майже всі поранені, — хто в голову, хто в руку, — люди в пошматованій, залитій кров’ю одежі, забинтовані поруділим або почорнілим ганчір’ям, озброєні негодящими рушницями й старими пощербленими шаблями, — ці люди перетворилися на титанів.