Соліковський величезною рукою схопив Ваню за комір і, злобно термосячи його, виволік до приймальні, повернув обличчям до себе й щосили вдарив навхрест канчуком по обличчю. На обличчі Вані заяскріли багряні смуги. Один удар припав на куток лівого ока, і око зразу стало запливати. Поліцай, що привів його, схопив за комір, і вони разом із Соліковським, штовхаючи Ваню й пхаючи колінами, потягли по коридору.
В приміщенні, куди його вкинули, сиділи унтер Фенбонг і два солдати служби СС; вони сиділи стомлені й курили.
— Якщо ти, мерзотнику, зараз же не викажеш своїх...— страшним пошептом почав Соліковський, схопивши Ваню за обличчя величезною рукою з твердими залізними нігтями на пальцях.
Солдати, докуривши і розтоптавши недокурки, вправно й не кваплячись позривали з Вані пальто, всю одежу і голого кинули на скривавлений тапчан.
Фенбонг червоною рукою, порослою світлим волоссям, так само не кваплячись, перебрав на столі линви, скручені з електричного дроту, і подав одну Соліковському, а другу взяв собі, випробувавши її помахом у повітрі. І вони вдвох по черзі стали бити Ваню по голому тілу, відтягаючи линви на себе. Солдати держали Ваню за ноги й за голову. Кров виступила на його тілі після перших же вдарів.
Як тільки вони взялись бити його, Ваня заприсягся, що ніколи більше не розтулить рота, щоб відповідати на запитання, і вони ніколи не почують його стогону.
І так він мовчав, поки били його. Часом його переставали бити, і Соліковський питав:
— Дійшов розуму?
Ваня лежав мовчки, не підводячи обличчя, і його починали бити знову.
Не більш, як за півгодини перед ним на тому ж тапчані так само били Мошкова. Мошков, як і Ваня, заперечував будь-яку свою участь у викраденні подарунків.
Стаховича, який жив далеко на околиці, арештували пізніше за них.
Стахович, як усі молодики його складу, що в них основна рушійна пружина в житті — самолюбство, міг бути більш-менш стійким, міг навіть зробити істерично-геройськип вчинок при людських очах, особливо при очах людей, йому близьких чи таких, що мають моральну вагу. Але при зустрічі з небезпекою чи трудністю сам на сам він був боягуз.
Він себе втратив уже в ту мить, коли його арештували. Але він був розумний тим спритним розумом, який мигцем знаходить десятки й сотні моральних виправдань, щоб полегшити своє становище.
При очній ставці з хлопчиськом Стахович зразу зрозумів, що новорічні подарунки — єдиний доказ проти нього та його товаришів, які не можуть не бути арештованими. І думка перевести все це в карний злочин, щиро признатися, що вони це вчинили втрьох, пустити сльозу про страшенні злидні й голод і обіцяти спокутувати все чесною працею,— думка ця миттю запала йому в голову. І він так щиро проробив усе це перед майстером Брюкнером та іншими, що вони зразу второпали, з ким мають справу. Його бити стали тут жі?, в кабінеті, вимагаючи назвати й інших учасників: вони ж троє були ввечері в клубі й не могли самі розвантажити машину!
На його щастя, настав час, коли майстер Брюкнер і вахт-майстер Балдер обідали. І Стаховича облишили до вечора.
Ввечері повелися з ним лагідно й сказали, що його зра-ву ж відпустять, коли назве, хто викрав подарунки. Він знову сказав, що вони вробили це втрьох. Тоді його віддали до
Сук Фенбонга й терзали доти, поки не вирвали прізвище 'юленіна. Про інших він сказав, що не розгледів у темноті. Жалюгідний, він не знав, що, зрадивши Тюленіна, себе ввергнув у пучину ще страшніших катувань, бо люди, в руках яких він був, знали, що вони повинні зломити його до кінця саме тепер, коли він виявив слабкість.
Його мучили, й відливали водою, і знов мучили. І вже перед ранком, втративши подобу людини, він став благати: він не заслужив такої муки, він був тільки виконавцем, були люди, котрі йому веліли, нехай вони й відповідають! І він виказав штаб "Молодої гвардії" разом із зв'язковими. Він не назвав тільки Уляни Громової,— невідомо чому. В якусь соту частку секунди він побачив її прекрасні чорні очі перед собою й не назвав її.
В ці дні привезли з селища Краснодона до жандармерії Лядську і дали їй очну ставку з Виріковою. Кожна вважала, що друга винна в її халепі, і вони в присутності байдужого Балдера та Кулешова, який потішався, стали лаятись, мов ті базарні перекупки, й викривати одна одну.
— Пробач-посунься, ти була піонервожата! — червона аж до того, що не стало видно ластовиння на її вилицюватому обличчі, репетувала Лядська.
— Ох ти, вся Первомайка пам'ятає, хто збирав у кар-навку на ТсоавіахімІ — стуливши кулачки, горлала Вирікова, так і пронизуючи осоружну гострими косицями.
Вени мало не побились. їх розвели й подержали добу нід арештом. Потім їх нарізно викликали знову до вахтмай-отера Балдера. Схопивши за руку спочатку Вирікову, а потім так само Лядську, Кулешов сичав кожній те саме:
— Будеш іще янгола корчити! Кажи, хто перебуває в організації!
І Вирікова, потім Лядська, обливаючись сльозами й присягаючись, що вони не тільки не перебувають в організації, а все життя ненавиділи більшовиків, так само як більшовики їх, назвали всіх комсомольців та всіх відомих молодих людей, які лишились на Первомайці і в селищі Краснодон. Вони чудово знали своїх товаришів по школі і по місцю проживання, хто виконував громадську роботу, хто як настроений, і кожна назвала десятків зо два прізвищ, які досить точно визначили коло молоді, зв'язаної з "Молодого гвардією".
Вахтмайстер Балдер, люто блимаючи, кожній із них сказав, що не вірить у її непричетність до організації і повинен піддати її вкупі з виказаними злочинцями страшним катуванням. Але він її жаліє, є вихід із становища...
Вирікову та Лядську випустили з тюрми водночас, і кожна з них не знала, але гадала, що друга теж не вийшла чистенькою. їм поклали жалування по двадцять три марки на місяць. Вони тицьнули одна одній дерев'яні руки, начебто між ними нічого й не було.
— Легко відбулися,— сказала Вирікова.— Заходь коли-небудь.
— Вже ж правда, що легко, коли-небудь зайду,— сказала Лядська.
І вони розійшлись.
Розділ п'ятдесят восьмий
Була якась дивна закономірність в арештах, і про кожен з них негайно дізнавалось ціле місто. Заарештували спочатку батьків тих членів штабу, хто з міста втік. Потім арештували батьків Арутюнянца, Сафонова та Левашова, тобто тих хлопців, близьких до штабу, хто також пішов з міста.
Раптом заарештували Тосю Мащенко і ще декого з рядових членів "Молодої гвардії". Але чому саме цих, а йе інших?
Ніхто з тих, хто лишився на волі, не міг припустити, що ці нові арешти залежать від страшної стихії зізнань Стаховича. Після того, як він виказував кого-небудь, йому давали перепочинок. Починали катувати, і він знов кого-небудь виказував.
Але з працівників підпільної організації, очолюваної Лютиковим та Бараковим, нікого не зачепили, хоча вже минуло кілька діб після арешту Мошкова, Земнухова і Стаховича. Все лишалось, як і до того, і в Центральних майстернях"
Володя Осьмухін, який пробув три дні нового року иа селі в дідуся, четвертого січня вийшов на роботу. Він ще звечора дізнався від матері про арешти й про вказівку штабу "Молодої гвардії" йти з міста. Але він одмовився йти.
— Хлопці не викажуть,— сказав він матері, перед якого тепер не було потреби таїтись.
Було багато причин, з яких Володя не хотів піти з міста. Шкода було покинути матір і сестру — особливо, коли згадував, що вони тоді не евакуювались через нього. Але головною була та причина, що Володя, не бравши участі в нараді на Олеговій квартирі, не тільки не уявляв небезпеки, яка йому загрожувала, а вважав навіть, що хлопці із штабу надто поспішили. Всі троє арештованих були з числа хлопців, найближчих Володі, він їм вірив. У завзятій душі Володі ("Я, як Васька Буслай!") вироїлись навіть плани визволення хлопців, плани, фантастичніші один від одного.
Та тільки-но Володя прийшов у майстерні, Лютиков викликав його з якогось приводу до себе в конторку. Від старого зв'язку з домом Осьмухіних, а також тому, що з усіх молодих людей Лютиков найближче знав Володю, Пилип Петрович дуже його любив. Не тільки досвід і розум, а й серце підказували старому, яка страшна загроза звисла над його юним другом і вихованцем. Пилип Петрович запропонував Володі негайно зникнути з міста. Пилип Петрович не захотів навіть вислухати Володиних пояснень, був жорстокий і невблаганний, не радив, а наказував.
Та було вже пізно. Володя не встиг навіть обміркувати, коли й куди йому йти, як його заарештували тут же, в майстернях, на його робочому місці.
Зусилля катів, які мордували Стаховича, були спрямовані не тільки на те, щоб він викрив усіх членів "Молодої гвардії", а й на те, щоб він дав нитки, котрі ведуть до підпільної більшовицької організації в місті. Багато даних, та й звичайний здоровий глузд уже давно говорили більшим і меншим чинам жандармерії, що молодь працює під керівництвом дорослих, що центр краснодонської змови — в підпільній організації більшовиків.
Але Стахович справді не знав, яким чином Олег здійснює зв'язок з райкомом, Стахович міг тільки сказати, що зв'язок цей існує. Коли стали допитувати, хто з дорослих найчастіше одвідуе дім Кошових, він, перебравши всіх у пам'яті, назвав Соколову. В перший період роботи, коли він був іще членом штабу, і пізніше, коли бував у Олега в справах організації, Стахович справді найчастіше зустрічав у домі Кошових Поліну Георгіївну. Раніше він не ставив присутність Поліни Георгіївни в будь-який зв'язок з діяльністю "Молодої гвардії". Але тепер йому пригадалося, що Олег інколи лишався наодинці та перешіптувався з Поліною Георгіївною, і Стахович назвав її ім'я.
Ниті від Соколової вели насамперед до важкого, мовчазного, загадкового чоловіка — Лютикова. Не випадковою здалась майстерові Брюкнеру і та обставина, що арештовані Мошков та Осьмухін працювали в цеху в Лютикова. Так звелися в одно всі дані його біографії, всі факти диверсій і аварій у Центральних майстернях.
П'ятого січня, на світанку, Поліна Георгіївна, як завжди, принесла Пилипові Петровичу молоко й винесла під кофтинкою на грудях листівку, написану Пилипом Петровичем від імені "Молодої гвардії". В листівці нічого не говорилось про арешти молоді. Пилип Петрович хотів показати цією листівкою, що ворог не влучив у ціль,— "Молода гвардія" живе й діє.
Увечері, повернувшися з роботи, він застав у кухні в Пе-лагії Іллівни дружину, Євдокію Федотівну, та дочку Раю, які прийшли з хутора його навідати.