Життя загорається і розсипається попелом. Пустеля, вагітна зимовим холодом, північно-східний вітер, шум крил невидимих птахів... Міріади вбитих на світанку і вдень, і задушених вночі, і стіни тюрем, і сморід падла, на яке бог перетворює своїх дітей. Навіщо? Невже заради того, щоб хтось один із сотень міріадів осягнув високе? Щоб мужніше помирати?
У темряві підземних нумерів під палацом Буколеон людський голос задавав ці запитання неквапливо, дуже спокійно, ніби пропонуючи обговорити сутні справи, не більше.
З цілковитого мороку, як щось відчутно тверде, відповів інший голос:
— А сподіяне спасителем, брате мій Таціте? Земне життя коротке. Своїми стражданнями людина заслуговує на вершину блаженства. Я давно покінчив би з життям, якби не певність в існуванні загробної справедливості. Інакше не можна прийняти очевидно тимчасові несправедливості буття. Я знаю, ніхто не захоче жити без віри.
Знайшовся і третій голос:
— У тобі говорить слабість, добрий Манассіосе. Навіщо нам, уже неживим, топтатися на камені, відшліфованому сліпцями задля самовтіхи? Минула тисяча років відтоді, як Арістофан наділив свого Сократа розумними словами: якщо Зевс справді вражає клятвопорушників, то чому блискавиці не влучили в Симона, Клеоніма, Феора? Замість негідників Зевс б'є високі дерева і власні храми. Чим вони йому зашкодили?
— Ох, Орігене, Орігене,— простогнав Манассіос.
— Вибач,— з несподіваною ніжністю сказав Оріген.— Не тебе я хотів скривдити. Вір, якщо тобі так легше. Я не хочу образити ні тебе, ні Христа. Клянуся, Христос був кращим з людей.
— На жаль, ти залишився язичником,— м'яко докорив Манассіос.
— Ні, Оріген не язичник,— втрутився Таціт,— просто він уміє думати.
Запанувала мовчанка. В тиші було чути падання крапель води, шелест дихання. В тісному нумері пошматовані мордуваннями Оріген, Таціт і Манассіос майже торкалися один одного. В сусідньому нумері хтось застогнав.
— Моє життя було помилкою,— знову мовив Таціт.— Я гадав, що в імперії можна зберегти чесність, непохитність переконань. Я не помітив, як став рабом. Я жив боягузом. Разом з іншими нікчемами я був піщинкою безсловесно сумирного демосу. Я спокійно втішався моральним життям. Ніхто в імперії, проклятої безчестям і гнітом, не може не понівечитися, не задихнутися. Я не шкодую, що загину.
— Час минає,— поскаржився Манассіос,— і немає чуда покути. Пророцтва і явлення нині припинилися. Воля божа невидима. І немає більше пророків.
— Брате по смерті,— твердо заперечив Оріген,— а хіба ті, хто помер на іподромі, не пророки?
Знову мовчанка і темрява, глибока темрява печер чи підземель.
— Таціте! — покликав Манассіос.— Ти піддав себе жорстокому осудові. Адже ти все-таки жив чимось?
— Я намагався наслідувати предка. Я розмірковував наодинці з папірусом. Я пережив республіку і відкинув її.
— Чому? — спитав Оріген.
— У ті облудно прославлені часи римляни вміли грабувати все, що інші наживали віками. Я вжахнувся, вираховуючи, скільки вони забрали в самої Італії, у Карфагена, в Африки, в Сіцілії й Тиранту, в Епірі, Македонії, Елладі, Іспанії, Азії. Дивовижно багато вони загарбали в фараонів, у Пергамі, Сірії, на Кіпрі, в Іудеї. Начальники навіть у дні миру спромагалися витягати все золото й срібло провінцій. Виснажені народи вимирали. Республіка годувала сотні тисяч громадян, нею ж привчених до дармоїдства, і кожен римлянин був співучасником пограбування. Через те й загинуло багатоголове чудовисько вовчого племені — Римська республіка. Вона пережила себе. Залишки награбованого зникли в громадянських війнах, які передували імперії. І на початку імперії...
— Мені подобається жорстокість твоєї правди, але, прошу тебе, зачекай,— перебив Оріген.
Таціт чув важке дихання сенатора, Оріген натужно щось робив, ось і він затамував подих. Звучно капала вода. Ще хвилина, і Оріген прошептав:
— Все скінчилося. Манассіосове серце більше не б'ється... .
— Нехай буде йому легкою земля,— сказав Таціт.
Проминули віки чи хвилини — в нумерах немає часу. Оріген нагадав Тацітові:
— Ти казав про імперію...
— Так,— і, намагаючись здолати муки тіла, Таціт вів далі: —Віддаючи багато уваги війнам та імператорам, історики не помітили найосновнішого — наростання податків. Перший каталогос був складений при Октаві ї Августі. Я описав, як весь час збільшувалась подать із землі, худоби, торгівлі та з людської голови. Що сказати про імперії... Не бачачи різниці між Діоклетіаном і Юстиніа-ном, я поважаю Христа-мораліста і зневажаю його послідовників. Гнані нині монофізити, маніхеї, аріани викликають моє співчуття своїми стражданнями... Але якими вони стануть, заволодівши владою? Такими ж утискувачами.
Таціт застогнав, але переміг біль:
— Я вдаюся до провіщання, знаючи недосконалість людського передбачення. Базилевс уміло і спритно використовує християнство. Церква — його опора в усьому найгіршому. Мені здавалося прекрасним зерно християнства. Ніжний паросток дав отруйні сходи. В одному із списків Історії Геродота я знайшов оповідання про дерева смерті, близькості яких не витримує жодна рослина, що й казати про живі істоти...
Глибокий і мелодійний гул пролунав у підземеллях: відчинялися двері в нумери. Почулися голоси, тупіт ніг. Ішли мимо. В короткому зблиску світла, що проникло крізь щілини дверей, Таціт побачив тіло Манассіоса. Колишній демарх прасинів лежав на спині, зі складеними на грудях руками. Ні для чого було знати, сам він так відійшов чи про нього потурбувався Оріген з поваги до небіжчика. Кроки повернулися. Чиєсь тіло проволокли повз нумер.
Коли знову все стихло, Оріген повернувся до розмови — єдиної втіхи помираючих:
— А знаєш, Таціте, зачаївшись звіром у норі, я пережовував думки, як бик жуйку. Імперія виховала рабський склад розуму, люди не усвідомлюють подій. Чуючи погане про базилевса, думають, що суплікатор був особисто скривджений. Так само не довіряють і похвальбам, оскільки розголошувач чуток міг бути задобреним. Я бажав би загробного життя, аби лишень зустрітися там з Юстиніа-ном! Помститися йому за моє рабство. Я знав, проти кого йду. А за що? Не знаю. Рабство випалило мені душу. До нещасного Іпатія мене привернула його доброта, м'якість. Та чи був би він кращий?
— Покинемо базилевсів тлінню,— відповів Таціт. У його голосі зазвучав гнів.
— Та я не можу не думати про майбутнє, що мені залишається? — з гіркою іронією озвався Оріген.— Про майбутнє не імперії, яку я навіки покидаю, але хоча б про людей. Чи завжди і в усьому чекає їх приниження?
— Що наша загибель! — мовив Таціт.— Людське насіння незнищенно стійке. Я бачив вільних і рабів, білих, чорних, жовтих. Я вважаю рівними розум і почуття людей. Немає нижчих і вищих за правом народження, хочу я сказати. Мені хотілося б відродитися за повір'ям індів. Повернутися в дні, коли...
Таціт змовк, і Оріген підказав:
— Воскреснути, коли за Апокаліпсисом Іоанна не буде більше часу?
— Ні, простіше,— відповів Таціт,— коли люди перестануть їсти людей.— Звівшись на руках, він спробував зручніше перекласти зламані ноги. Та біль спалахнув ще дужче. Таціт сказав тремтячим голосом: — Каятися марно... але я розкаююся в злі, волею чи мимовільно заподіяному нижчим мною чи моїми...
Темрява мовчала довго-довго. Часу не було, ні дня, мі ночі. Тим паче не було ранку.
Оріген упав у забуття. Раптом, опритомнівши, він злякався, що Таціт уже відійшов слідом за Манассіосом. Знову почувся тупіт ніг. Оріген спитав темряву:
— Ти тут?
Почувши свій голос, Оріген зрозумів, що не хоче відповіді. Нехай Таціт уже звільнився. Та друг останніх годин відповів:
— Так, ідуть. Нехай ми згаснемо. Не знаю, чи хоч у чомусь правий розіп'ятий галілеянин, але він умів вірити в краще і помер славно. Настане час для людей... Все — благо...
Жовтий промінь вткнувся в підлогу нумера. В замку повертався ключ. Таціт сказав:
— За нами. Тепер можу признатися тобі, Орігене, я лякливо побоювався, що злоба базилевса забуде нас на харч черв'якам.
Ці слова були сказані так само спокійно, як обидва вони розмірковували про долі імперії та людей. /
Двері відійшли безшумно. Дбайливий доглядач нумерів Алфей насичував залізо завісів жирним мастилом.
Таціт, змушуючи себе не мружитися в сліпучому світлі, сказав:
— Вітання тобі, Орігене, і прощавай.
— Прощавай.
6
Патріархові Мені не подобалася пристрасть Юстиніана до богослов'я. Державний теолог називав себе Зовнішнім Єпископом Церкви. Він любив спалювати схизматів. Якось на руці базилевса Мена помітив слід давнього опіку. Сам пізнавши біль від вогню" Юстиніан вважав страту на полум'ї найлютішою.
Базилевс присвоїв собі дивовижне право піддавати анафемі давно померлих віровчителів. На це не могли зважитися навіть вселенські собори пастирів Церкви, бо небіжчики не можуть дати пояснень. Юстиніан звелів анафемству-вати померлого триста років тому екзегета Орігена за надто вільні алегорії, взяті з Біблії. Анафема впала і на отців Халкедонського собору Федора, Іва та Феодорита, які захищали вісімдесят років тому догму Несторія. Мирянин Юстиніан хотів стояти над соборами, папами, патріархами.
Та все ж Мена не відмовився іменувати Юстиніана
Верховним Учителем віри. Мала, минуща спокуса, що загрожує Церкві Високій, Церкві Владній...
З інших причин Церква перебуває в ненастанній небезпеці. Істина, кинута на майдані, перетворюється на смертельну отруту. Уподібнюючи темних людей до свиней, Євангеліє заповіло апостолам Логосу остерігатися надмірної відвертості перед народом: "Аби вони, не зрозумівши, не повернулися проти вас же!"
Недарма, невипадково пристрасті киплять лише довкола боголюдини Христа: як розуміти його сутність? Задовго до вчення християн схоже на євангельське вчення проповідувалося в Палестині невідомим учителем: християнство готувалося прорости в душах людей, як ліс з малих насінин багатьох посівів. Про це незаперечно засвідчували старовинні записи. Викриття, збентеживши душі, розруйнує молоду споруду Церкви. Сам Мена колись ледве не впав у спокусу. Мена тримав особливих послів у Єрусалимі, Віфліємі, Тиверіаді, Дамаску, Баальбеці. Наділені верховними повноваженнями, посли розшукували в монастирях, архівах префектур, храмових хранилищах та в підданих пергаменти, папіруси, ситівники, винищуючи все хоч трохи давнє без вибору, без дослідження, щоб не впадати в гріх спокуси вільнодумства.