Старший лаявся на чому світ стоїть. Наткнувшись на ґанку на Билицю, він підскочив до нього, розмахуючи кулаками, і загорлав:
— Ти, мордо собача, чом не стережеш? Куди дивишся? Чому в тебе злодії підкопи роблять, га? — Далі вже пішли матюки.
— Сам дивись, на те ти й поставлений, а я до тебе не наймався, чуєш! — відрубав, діткнутий до живого, Билиця.
Тоді й писар гримнув, щоб він не смів грубіянити, коли говорить з начальством, бо піде в тюрму за образу. Старий розсердився не на жарт. Він гордо випростався і, грізно блискаючи очима, гарикнув:
— А ти що за особа? Громаді служиш, громада тобі платить, то й роби те, що тобі війт наказує, а до нас тобі зась! Ач лахмітник, писарчук нещасний! Від'ївся на нашому хлібі та ще й буде тут людей ганити! І на тебе знайдеться начальство й суд!
Війт з солтисом кинулися укоськувати старого, побачивши, що він украй розлютився і тремтячими руками шукає біля себе палицю.
— Можеш на мене штраф накласти, заплачу та ще й на горілку тобі добавлю, коли схочу! — кричав Билиця.
Вони, вже не звертаючи на нього уваги, почали розпитувати всіх у домі про підкоп і докладно все записувати.
А старий не міг заспокоїтись — щось бурчав собі під ніс, ходив навколо хати, заглядаючи в усі кутки, і навіть, щоб зігнати злість, копнув ногою Лапу.
Скінчивши, писар і стражники схотіли закусити, але Ганка звеліла їм переказати, що на сніданок молока й хліба немає, є тільки картопля. І вони пішли до корчми, лаючи Ліпці на всі заставки.
— Добре зробила, Ганусь, і нічого тобі за це не буде! Господи, навіть покійний пан, хоч і право мав, ніколи так мене не ганьбив, ніколи!
Він довго не міг забути образи.
Після полудня зайшла одна з сусідок і розказала, що стражники й досі сидять у корчмі, а солтис побіг за Козловою.
— Шукай вітру в полі! — крикнула Ягустинка.
— Вона, мабуть, у ліс по хмиз пішла?
— Ні, вона до Варшави поїхала, дітей брати з притулку, підкидьків. Хоче взяти на виховання двох.
— Щоб голодом їх заморити, як тих, що взяла два роки тому!
— Може, воно й краще для бідолах: не будуть ціле життя мучитись, як пси бездомні!
— І байстря — душа людська! Козлова тяжко відповідатиме за них перед богом.
— Та вона ж не навмисне їх морить — сама не часто їсть досита, звідки їй для дітей узяти?
— Їй платять за утримання, вона не з ласки цих дітей бере,— суворо заперечила Ганка.
— П'ятдесят злотих на рік за кожного! Невелика користь!
— Невелика, бо вона гроші одразу ж пропиває, а потім діти з голоду мруть.
— Адже не всі: от виростила ж вона вашого Вітека і того другого, що живе у господаря в Модліці.
— Ну, Вітека тато взяли зовсім малим, коли він ще сорочку в зубах тримав. Він у нас від'ївся. І з тим другим так само було.
— Я Козлову не захищаю, кажу тільки, що думаю. Мусить жінка шукати якого-небудь заробітку, коли їсти нічого.
— Звісно, Козла немає, нікому красти.
— А з Агатою їй не пощастило: стара, замість умерти, зовсім одужала й пішла від неї. Тепер усім скаржиться, що Козлова кожного дня їй вичитувала, навіщо вона зволікає, не вмирає, тільки збитку їй завдає.
— Агата, напевно, повернеться до Клембів — де ж їй притулку шукати?
— Ні, не повернеться: образилась на родичів. Клембовій не хотілося її відпускати — у старої і постіль є, і грошей, певно, наскладала чимало. Та Агата не залишилась, скриню свою перенесла до солтисової, і тепер шукає, в кого можна було б померти спокійно.
— Ну, може, ще поживе. Тепер вона в кожній хаті здасться — гусей попасе чи корів догляне. І куди це Ягна знову завіялась?
— Напевно, в органіста — комірець його дочці вишиває.
— От знайшла час! Наче вдома мало роботи!
— Та вона від самого великодня завжди там сидить! — скаржилась Юзька.
— Я її приборкаю, пам'ятатиме вона!.. Дай-но мені дитину! Вона взяла немовля і, тільки-но прибрала зі столу, порозганяла всіх працювати і залишилась сама. Час від часу вона прислухалась до гомону старших дітей, які гралися біля хати під доглядом Билиці. А на другій половиш лежав Борина, як завжди, самотньо, дивився на тремтячу смугу сонячного світла, що падала з вікна, і, ловлячи її пальцями, про щось тихо говорив сам з собою, мов дитина, яку залишили саму.
На селі теж було безлюдно: час не чекав, всі, хто тільки міг рухатись, пішли працювати в поле.
Від самого великодня стояла гарна погода, дні ставали чимраз ясніші й тепліші; вони були вже довгі, ранком туманні, сіренькі, опівдні тихі й сонячні, а навзаході оповиті багряними загравами — справжні весняні дні.
Деякі з них текли повільно, мов струмочки, що виблискують на сонці, прохолодні й прозорі, з тихим плескотом омиваючи береги — жовті від молочаю, білі від стокроток чи зелені від вербових пагінців.
Наставали інколи й зовсім теплі дні, розігріті сонцем, вологі, сповнені пахощів свіжої зелені, дні буйного зростання, напоєні весною, сповнені такої могутньої сили, що вечорами, коли змовкали голоси птахів і село поринало в сон, здавалось, що чуєш, як коріння прокладає собі путь в землі, як тягнуться вгору стеблини й шелестять, розпукуючись, бруньки, зростають пагінці, лунають голоси всього, що народжується на світ божий.
А бували дні, зовсім не схожі на ці.
Безсонячні, в синясто-сірій імлі, придавлені низько навислим небом і череватими хмарами, дні — тяжкі, вологі, задушливі, що п'янили, мов горілка, і люди ходили, наче хмільні, дерева здригалися наче в трясовиці; і все живе, знемагаючи від незбагненної млості, поривалося невідомо куди й до чого. В такі дні хотілося кричати, блукати без мети, качатися по мокрій траві, як це робили ошалілі від весни собаки.
А часом приходили дні, дощові вже з самого світанку, наче обмотані сірою пряжею, і не видно було нічого навколо — ні доріг, ні хат, що ховалися в мокрих садках. Дощ лив без упину, тихо і вперто, наче розмотувалися тремтячі, рівні, сірі нитки з невидного веретена, зв'язуючи небо з землею, і все, покірливо понахилявшись, мокло, дослухаючись частого стукоту краплин і плескоту струмків, які білим шумовинням текли з почорнілих полів.
Все було так, як щороку ранньої весни, і ніхто на селі не помічав всього цього, ніколи було дивитися й замислюватись — світанок виганяв людей на роботу, і тільки пізній присмерк примушував повертатися додому; ледве вистачало часу попоїсти й хоча б трохи відпочити.
Ліпці цілими днями стояли пусткою, стерегли їх тільки старі діди та баби, собаки та ще садки дедалі густішим руном вкривали хати. Іноді селом плентався жебрак, і його супроводив собачий гавкіт, а занімілі хати дивилися крізь сади блискучими на сонці шибками на широкі поля, що, мов безкрає море, простягайся навколо села. Земля, як мати рідна, колисала в пелені дітей своїх і годувала їх налитими молоком грудьми, стискаючи в теплих обіймах.
Так, настали робочі дні, теплі, зрошені дощами; якось пішов навіть легкий, як пух, сніг і посріблив поля, але ненадовго, сонце швидко його розтопило. І не диво, що припинилися на селі сварки, колотнеча й плітки,— робота всіх запрягла в тяжке ярмо, прихилила всі голови до землі.
З самого світанку, ледве росяний ранок розплющував сірі очі й заспівували перші жайворонки, все село було вже на ногах. Починалась метушня, рипіли ворота, плакали діти, ґелґотали гуси, яких виганяли в канави. Хлоп'ята поспіхом виводили коней, тягли плуги, насипали у вози картоплю, і всі так швидко виїжджали в поле, що за якусь хвильку село безлюдніло й затихало. Навіть до заутреньої майже ніхто не ходив, і часто звуки органа розлягалися в порожньому костьолі, озиваючись луною в ближніх полях, і, тільки почувши, як захлинається малий дзвін, люди вклякали й проказували вранішню молитву.
На роботу виходили всі, але на ліпецьких полях це було майже непомітно. Тільки уважно придивившись, можна було де-не-де побачити плуги, коней, віз на межі та жінок, які, наче червона гусінь, рухалися серед неозорих полів під високим ясним небом.
А з Рудки, Волі, Модліци, з усіх навколишніх сіл, що маячили білими стінами й верхівками дерев у блакитній далечині, чути було гомінкі, сповнені галасу й пісень, відлуння праці. Скільки сягало око за межовими пагорками, видно було, як чоловіки сіяли, ішли за плугом, садили картоплю, а на пісковиках за боронами здіймалася курява.
Тільки ліпецькі поля лежали німі, сумні, заглухлі, як безплідні пустища, схожі на дерева, що всихають серед молодого лісу. Лежали облогом у сирітській самотині, бо всі жіночі руки на селі не могли замінити й десятеро чоловіків, хоча жінки й працювали в поті чола з ранку до пізньої ночі.
Що вони могли самі зробити? Возилися з картоплею та льоном, а на інших полях дедалі голосніше перегукувались куріпки, часто пробігали зайці, та так сміливо й неквапливо, що можна було полічити, скільки їх майне білими плямами в озимині. Ворони блукали зграями по не зораних ланах, що ліниво вигрівалися на сонці, марно чекали людських рук.
Яка користь була людям від того, що дні стояли чудові, що сонце кожного ранку здіймалося, мов золота дароносиця, омита в срібних росах, що все зеленіло, віяло пахощами трав, дзвеніло пташиними голосами, що кожна канавка жовтіла молочаєм, кожна межа мінилася барвами, як стрічка, вишита стокротками, кожна лука всіяна була рожевим пухом квітів, кожне деревце одяглося буйною зеленню, і все на світі дихало весною, і земля наче кипіла й клекотала у весняному своєму буянні.
Що їм було до того, коли поля лежали не зорані, не засіяні, мов міцні, здорові парубки, які тільки вигріваються собі на сонечку й марнують тиждень за тижнем; коли на масній родючій землі замість хлібів розросталася свиріпа, осот поціляв у небо, лобода гойдалася в борознах, червонів щавель, на осінній зябі рясно сходив пирій, а на торішній стерні гордо височіли стрункі стебла коров'яка та, як нахабні кумасі, широко порозсідалися лопухи; всі бур'яни, що досі лякливо ховалися в землі, тепер переможно зростали, хижо плодилися, лізли з борозен на грядки й полонили ріллю.
Навіть жахом якимсь віяло від цих занедбаних полів.
Здавалося, що ліси, низько посхилявшись над перелогами, здивовано перешіптуються, струмки якось боязко пробігають по цій пустиш, а кущі терну, вже обсипані білими бруньками, і груші на межах, і перелітні птахи, і кожен подорожній, що забрів сюди з чужого краю, і навіть хрести й статуї, які стерегли дороги,— все оглядається з подивом і запитує в ясних днів та безлюдних полів:
"А де ж поділися хазяї? Де співи, де буйна радість праці, де?"
І тільки плач жінок відповідав їм, що трапилося в Ліпцях.
Дні минали за днями без усякої зміни на краще — навпаки, з кожним ранком чимраз менше жінок виходило в поле, бо вони ледве могли впоратися з роботою, що її назбиралося вдома.
Тільки в Борин все йшло, як звичайно, хоча й повільніше, ніж минулими роками, і трохи гірше, бо Петрек тільки-но призвичаївся до польових робіт.