Барикада, яка так довго мовчала, тепер відкрила шалений вогонь. Сім або вісім залпів ударили один за одним, вулицю заволокло густим димом, і за кілька хвилин крізь цей дим, пронизаний спалахами пострілів, можна було розгледіти, що дві третини гармашів полягли біля своїх гармат. Ті, хто лишився, зарядили жерла з тим самим суворим спокоєм, але постріли стали значно рідші.
9. Гаврош під кулями
Раптом Курфейрак помітив унизу перед барикадою, де свистіли кулі, якусь маленьку постать.
Прихопивши в шинку кошик із-під пляшок, Гаврош вибрався крізь пролом і спокійно заходився спорожняти патронташі національних гвардійців, убитих під самою барикадою.
— Що ти там робиш? — гукнув Курфейрак.
Гаврош задер носа.
— Наповнюю кошика, громадянине.
— Чи ти не бачиш картечі?
— Дощик крапотить. Ну то й що? — відповів Гаврош.
— Вертайся! — крикнув Курфейрак.
— Хвилинку! — сказав Гаврош.
І одним стрибком опинився посеред вулиці.
Пригадаймо, що рота Фанніко, відступаючи, залишила після себе низку трупів. Близько двох десятків убитих лежали там і там на бруківці. Це означало двадцять патронташів для Гавроша і чималий запас набоїв для захисників барикади.
Дим стелився по вулиці, наче туман, підіймався догори й напливав знову. Усе навкруг затяглось каламуттю, і, хоч був день, нападники й обложені, по суті, не бачили одні одних.
Вигідна для тих, хто готував штурм барикади, ця імла виявилася зручною і для Гавроша.
Під захистом димової завіси і завдяки своєму маленькому зросту він пробрався досить далеко по вулиці, лишаючись непоміченим, і без особливого ризику спорожнив сім чи вісім патронташів.
Він плазував на череві, бігав навкарачки з кошиком у зубах, крутився, ковзав, звивався, переповзав від мерця до мерця і спорожняв патронташі зі спритністю мавпи, яка лускає горіхи.
З барикади не зважувалися кликати його, щоб не привернути до нього увагу ворогів.
На тілі вбитого капрала Гаврош знайшов порохівницю.
— Згодиться води напиться, — сказав він і сунув її в кишеню.
Просуваючись далі, хлопець дістався туди, де пороховий дим був рідший, і тут солдати, які залягли за бруствером із кругляків, та національні гвардійці, скупчені на розі вулиці, стали показувати одне одному на істоту, що ворушилась у тумані.
Коли Гаврош спорожняв патронташ сержанта, який лежав біля вуличної тумби, у труп ударила куля.
— Отакої! — пирхнув хлопець. — Вони вбивають моїх мерців!
Друга куля кресонула біля нього по бруківці. Третя перекинула кошик. Гаврош подивився й побачив, що стріляють гвардійці з передмістя.
Тоді він випростався і з розмаяним на вітрі волоссям, узявшись руками в боки і дивлячись на тих, хто стріляв у нього, заспівав:
Всі мешканці Нантера
Бридкі з вини Вольтера.
А ті, хто з Палесо,[70]
Дурні з вини Руссо.
Потім підібрав кошика, склав у нього розсипані патрони, не загубивши жодного, й заходився спорожняти наступний патронташ. Мимо просвистіла четверта куля. Гаврош заспівав:
Прощай, моя кар’єра!
І це з вини Вольтера,
Мої надії — сон,
А це з вини Руссо.
П’ята куля тільки надихнула його на третій куплет:
Пісні — моя химера,
Провина тут Вольтера.
Не маю я кальсон,
А винен хто? Руссо.
Це тривало досить довго.
Видовище було моторошне і зворушливе. Кулі свистіли навкруг Гавроша, а він тільки сміявся з них.
Здавалося, це його дуже тішило. Горобець кепкував з мисливців. На кожен залп він відповідав куплетом, у нього безперервно цілились і ніяк не могли влучити. Беручи його на мушку, солдати й національні гвардійці сміялися. Він то лягав, то підхоплювався на ноги, ховався за якісь двері, вискакував знову, зникав і з’являвся, кидався навтіки й повертався назад, дражнив картеч, показуючи їй "носа", і водночас витрушував патронташі, спорожняв сумки й наповнював кошика. Повстанці стежили за ним, тамуючи подих. Барикада тремтіла від страху за нього, а він виспівував веселі пісеньки. Здавалося, то не хлопець, а зачарований гном. Казковий карлик, невразливий у бою. Кулі ганялися за ним, але він був моторніший від них. Він грав у схованки зі смертю; і щоразу, як жахлива безноса примара наближалась до нього, хлопчисько давав їй щигля.
Та одна куля, чи то краще націлена, чи то підступніша за інші, зрештою таки влучила в цей летючий вогник. Усі побачили, як Гаврош схитнувся й осів. На барикаді зойкнули в один голос; але в цьому карлику жив Антей; торкнутися бруківки для паризького безпритульника означало те саме, що для того велетня торкнутися землі. Не встиг Гаврош упасти, як підвівся знову. Він сидів, по його щоці текла цівка крові. Гаврош підніс догори обидві руки, подивився в той бік, звідки стріляли, і заспівав:
В рівчак упав тепер я
З вини того ж Вольтера,
Упав і не просох
З вини…
Він не докінчив куплета. Друга куля, випущена тим самим стрільцем, урвала йому голос навіки. Цього разу Гаврош упав обличчям на бруківку й більше не ворухнувся. Малий хлопчик із великою душею помер.
10. Останні приготування
Маріус кинувся з барикади на вулицю, Комбефер — за ним. Та було вже пізно. Гаврош лежав мертвий. Комбефер приніс на барикаду кошика з патронами. Маріус приніс хлопця.
"Ось як воно буває, — думав він. — Я зробив для сина Тенардьє те саме, що він — для мого батька. Тільки Тенардьє виніс мого батька з поля битви живим, а я його хлопця — мертвим".
Коли Маріус із Гаврошем на руках повернувся на барикаду, обличчя його, як і хлопцеве, було залите кров’ю. У ту мить, коли він нахилився взяти Гавроша, куля дряпнула йому голову, та він навіть не помітив цього.
Курфейрак скинув нашийну хустку й перев’язав Маріусові лоба.
Гавроша поклали на стіл поряд із Мабефом і накрили тією самою чорною шаллю. Її вистачило для обох: для старого і для малого.
Комбефер роздав патрони з принесеного ним кошика. Кожному дісталося по п’ятнадцять набоїв.
Жан Вальжан сидів на тому самому місці, на тумбі. Коли Комбефер простяг йому п’ятнадцять патронів, він похитав головою.
— Ото дивак, — тихо сказав Комбефер, звертаючись до Анжольраса. — Бути на барикаді й не битися!
— Він захищає барикаду й без цього, — сказав Анжольрас.
Обстріл тривав, але повстанці майже не звертали на це уваги. З критичного їхнє становище стало загрозливим, а тепер, очевидно, і безнадійним. Та чим дужче затьмарювався обрій, тим яскравіше сяяла над барикадою заграва героїзму, тим величнішим здавався її вождь — схожий на суворого спартанця Анжольрас.
Комбефер, одягши фартух, перев’язував поранених. Боссюе та Фейї набивали патрони з порохівниці, яку Гаврош узяв у мертвого капрала, і Боссюе сказав Фейї:
— Скоро нам доведеться найняти диліжанс для переїзду на іншу планету.
Курфейрак з акуратністю дівчини, що дає лад своїм дрібничкам, розклав на каменях неподалік Анжольраса весь свій арсенал: ціпок зі шпагою, рушницю, два сідельні пістолети й один кишеньковий. Жан Вальжан мовчки дивився в стіну перед собою. Якийсь молодий робітник надів на голову крислатий солом’яний капелюх тітки Гюшлу — "від сонячного удару", як пояснював він. Кілька юнаків, члени Кугурди з Екса, жваво гомоніли між собою, ніби хотіли востаннє набалакатися своєю рідною говіркою. Жолі, знявши зі стіни дзеркало тітки Гюшлу, уважно роздивлявся в ньому свій язик. Кілька бійців жадібно гризли запліснявілі хлібні шкуринки, знайдені в якійсь шафі. Маріус намагався вгадати, що скаже йому батько, зустрівшись із ним на тому світі.
Раптом у проміжку між двома залпами пролунав далекий передзвін баштових дзиґарів.
— Полудень, — сказав Курфейрак.
Не встигло видзвонити дванадцять ударів, як Анжольрас випростався на повен зріст і з вершини барикади крикнув гучним голосом:
— Несіть кругляки в дім! Кладіть їх на підвіконня, знизу й на горищі! Половина людей до зброї, половина — носити каміння! Не гайте жодної миті!
У кінці вулиці з’явився загін саперів-пожежників, у бойовому порядку, з сокирами на плечах.
То була, звичайно, тільки голова колони. Якої колони? Напевне, штурмової, бо сапери-пожежники, яких посилають руйнувати барикаду, завжди йдуть попереду солдатів, що мають брати її приступом.
Анжольрасів наказ було виконано навдивовижу точно й швидко, як то буває на кораблях і барикадах, — двох бойових позиціях, звідки відступ неможливий. Менш ніж за хвилину дві третини кругляків, складених біля дверей "Коринфа", було піднято на другий поверх та на горище, а ще через хвилину тими каменями, майстерно припасованими один до одного, затулили до половини вікно другого поверху та слухові віконця мансард. За розпорядженням Фейї, головного будівельника, між каменями залишили проміжки для рушничних стволів. Укріпити вікна було тим легше, що картечні залпи припинилися. Обидві гармати стріляли тепер ядрами в самий центр барикади, щоб зробити в ній, коли вдасться, пролом для штурму.
Коли були готові бруствери з кругляків для оборони й останнього оплоту, Анжольрас звелів віднести на другий поверх пляшки, поставлені ним під стіл, на якому лежав Мабеф.
— Хто це вип’є? — запитав Боссюе.
— Вороги, — відповів Анжольрас.
Потім забарикадували нижнє вікно й поклали напохваті залізні шворні, якими засували зсередини двері шинку на ніч.
Тепер це була справжня фортеця. Барикада правила їй за мур, а шинок — за укріплений бастіон.
Тими кругляками, що залишилися, заклали пролом у барикаді.
Захисникам барикади доводиться берегти набої, нападники знають про це, й тому вони завжди готуються до атаки з умисною неквапністю, завчасно виставляючи себе під вогонь обложених, більше задля виду, ніж насправді. І лише після такої тривалої, розтягнутої якомога надовше підготовки відбувається блискавичний штурм.
Ця неквапність дала Анжольрасові змогу все перевірити й по змозі вдосконалити. Якщо таким людям судилося вмерти, то їхня смерть має стати взірцем високої мужності, — так вважав Анжольрас.
Він сказав Маріусові:
— Ми обидва тут командири. Я піду в дім зробити останні розпорядження. А ти лишайся зовні і спостерігай.
Маріус піднявся на гребінь барикади.
Анжольрас звелів забити двері кухні, перетвореної, як ми пам’ятаємо, на лазарет.
— Щоб у поранених не влучали осколки, — пояснив він.
Він давав розпорядження в нижній залі, уривчасто, але цілком спокійно. Фейї відповідав йому від імені всіх.
— На другому поверсі є напоготові сокири, щоб обрубати сходи?
– Є, — відповів Фейї.
— Скільки?
— Дві сокири й колун.
— Гаразд.