Радіоприймач дядя Коля закопав у підвалі під кухнею, утрамбував землю й поставив на те місце діжку з квашеною капустою.
Але от усе це вже зробили, і рідні, зійшовшись у кімнаті в дяді Колі й звично та не до ладу відгукуючись на базікання й пустощі трилітнього синка Марини, як засуджені, чекали, чим скінчиться нарада.
Двері грюкнули за останнім із товаришів, і Олег увійшов до кімнати. Всі обернулись до нього. Сліди душевної боротьби та діяльності зійшли з його обличчя, але зійшов і дитячий той вираз, що так часто виникав на ньому. На обличчі була туга.
— Мамо,— сказав він.— І ти, бабусю... І ти, Колю, і Марино...— Він поклав свою велику руку на голову хлопчика, який з веселим криком обійняв його за ногу.— Мені доведеться з вами попрощатись. Допоможіть мені зібратись... А потім посидимо наостанку разом, як бувало сиділи колись... Давно...— І відблиск усмішки, далекої, ніжної, торкнув йому очі та губи.
Всі встали і обступили його.
...Снують, снують материнські руки! Снують, як птиці, над найніжнішими з найніжніших одежинок, коли ще і одягати нікого, коли він ще тільки гострими, ніжними до завмирання серця поштовхами стукає в материнському животі. Снують, закутуючи на першу прогулянку, снують, споряджаючи в школу. А там і в перший від'їзд, а там і в далекий похід,— життя все з проводжань та зустрічей, нечастих хвилин щастя, вічних мук серця. Снують, поки є над ким, поки є надія, снують і коли нема надії, споряджаючи дитя в могилу...
І всім знайшлось діло. Ще перебрали з дядею Колею папери. Довелося спалити щоденник. Хтось зашив у тужурку його комсомольський квиток, бланки тимчасових комсомольських квитків. Залатали білизну — одну зміну. Поскладали все в рюкзак: продукти, мило, эубну щітку, голку з нитками, білими та чорними. Знайшли стару хутряну шапкувушанку для Серьожки Тюленіна. І ще продукти — в другий мішок, для Серьожки, адже їх п'ятеро...
Не довелось тільки посидіти, як бувало колись... Серьожка то заходив, то виходив. Потім повернулись Валя, Ніна й Оля. І вже ніч спустилась. І пора прийшла прощатись...
Ніхто не плакав. Бабуся Віра всіх оглянула, тій застебнула ґудзик, тому поправила сумку. Судорожно пригортала до себе кожного й відтручувала, а Олега придержала довше, припавши до його шапки гострим підборіддям.
Олег узяв матір за руку; вони вийшли до другої кімнати.
— Прости мені,— сказав він.
Мати вибігла на подвір'я, і мороз ударив їй в обличчя, в ноги. Вона вже не бачила дітей, вона тільки чула, як рипить під їх ногами сніг,— ледве чути було цей звук, а от уже не стало і його. А вона все стояла й стояла під темним зоряним небом...
На світанку Олена Миколаївна, що так і не заплющила очей, почула грюкання в двері. Вона швидко накинула сукню, спитала:
— Хто?
їх було четверо: начальник поліції Соліковський, унтер Фенбонг і двое солдатів. Вони спитали, де Олег. Олена Миколаївна сказала, що пішов по селах міняти речі на продукти.
Вони перетрусили хату й заарештували всіх, навіть бабусю Віру Василівну й Марину з трилітнім сином. Бабуся ледве встигла попередити сусідів, щоб наглядали за порожнім домом.
У тюрмі їх розвели по різних камерах. Марина з хлопчиком попала в камеру, де сиділо багато жінок, що не були причетні до "Молодої гвардії". Але поміж ними були Марія Андріївна Борц і сестра Серьожки Тюленіна — Феня, що жила з дітьми окремо від сім'ї. Од Фені Марина дізналася, що старих Тюленіних — Олександру Василівну і навіть скарлюченого "діда" з його ковінькою — теж арештовано, а сестри Надя і Даша встигли втекти.
Розділ п'ятдесят сьомий
Ваню Земнухова взяли на світанку. Він зібрався одвідати Клаву в Нижньоолександрівському, встав затемна, взяв окраєць хліба, надів пальто, шапку-вушанку й вийшов на вулицю.
Надзвичайної чистоти й густоти яскраво-жовта смуга досвітку лежала на обрії нижче від сіро-рожевого серпанку, що розпливався в блідому ясному небі. Кілька димків, рожевих та жовтавих, дуже купчастих і водночас дуже легких, стояло над містом. Ваня нічого цього не побачив, але він вмалку пам'ятав, що саме так буває ясного раннього морозяного ранку, і на обличчі його, без окулярів,— він сховав їх у внутрішню кишеню, щоб вони не пітніли,— з'явився щасливий вираз. З цим щасливим виразом він і зустрів чотирьох чоловік, що підійшли до будинку, поки не роздивився, що це німці-жандарми та новий слідчий поліції — Кулешов.
У той момент, коли вони підступили майже впритул до нього і Ваня впізнав їх, Кулешов уже про щось питав його, і Ваня зрозумів, що прийшли вони по нього. І в ту ж мить, як і завжди у вирішальні хвилини життя, він став до краю холодно-спокійний, і запитання Кулешова дійшло до нього,
— Так, це я,— сказав Ваня.
— Достукався...— хмикнув Кулещов.
— Я попереджу батьків,— сказав Ваня. Але він уже знав, що вони не дадуть йому ввійти в дім, і, одвернувшись, загрюкав у ближнє вікно — не по склу, а по хрестовині рами.
В ту ж мить Кулешов і солдат жандармерії схопили його ва руки, і Кулешов швидко обмацав йому кишені пальта і крізь пальто кишені штанів.
Прочинилась кватирка, і визирнула сестра; Ваня не міг розгледіти виразу її обличчя.
— Скажи папані й мамі, викликали до поліції, хай не тривожаться, скоро повернуся,— сказав він.
Кулешов хмикнув, хитнув головою і в супроводі пімця-солдата зійшов на ґанок. Вони мали вчинити трус. А німець-сержант і другий солдат повели Ваню вузького стежкою, протоптаною вздовж ряду будинків у неглибокім снігу на цій малоїждженій вулиці. Сержантові й солдатові довелось іти по снігу, вони відпустили Ваню й поплентали слідом за ним.
Ваню, як він був у пальті та шапці-вушанці і в потертих черевиках, зі стоптаними каблуками, вкинули в маленьку темну камеру з укритими інеєм стінами та слизькою підлогою і замкнули за ним двері на ключ. Він зостався один.
Ранішнє світло ледве пробивалось у вузьку шпарину під стелею. В камері не було ні нар, ні койки. Гострий сморід ішов від параші в кутку.
Здогади, за віщо його взято, чи їм щось відомо про його діяльність, чи просто за підозрою, чи зрадив хто-небудь, думки про Клаву, про батьків, товаришів нахлинула на нього. Але він звичним зусиллям волі, немовби вмовляючи себе: "Спокійно, Ваню, тільки спокійно",— привів себе до єдиної і головної зараз думки: "Терпи, там видно буде..."
Ваня позасував задубілі руки в кишені пальта й притулився до стінки, схиливши голову у вушанці, і так з властивим йому терпінням простояв довго, він не знав скільки,— може, кілька годин.
Важкі кроки одного чи кількох чоловік без упину гупали вздовж по коридору, з кінця в кінець, грюкали двері камер. Долинали далекі чи ближчі голоси.
Потім кроки кількох людей затихли біля його камери, і хрипкий голос спитав:
— У цій?.. До майстера!..
І людина ця пройшла далі, і ключ заскреготів у замку.
Ваня відступив від стіни і обернув голову. Ввійшов німецький солдат, не той, що супроводжував його, а інший, з ключем, мабуть, черговий по коридору, і поліцай, обличчя якого було знайоме Вані, бо вони за цей час вивчили всіх поліцаїв. Поліцай Ваню одвів до приймальні майстера Брюк-нера, де, під охороною другого поліцая, Ваня побачив хлоп'яка, одного з тих, кого вони посилали продавати сигарети.
Хлоп'як, дуже схудлий, немитий, глянув на Ваню, знизав плечима, втягнув у себе повітря носом і одвернувся.
Ваня відчув деяку полегкість. Але йому однаково все доведеться заперечувати: коли він визнає хоч би, що він, Зем-нухов, украв подарунки, щоб трохи заробити, від нього зажадають, щоб він виказав співучасників. Ні, не слід думати, що все може минутися щасливо...
Німець-гшсар вийшов з кабінету майстера і одступився, придержуючи двері.
— Іди... Іди...— з переляканим виразом, похапливо сказав поліцай, підштовхнувши Ваню до дверей. А другий поліцай так само підштовхнув хлопчака, взявши ззаду за шию. Ваня й хлопчисько майже разом вступили до кабінету, і двері за ними зачинились. Ваня скинув шапку.
В кабінеті було кілька чоловік. Ваня впізнав майстера Брюкнера, що сидів одкинувшись за столом, з товстими брижами на шиї над коміром мундира, і дивився на Ваню очима, що округлились, як у сича.
— Ближче! Смирненький став...— хрипко, ніби голос його пробивався крізь хащі, сказав Соліковський, що стояв збоку перед столом майстера з канчуком у величезній руці.
Слідчий Кулешов, що стояв по той бік, простяг довгу руку, підхопив під руку хлоп'я й ривком підтяг до столу.
— Він? — спитав слідчий з тихою усмішкою, кліпнувши на Ваню.
— Він...— ледве вимовив хлопчисько, втяг повітря носом і завмер.
Кулешов, задоволений, глянув на майстера, потім на Соліковського. Перекладач по той бік столу, шанобливо схилившись до майстера, пояснив, що тут сталося. В цьому перекладачеві Ваня впізнав Шурку Рейбанда, з яким був знайомий, як і всі в Краснодоні.
— Зрозумів?..— І Соліковський, примружившись, поглянув на Ваню вузькими очима, які так далеко були сховані за його набряклими вилицями, наче визирали з-поза гір.— Розкажи панові майстерові, з ким діяв. Мерщій!
— Не знаю, про що ви кажете,— просто глянувши на нього, вигукнув Ваня своїм глухуватим баском.
— Бачив, га? — обурено й здивовано сказав Соліковський Кулешову.— Оце таку совєцька влада їм дала освіту!
А хлопчисько при словах Земнухова злякано подивився на нього й зіщулився, наче йому стало холодно.
— Не совісно тобі? Хлоп'яка пожалів би, адже він за тебе страждає,— сказав Кулешов з тихим докором.— Поглянь, це що лежить?
Ваня озирнувся, куди поглядав Кулешов. Біля стіни лежав одкритий мішок з подарунками, частина яких висипалась на підлогу.
— Не знаю, при чім тут я. Хлопчика цього бачу вперше,— сказав Ваня, стаючи дедалі спокійнішим.
Майстеру Брюкнеру, якому Шурка Рейбанд перекладав усе, що вони казали, видно, це набридло, і він, побіжно глипнувши на Рейбанда, пробурчав щось. Кулешов шанобливо замовк, Соліковський виструнчився, опустивши руки.
— Пан майстер вимагає розповісти, скільки разів ти нападав на машини, задля чого, хто співучасник, що робили, крім цього,— все, все розповісти...— дивлячись повз Ваню, холодно говорив Шурка Рейбанд.
— Як я міг нападати на машини, коли я навіть тебе не бачу, це ж тобі відомо! — сказав Ваня.
— Прошу відповідати панові майстеру...
Але пан майстер, очевидно, все вже збагнув і, ворухнувши пальцями, звелів:
— До Фенбонга!
За одну мить усе змінилося.