Фішер не поважав цієї людини, його пригнічували постійна й непохитна вимогливість старшини, криклива злість його солдатської вдачі. Часто, коли старшина грубим, безцеремонним тоном за якісь там дрібниці кричав на бійців, Фішера поривало висловити йому своє обурення, зажадати доброзичливого, рівного ставлення до людей. Поривало, однак ні Фішер, ні інші, що також у душі обурювалися старшинськими прискіпуваннями, не наважувались зробити цього. Самовпевненість старшини обеззброювала, в'язала волю, і Фішер часом відчував, що він просто побоюється взводного. А Карпенко, видно з усього, не любив інтелігентів-розумників і, як натура елементарно проста, ніколи не приховував свого до них ставлення. Фішер часом зневажав старшину, часом ненавидів, але досить було тому хоч на хвилину просто, по-людському підійти до нього, стати Карпенком-товаришем – і Фішер уже забував про свою неприязнь і готовий був пробачити йому всі колишні кривди.
Ось і тепер, після короткої їхньої сутички на переїзді, сутички, в якій, накопичившись, вибухнуло давнє Фішерове обурення, досить було Карпенкові заговорити з бійцем просто й шанобливо – і той відразу пом'якшав. І хоч йому було дуже не по собі тут, у цьому холодному вітряному полі (і самотньо, і боязко, і пекли на долонях свіжі мозолі від лопатки, і десь тліла маленька образа – чому на таке діло призначили його, а не іншого), але боєць мовчки терпів. Він знав, що це потрібно полку, батальйонові, їм шістьом на переїзді, він розумів це, а в душі затаїлося ще й бажання – догодити командирові.
А догодити було нелегко. Чим глибше в землю, тим незручніше було копати в тісноті вузького окопчика – ні зігнутись як слід, ні викинути повну лопатку – вона тицялася в стіни, й земля розсипалась. Фішер усе частіше випростувавсь і, важко дихаючи, вслухався в ніч.
Але тоді він одразу починав мерзнути на вітрі, який усе не вщухав, наповнюючи ніч шамотінням беріз над шляхом, шерхотом стерні та ще якимись невиразними звуками; почав накрапати дощ. Уже можна було сяк-так сховатися в цьому окопчику-ямці, але старшина наказав окопатися як слід, і боєць, відпочивши, згинався й згинався в чорній тісноті сховища.
Дивно, думав Фішер, як це виходить, що він, молодий, здібний, як його вважали, вчений, знавець багатьох мистецьких істин, прагне, хай і таємно, все-таки сподобатися старшині, цьому, на його погляд, малописьменному солдафонові. Невже тут причина тільки у грубій силі чи в тих дисциплінарних правах, що їх дає командирові статут, а може, в нахабнуватій самовпевненості цього чоловіка? Втім, це, мабуть, не так. Він неусвідомлено відчував, що Карпенко має якісь свої справжні переваги над ним, якусь потенціальну силу, що на неї опирається і він, боєць Фішер, але в чому була та його сила, збагнути не міг. Він, звісно, навіть не припускав, що цей старшина розумніший за нього чи глибше й краще розбирається у воєнних обставинах, від яких повсякдень залежала їхня доля. Фішер, хоч і не був кадровим військовим, але за час фронтового життя вже навчився розбиратися у воєнній обстановці, як він гадав, не гірше за цього самовпевненого служаку Карпенка.
Дощ усе настирливіше лопотів по спині, пілотці, по обличчю стікали холодні краплі, намокла пов'язка на шиї. Фішер випроставсь, утер гарячою долонею мокрі колючі щоки й жалісливо подивився в небо, наче там можна було щось побачити. Потім він примірився до глибини окопу – бруствер ще не сягав і грудей, але вже брався гряззю. У тій грязі замазалися мокрі поли шинелі, руки, пудові кавалки налипли на черевики. Ніде не було цієї ночі порятунку від студеної огидної мокроти, яка виповнила все довкола.
Фішер постояв хвилину, віддихався і вирішив більше не копати. Не вилазячи з окопчика на вітрюган, він сяк-так розгорнув бруствер, витяг із стерні присипану землею гвинтівку, підняв комір і зіщулився на дні сховища.
Нездоланна, всеосяжна втома налягла на нього, мимохіть похилилася голова – його знемагав сон. Але спати не можна було, та й знесилене, розпашіле тіло невдовзі пройняли дрижаки. Холод з кожною миттю все далі запускав свою крижану руку, примушуючи бійця скоцюрбитися, щулитись і дрібно тремтіти. Дощ припускав дужче, вже зовсім змокла пілотка, мерзла на вітрі недавно пострижена голова. Зчепивши в рукавах руки, Фішер тремтів, поводив плечима, тупотів ногами й похмуро думав, як полегшити свої муки. Але зігрітися було неможливо.
І з часом, напевно, притерпівшись до свого безвихідного становища чи, може, вже отупівши від холоду, він примирився з стражданнями, і, хоч мерз усе більше, його долали інші почуття й інші думки.
Ось уже кілька днів у його звичні тяжкі переживання – почуття горя й болю від великих невдач у війні, відступу – почала заповзати невиразна нотка невдоволення собою, неясне усвідомлення якоїсь своєї помилки. Як слід розібратися в цьому все не було коли – то бомбування, то марш, то короткі бої на випадкових рубежах і знову відступ. Він боявся признатися самому собі, але, здається, десь у душі надломилися непорушні досі основи його буття, основи, які Борис Фішер засвоїв змалку і на яких будував усе своє життя.
Він був не такий уже й молодий – йому недавно минув третій десяток, але за всі прожиті роки в нього ні на мить не з'явився сумнів у споконвічній силі мистецтва. Усе найкраще, найживучіше він вбачав у найвищому вияві людського духу – в мистецтві.
Він ріс у Ленінграді. У його батька, старого доктора Фішера, була цінна бібліотечка монографій про великих художників світу, і перші малюнки, які захопили хлопчика, були репродукції з альбомів живопису та скульптури. Ріс Борис тихим, не по літах серйозним хлопцем, неохоче й рідко спускався в тісний, захаращений двір, у якому завжди було холодно й вогко, і часто подовгу роздивлявся малюнки в батькових книжках.
Потім він сам з трепетною нетерплячістю в серці взявся до пензля й фарб, малював те, що бачив з вікна квартири: будинки, вулиці, коней, собак. Люди хвалили, а хлопчикові хотілося плакати від прикрості, що все, таке гарне в уяві, так погано виходить на папері. І хоч усі були переконані, що в нього неабиякі здібності, Борис знав, що художника з нього не вийде ніколи. Та остаточно він упевнився в цьому, очевидно, надто пізно, тоді, коли вже його щира душа вся до останку була в полоні великої сили мистецтва, і хлопець уже не міг жити без нього. Незбагненним болем зачарування душили його сльози перед босими ногами "Блудного сина", німий крик гніву й жаху щоразу рвався з горла перед катастрофою Помпеї, хлопцеві хотілося молитись на "Джоконду", без кінця дивитися на незвичайні обличчя, пози, одіння славетного івановського "Месії", буйна соромлива радість життя поймала його біля полотен Рубенса.
І він, не ставши художником, усе-таки пов'язав своє життя з мистецтвом. Підрісши, вчився, читав, думав, досліджував сам і в двадцять п'ять років захистив дисертацію на звання кандидата мистецтвознавства. Найближчим у цю пору йому був Іванов з його безкорисливою самовідданою душею, що згоріла в багаторічних пошуках високого сенсу життя, з його фанатичною жагою мудрості й правди. Фішер схилявся перед "Месією", милувався серпанковою тонкістю його італійських пейзажів, але особливо захоплювали молодого вченого біблійні ескізи художника. Він знайшов у них набагато більше, ніж сподівався, – Іванова – чудового майстра-графіка й Іванова – філософа, невтомного шукача вічного. Його "Вірсавія" була для Фішера безмежним гімном життю, зенітом акварельної майстерності – шедевром генія, який творить, не підозрюючи про велич свого творіння.
Мистецтво давно і назавжди полонило все його єство, наповнило дух невтоленною жадобою прекрасного. Після захисту дисертації Фішер кілька років досліджував італійське Відродження, написав монографію про Мікеланджело. Безмірна велич захоплюючого й високого відкривалася йому в кожному з славетних діячів минулого, і він надзвичайно шкодував, що так швидко минає час і таке коротке людське життя. Його не дуже вабила політика, те неспокійне, сповнене турбот життя, що вирувало навколо, пливло, обганяло його. Ученого мало хвилювали повсякденні події й плани – він змалку відособився від усього, що не належало до чарівного світу мистецтва. З цієї, очевидно, причини він не розумів свого брата, інженера-конструктора літаків, і не дуже цікавився ним. Ще з юнацтва вони якось взаємно віддалилися, зустрічались рідко і по духу були один одному чужі. Останній раз вони бачилися років два тому, з'їхавшись на похорон батька, і тоді ж кілька днів провели разом.
Брат його був зовсім іншої вдачі. Енергійний, жвавий, наполегливий, бистрий на розум, він у кожному ділі почувався впевнено і все розумів з півслова. Тоді вони мали знову розстатись і в той останній вечір поволі йшли проспектом. Було парко й душно, з Фонтанки приємно повівало прохолодою, одна за одною на її середині вислизнули з-під Аничкова моста три байдарки. Брати зупинилися біля скульптурної групи клодтівських приборкувачів коней і ліниво спостерігали за узгодженими ривками веслярів.
– Отак і у нас з німцями, – продовжив перервану розмову брат. – Начебто і згода, і дружба, і мир, а насправді…
Він не закінчив, змовк, дивлячись у каламуть річки, а Борис, розмірковуючи над його словами, не міг збагнути, що означало це "насправді". Йому здавалося, що брат перебільшує, бо давню ворожнечу з Німеччиною улагоджено, договір укладено, газети друкують німецьку інформацію про війну на Заході, жваво розвивається торгівля. До чого ж тоді оте "насправді"?
Він сказав про це братові, а той тільки усміхнувся, затягнувшись цигаркою. Потім, помовчавши трохи, пояснив:
– Відстав ти, Борисе, від часу. Занафталінився в старовині. То, звісно, твоя справа, але в наш час це навіть дивно. Світ котиться до великої війни, зрозумій, брате.
Він тоді не повірив, а вона незабаром вибухнула, ця страшна велика війна. Почалася неждано, несподівано, раптово – Фішер перервав роботу над своєю новою монографією на сорок восьмій сторінці і вже більше не брався до неї.
Опинившись в армії, він почувався білою вороною, нездарою, вважав себе чи не найнедотепнішим з усіх у цій гомінливій, незвичайній, не схожій ні на що досі відоме йому масі різноликих людей.