Гарна ж ти будеш, нівроку!"
З далини, з широких полів, що ще тільки прокидались після зими, війнув холодний вітрець, і весь цей кокетливий, мерзлякуватий, великосвітський ліс затремтів.
Якусь мить це тремтіння котилось по негустому листю дерев і по тканинах на плечах. Усі жінки майже однаковим рухом накинули шалі, що спали з плеч, і коні пустилися риссю — так, наче гострий вітрець, налетівши, стьобнув їх своїм подихом.
Верталися швидко серед срібного побризкування струшуваної збруї, під скісним червоним промінням надвечірнього сонця.
— Хіба ви їдете додому? — спитала графиня, яка знала всі звички Бертена.
— Ні, я в клуб.
— То ми вас завеземо по дорозі.
— Гаразд, щиро дякую.
— А коли ви нас із герцогинею запросите снідати?
— Призначте день.
Цей принадний малювальник парижанок, якого прихильники охрестили "реалістичним Ватто", а огудники — "фотографом жіночих суконь та накидок", часто влаштовував сніданки або обіди для чарівних дам, яких він портретував, а також і для інших жінок, обов’язково уславлених, відомих, що дуже тішились цими маленькими святами в помешканні нежонатого художника.
— Післязавтра? Вам післязавтра зручно, люба герцогине? — спитала пані де Гійруа.
— Атож, ви дуже мила! Пан Бертен ніколи не подумає про мене, влаштовуючи банкет. Мабуть, я таки справді вже немолода.
Графиня, звикнувши дивитись на Бертеновий дім, як на свій власний, додала:
— Тільки нас четверо, ті, що в ландо: герцогиня, Аннета, я та ви, нікого більше, авжеж, великий художнику?
— Тільки ми, — сказав він, виходячи, — і я вас частуватиму раками по-ельзаському.
— О, ви малу зіпсуєте!
Вій розкланявся, стоячи в дверцятах карети, потім зайшов у вестибюль великого будинку клубу, кинув пальто й палицю гуртові лакеїв, що схопились, мов солдати перед офіцером, і подавсь нагору широкими сходами, минув іще юрбу слуг у коротких штанях, штовхнув двері і враз збадьорився, почувши в кінці коридора невпинний брязкіт схрещуваних рапір і вигуки:
— Зачеплено! Мені! Мимо! Маю! Зачеплено! Вам!
У фехтувальному залі бійці в одежі з сірого полотна та в шкіряних нагрудниках, у підв’язаних на кісточках штанях та в чомусь подібному до фартухів, що затуляли живіт, піднісши одну руку вгору зі стиснутим кулаком, а в другій руці, величезній від надітої на неї рукавиці, тримаючи тонку й гнучку рапіру, нахилялися й випростувались з поривчастою гнучкістю, як механічні ляльки-блазні.
Інші спочивали, розмовляючи, ще задихані, червоні, з хусткою в руці, витираючи чоло та шию; ще інші, сидячи на чотирикутному дивані, що тягнувся навколо всього залу, дивились на змагання. Ліверді бився з Ланда, а клубний учитель Тайяд з високим Рокдіаном.
Бертен, усміхаючись, потискував руки, як у себе вдома.
— Яз вами б’юся! — крикнув барон де Баврі.
— До ваших послуг, любий.
І він пішов до гардеробної переодягатися.
Давно вже він не почував себе таким легким та міцним і, уявляючи, що буде змагатися відмінно, нетерпеливився й поспішав, як школяр на гулянку. Коли супротивник став перед ним, він зразу ж навально атакував його і за десять хвилин одинадцять разів зачепив його й так утомив, що барон попросив пощади. Після того Бертен фехтував з Пюнізімоном та з своїм колегою Аморі Мальданом.
Потім охолодив розпалене тіло холодним душем, що нагадав йому купання восени, коли він двадцятилітній юнак, щоб подратувати міщан, плигав сторч головою у Сену з мосту в передмісті.
— Ти тут обідаєш? — спитав Мальдан.
— Так.
— У нас із Ліверді, Рокдіаном та Ланда окремий стіл: не барись, уже чверть на восьму.
У їдальні стояв гомін.
Там були всі нічні паризькі гультяї, нероби й ділки, всі ті, хто з сьомої години вечора не знають, куди себе діти, і йдуть обідати до клубу, щоб завдяки випадковій зустрічі причепитись до чогось або до когось.
Коли п’ятеро друзів посідали до столу, банкір Ліверді, міцний сорокалітній і кремезний чоловік, сказав Бертенові:
— Сьогодні ви просто шалений.
— Так, сьогодні я здатен на щось надзвичайне, — відповів художник.
Інші посміхнулись, а пейзажист Аморі Мальдан, низенький, £удий і лисий, з сивою бородою, мовив лукаво:
— Я теж у квітні завжди почуваю приплив соків, і на мені з’являється кілька листочків — з півдесятка, не більше, — а потім усе це виливається в почуття; тільки врожаю ніколи не буває.
Маркіз де Рокдіан та граф де Ланда висловили йому співчуття. Обидва старші за нього, хоч ніяке досвідчене око не визначило б їхнього віку, клубні завсідники, вершники й фехтувальники, що в постійних вправах загартували тіло, вони хвалились, що молодші за неврастенічних гульвіс нового покоління.
Рокдіан походив із доброго роду, і його приймали у всіх салонах, хоч і підозрювали в таємних грошових шахрайст-вах. На думку Бертена, це було не дивно, бо маркіз багато років провів у картярнях. Одружений, а потім розлучений із жінкою, яка платила йому ренту, директор бельгійських та португальських банків, він гордо носив на своєму енергійному обличчі Дон Кіхота трохи збляклу честь дворянина, що нічим не гребує, час від часу омиваючи її кров’ю з подряпини на дуелі.
Граф де Ланда, добродушний велетень, що пишався своїм зростом та плечима, хоч і був у шлюбі й мав двох дітей, дома обідати зважувався не більш, як тричі на тиждень, а в інші дні після вправ у фехтувальному залі залишався з приятелями в клубі.
— Клуб — це родина, — казав він, — родина для тих, хто своєї не має, для тих, хто її ніколи не матиме, і для тих, кому своя обридла.
Коли розмова зайшла про жінок, вона покотилася від анекдотів до спогадів, від спогадів до хвастощів, — аж до нескромної одвертості.
Маркіз де Рокдіан не називав імен своїх коханок, — це були світські жінки, — але змальовував їх з великою точністю, так що впізнати їх було дуже легко. Він давав монсливість співбесідникові здогадатися, про кого він говорив.
Банкір Ліверді називав своїх коханок на ймення. Він розповідав:
— Тоді я був у близьких стосунках з дружиною одного дипломата. Тож одного вечора, прощаючись із нею, я кажу: крихітко моя, Маргарито…
Він спинився, побачивши усмішки, а тоді повів далі:
— Ех, я пробовкався! Треба було б узяти за звичку всіх жінок називати Софіями.
Олів’є Бертен, завжди дуже стриманий, звичайно відповідав, коли його запитували:
— Я задовольняюсь своїми натурщицями.
Всі вдавали, що вірять йому, а Ланда, що бігав за повіями, збуджувався, думаючи про вуличних шльондр, серед яких трапляються дуже гарненькі, та про молодих жінок, що роздягаються перед художником за десять франків на годину.
Що більше порожніло на столі пляшок, то дужче розпалювались усі ці дідугани, як звала їх клубна молодь, — усі ці дідугани з розпашілими обличчями, схвильовані розігрітими бажаннями та розворушеними пристрастями.
Рокдіан після кави вдався до правдоподібних нескром-ностей, і, забувши світських жінок, славив звичайних кокоток.
— Париж, — казав він із склянкою кюмелю в руці,— це єдине місце, де чоловік не старіє, де в п’ятдесят років, аби тільки міцний був та добре зберігся, він завжди знайде вісімнадцятилітню, гарненьку, мов ангел, дівчину, що полюбить його.
Ланда, бачачи, як Рокдіан після лікеру став Рокдіаном минулих років, захоплено його підтримував та називав дівчаток, що й досі його кохають.
Але Ліверді, більш скептичний і певний, що знає ціну жінкам, бурмотів:
— Вони вам тільки кажуть, що кохають.
— Вони мені це доводять, любий, — відповів Ланда.
— Ці докази не беруться до уваги.
— З мене їх досить.
— Та вони й самі так думають, сто чортів! — вигукнув Рокдіан. — Невже ви гадаєте, що гарненька двадцятилітня хвойда, яка вже п’ять чи шість років гуляє в Парижі, яку наші вуса навчили спочатку поцілунків, а потім одбили смак до них, вміє ще відрізняти тридцятилітнього від шістдесятилітнього? Годі-бо! Яка дурниця! Вона забагато бачила й знає. Та я ладен з вами об заклад побитися, що вона в глибині душі більше любить, справді більше, старого банкіра, ніж молодого дженджика. Хіба ж вона знає чи думає про це? Хіба чоловіки тут мають вік? Ех, любий, ми молодіємо, сивіючи, і що більше сивіємо, то частіше нам кажуть, що люблять нас, більше нам це доводять і більше ми цьому віримо.
Вони повставали з-за столу, піднесені й збуджені алкоголем, готові рушити на любовні лови, і почали радитись, як провести вечір. Бертен говорив про цирк, Рокдіан — про іподром, Мальдан — про "Едем", а Ланда — про "Фолі-Бержер".
Аж тут до них долинули далекі тихенькі звуки настроюваних скрипок.
— Стривайте. Здається, в клубі сьогодні музика? — спитав Рокдіан.
— Атож, — відповів Бертен, — чи не посидіти нам хвилин десять перед тим, як піти?
— Ходімо.
Вони перейшли вітальню, більярдну, гральний зал і опинилися в ложі над естрадою. Четверо добродіїв, посідавши в крісла, вже зосереждено чекали, а внизу, серед рядів порожніх стільців, ще з десяток слухачів гомоніли, сидячи й стоячи.
Диригент уривчасто стукотів смичком по пюпітру — починали.
Олів’є Бертен любив музику, як люблять опіум. Вона навіювала йому мрії.
Тільки-но до нього доходила гучна хвиля музикальних звуків, він почував, що його охоплює якесь нервове сп’яніння, надаючи його тілу й душі дивовижної чутливості. Його зачарована мелодіями уява, мов безтямна, линула в ніжних мріях та солодких маревах. Заплющивши очі, поклавши ногу на ногу й звісивши руки, він слухав звуки й бачив видива, що линули перед його очима і в серці.
Оркестр грав симфонію Гайдна, і коли Бертен заплющив очі, то знову побачив Ліс, стовпище карет і навпроти себе в ландо графиню з дочкою. Він чув їхні голоси, стежив за їхніми словами, почував колихання карети, дихав повітрям, повним запашного духу листя.
Тричі сусід, говорячи з ним, обривав це видиво, і тричі воно знову зринало в уяві. Так людина після морського плавання, вже лежачи вдома у ліжку, знову відчуває хитавицю.
Потім видиво розширилось і обернулося на далеку мандрівку з цими обома жінками; вони, як і раніше, сиділи проти нього то в залізничному вагоні, то за столом у чужоземному готелі.
І поки грала музика, образи матері й дочки не покидали його, немовби під час прогулянки в цей сонячний день вони лишили відбиток своїх облич в глибині його очей.
Тиша, потім гуркіт стільців і голоси розвіяли цю мрійну млу, і Бертен побачив біля себе чотирьох друзів, які дрімали в наївних позах уваги, що скінчилася сном.
Розбудивши їх, художник спитав:
— Ну, що тепер робитимемо?
— Мені хочеться тут іще трохи поспати, — щиро признався Рокдіан.
— Мені теж, — докинув Ланда.
Бертен підвівся:
— Я йду додому; стомився трохи.
Почував він себе, навпаки, дуже бадьорим, але хотів піти, боячись закінчити вечір у клубі, як це часто траплялося, за столом для гри в бакара.
Він вернувся додому, і другого дня, після неспокійної ночі, такої ночі, яка збуджує у митців той стан діяльності мозку, що його назвали натхненням, вирішив нікуди не виходити й працювати до вечора.
Це був чудовий день, такий день, коли легко працюється, коли думка ніби переходить у руки й сама собою закріплюється на полотні.
Замкнувши двері, відгородившись від світу, в тиші зачиненого для всіх будинку, в улюбленій тиші майстерні, з ясним зором і світлим розумом, захоплений і бадьорий, Бертен тішився щастям, що його даровано тільки художникам: щастям розпочати свій твір.
У ці години праці для нього існував тільки клапоть полотна, на якому під пестощами пеналів зароджувався образ, і в своєму творчому піднесенні він почував дивний, але радісний подих життя, що розливається, буяє і п’янить.
Ввечері він був зовсім знеможений, як після фізичної праці, і заснув з приємною думкою про завтрашній сніданок.
Стіл був прибраний квітами, страви ретельно дібрані для такої витонченої гурманки, як пані де Гійруа, і, незважаючи на енергійний, хоч і короткий, опір, художник примусив своїх гостей випити шампанського.
— Мала захмеліє! — казала графиня.
Герцогиня поблажливо відповідала:
— Боже мій, треба ж колись вперше захмеліти.
Вертаючись до майстерні, всі були трохи збуджені тією
легкою веселістю, що підносить людину, немов у неї виросли крила.
Герцогиня й графиня, які мали їхати на засідання Комітету французьких матерів, хотіли спочатку одвезти дівчину додому, але Бертен запропонував прогулятись із нею пішки до бульвару Мальзерб.