— Він просить віддати труни їхньому селу.
— Які труни?
Величезний, опухлий від вітру і горя голий чоловік сказав не відразу своє слово, він спочатку опустив голову і напружено утямив. Мабуть, він постійно забував пам'ятати про самого себе і про свої турботи: чи то він втомився або ж помирав по дрібним частинам на ходу життя.
— Труни! — повідомив він гарячим, вовняним голосом. — Труни тесові ми в печеру склали про запас, а ви копаєте всю балку. Віддайте труни!
Чиклин сказав, що вчора ввечері поблизу північного пікету насправді було відрите сто порожніх трун; дві з них він забрав для дівчинки — в одній труні зробив їй ліжко на майбутній час, коли вона стане спати без його живота, а іншу подарував їй для іграшок і всякого дитячого господарства: нехай вона теж має свій червоний куток.
— Віддайте мужику інші труни , — відповів Прушевський.
— Все віддавай, — сказав чоловік. — Нам не вистачає мертвого інвентарю, народ своє майно чекає. Ми ті труни по самооподаткуванню заготовили, не віднімай нажитого!
— Ні, — сказав Чиклин. — Дві труни ти залиш нашій дитині, вони для вас все одно маломірні.
Невідомий чоловік постояв, щось подумав і не погодився: — Не можна! Куди ж ми своїх хлопців класти будемо! Ми по зросту готували труни: на них мітки є — кому куди влазити. У нас кожен і живе від того, що труну свою має: вона нам тепер повне господарство! Ми ті гроби облежували, як в печеру зарити.
Мужик з жовтими очима, який давно живе на котловані увійшов, поспішаючи в контору.
— Єлисей, — сказав він напівголому. — Я їх шнурками в один обоз пов'язав, підемо волоком тягти, поки суша стоїть!
— Не устеріг двох трун, — висловився Єлисей. — У що тепер сам ляжеш?
— А я, Єлисей Савич, під кленом дібровним у себе на подвір'ї під могутнє дерево ляжу. Я вже там і ямку під коренем собі підготував, помру — піде моя кров соком по стовбуру, високо зійде! Або, скажеш, моя кров рідка стала, дереву не смачна?
Напівголий стояв без всякого враження і нічого не відповів. Не помічаючи подорожніх каменів і вітру зорі, що остуджував поле, він пішов з мужиком брати труни. За ними вирушив Чиклин, спостерігаючи спину Єлисея, покриту цілим ґрунтом нечистот, що вже обростала захисною шерстю. Єлисей зрідка зупинявся на місці і оглядав простір сонними, спустілими очима, ніби згадуючи забуте або шукаючи затишній частки для похмурого спокою. Але батьківщина йому була незнаною, і він опускав вниз затихлі очі. Труни стояли довгою низкою на сухий висоті над краєм котловану. Мужик, який прибіг перш в барак, був радий, що труни знайшлися і що Єлисей з'явився; він вже впорався пробурити в гробових головах і підніжжях отвори і зв'язати труни в загальну супрягу. Взявши кінець мотузки з передньої труни на плече, Єлисей уперся і поволік, як бурлака, ці тесові предмети по сухому життєвому морю. Чиклин і вся артіль стояли без перешкод Єлисею та й дивилися на слід, який межували порожні труни по землі.
— Дядя, це буржуї були? — зацікавилася дівчинка, що трималася за Чиклина.
— Ні, дочко, — відповів Чиклин. — Вони живуть в солом'яних хатинках, сіють хліб і їдять з нами навпіл.
Дівчинка подивилася наверх, на всі старі обличчя людей. — А навіщо їм тоді труни? Помирати повинні одні буржуї, а бідні ні!
Землекопи промовчали, ще не усвідомлюючи даних, щоб говорити.
— І один був голий! — промовила дівчинка. — Одяг завжди відбирають, коли людей не шкода, щоб вона залишилася. Моя мама теж гола лежіть.
— Ти права, дочка, на всі сто відсотків, — вирішив Сафронов. — Два куркулі від нас зараз віддалилися.
— Убий їх піди! — сказала дівчинка.
— Не дозволяється, дочка: дві особи це не клас ...
— Це один та ще один, — визнала дівчинка.
— А в цілості їх було мало, — пошкодував Сафронов. — Ми ж, згідно пленуму, зобов'язані їх ліквідовувати не менше як клас, щоб весь пролетаріат і стан наймитів осиротіли від ворогів!
— А з ким залишитеся?
— Із завданнями, з твердою лінією подальших заходів, розумієш що?
— Так, — відповіла дівчинка. — Це означає поганих людей всіх вбивати, а то гарних дуже мало.
— Ти цілком класове покоління, — зрадів Сафронов, — ти з чіткістю усвідомлюєш всі відносини, хоча сама ще малоліток. Це монархізму люди без розбору були потрібні для війни, а нам тільки один клас дорогий, та ми й клас свій будемо скоро чистити від несвідомого елемента.
— Від сволочі, — з легкістю здогадалася дівчинка. — Тоді будуть тільки най-най головні люди! Моя мама себе теж сволотою називала, що жила, а тепер померла і хороша стала, чи не так?
— Правда, — сказав Чиклин.
Дівчинка, згадавши, що мати її знаходиться одна в темряві, мовчки відійшла, ні з ким не рахуючись, і сіла грати в пісок. Але вона не грала, а тільки чіпала дещо байдужою рукою і думала. Землекопи наблизилися до неї і, пригнувшись, запитали:
— Ти що?
— Так, — сказала дівчинка, не звертаючи уваги. — Мені у вас стало нудно, ви мене не любите, як вночі заснете, так я вас повбиваю.
Майстрові з гордістю поглядали один на одного, і кожному з них захотілося взяти дитину на руки і пом'яти її в своїх обіймах, щоб відчути те тепле місце, звідки виходить цей розум і чарівність малого життя. Один Вощев стояв слабким і безрадісним, механічно спостерігаючи далечінь; він як і раніше не знав, чи є що особливе в загальному існуванні, йому ніхто не міг прочитати на пам'ять всесвітнього статуту, події ж на поверхні землі його не приваблювали. Віддалившись трохи, Вощев тихим кроком зник в поле і там приліг полежати, невидимий ніким, задоволений, що він більше не учасник божевільних обставин. Пізніше він знайшов слід трун, утягнутих двома мужиками за горизонт в свій край зігнутих тинів, зарослих лопухами. Бути може, там була тиша дворових теплих місць або стояло на вітрі доріг бідняцьке колгоспне сирітство з купою мертвого інвентарю посеред. Вощев пішов туди ходою механічно вибулої людини, і не усвідомлюючи, що лише слабкість культроботи на котловані змушує його не шкодувати про будівництво майбутнього будинку. Незважаючи на досить яскраве сонце, було якось нерадо на душі, тим більше що в поле простягався каламутний чад дихання і запаху трав. Він озирнувся навколо — скрізь над простором стояв пар живого дихання, створюючи сонну, задушливу невидимість; стомлено тривало терпіння на світі, ніби все живе знаходилося десь посередині часу і свого руху: початок його всіма забутий і кінець невідомий, залишився лише напрямок. І Вощев пішов в одну відкриту дорогу.
10
Козлов прибув на котлован пасажиром в автомобілі, яким керував сам Пашкін. Козлов був одягнений в ясно-сіру трійку, мав роздобрівше від якоїсь постійної радості лице і став сильно любити пролетарську масу. Всяку свою відповідь трудящій людини він починав якимись самодостатніми словами: "Ну добре, ну прекрасно" — і продовжував. Про себе ж любив вимовляти: "Де ви тепер, нікчемна фашистка!" І багато інших стислих гасел-пісень. Сьогодні вранці Козлов ліквідував як почуття свою любов до однієї середньої дами. Вона марно писала йому листи про своє обожнювання, він же, перемагаючи громадське навантаження, мовчав, заздалегідь відмовляючись від конфіскації її ласк, тому що шукав жінку більш благородного, активного типу. Прочитавши ж в газеті про завантаженість пошти та нечіткості її роботи, він вирішив зміцнити цей сектор соціалістичного будівництва шляхом припинення жіночих листів до себе. І він написав дамі останню підсумкову листівку, складаючи з себе відповідальність любові:
"Де раніше стіл був страв,
Тепер там труна стоїть!
Козлов ". (Г. Державін. "На смерть князя Мещерського". Перекл.)
Цей вірш він тільки що прочитав і поспішав його не забути. Кожен день, прокидаючись, він взагалі читав в ліжку книги, і, запам'ятавши формулювання, гасла, вірші, заповіти, всякі слова мудрості, тези різних актів, резолюцій, строфи пісень та інше, він йшов в обхід органів і організацій, де його знали і поважали як активну громадську силу, — і там Козлов лякав і так вже наляканих службовців своєї науковістю, кругозором і підкованістю. Додатково до пенсії по першій категорії він забезпечив собі і натурне продовольство. Зайшовши одного разу в кооператив, він підкликав до себе, не рушаючи з місця, завідувача і сказав йому:
— Ну добре, ну прекрасно, але у вас кооператив, як то кажуть, рочделльского виду, а не радянського! Значить, ви не стовп зі стовпової дороги в соціалізм?!
— Я вас не усвідомлюю, громадянин, — скромно відповів завідувач.
— Так, значить, знову: просив він, пасивний, не щастя у неба, а хліба насущного, чорного хліба! Ну добре, ну прекрасно! — сказав Козлов і вийшов в повній образі, а через одну декаду став головою лавкома цього кооперативу.
Він так і не дізнався, що цю посаду отримав за клопотанням самого завідувача, який враховував не тільки лють мас, а й якість лютих. Спустившись з автомобіля, Козлов з видом розуму пройшов на терені будівництва і став на краю його, щоб мати загальний погляд на весь темп праці. Що стосується ближніх землекопів, то він сказав їм:
— Не будьте опортуністами на практиці!
Під час обідньої перерви товариш Пашкін повідомив майстровим, що бідняцький шар села сумно занудьгував по колгоспу і потрібно туди кинути що-небудь особливе з робітничого класу, щоб почати класову боротьбу проти сільських пнів капіталізму.
— Давно пора кінчати заможних паразитів! — висловився Сафронов. — Ми вже не відчуваємо жару від багаття класової боротьби, а вогонь повинен бути: де ж тоді грітися активному персоналу!
І після того артіль призначила Сафронова і Козлова йти в ближнє село, щоб бідняк не залишився при соціалізмі круглою сиротою або приватним шахраєм в своєму притулку. Жачев під'їхав до Пашкіну з дівчинкою на візку і сказав йому:
— Зауваж цей соціалізм в босому тілі. Нахилися, стерво, до її кісток, звідки ти сало з'їв!
— Факт! — промовила дівчинка.
Тут і Сафронов визначив свою думку. — Тримай, товаришу Пашкін, Настю — це ж наш майбутній радісний предмет!
Пашкін вийняв записну книжку і поставив в ній крапку; вже багато точок було зображено в книжці Пашкіна, і кожна точка знаменувала якусь увагу до мас. Того вечора Настя постелила Сафронову окреме ліжко і сіла з ним посидіти. Сафронов сам попросив дівчинку поскучати біля нього, тому що вона одна тут сердешна жінка.