Я не пам'ятаю, як закричала. Ненсі Юелт каже, що я кричала — раз, потім ще і ще. Пам'ятаю тільки, що ведмедик Ненсі дивився просто на мене. І саму Ненсі... І як я кинулась бігти..."
Тим часом містер Юелт розважив, що, мабуть, не слід було пускати дівчат у дім самих. Він уже вилазив з машини, щоб піти за ними, коли почув крик, але не встиг він підійти до будинку, як дівчата вибігли йому назустріч.
— Вона мертва! — крикнула його дочка й припала до нього.— Це правда, тату! Ненсі мертва!
Сьюзен напустилася на неї:
— Ні, неправда! Не смій такого казати, не смій! Просто в неї кров з носа йде. У неї часто йде кров з носа, ото й тільки.
— Там надто багато крові. І на стінах кров. Ти не роздивилася.
"Я не міг дотямити, що й до чого,— свідчив потім містер Юелт.— Подумав, може, дівчинка поранилась абощо. Отож і вирішив, що насамперед треба викликати швидку допомогу. Міс Кідвелл... чи то пак Сьюзен... сказала мені, що в кухні є телефон. Я знайшов його саме там, де вона сказала. Але трубка була знята, а коли я взяв її, то побачив, що проводи перерізано".
*
Леррі Гендрікс, двадцятисемирічний викладач англійської мови, мешкав на другому поверсі вчительського будинку. Він хотів стати письменником, але його помешкання аж ніяк не являло собою ідеального притулку для майбутнього літератора. Воно було ще менше, ніш у Кідвеллів, а до того ж, крім самого Гендрікса, там тулилися його дружина, трійко моторних дітлахів і постійно ввімкнутий телевізор ("Це єдиний спосіб сяк-так угамувати малечу"), І хоч цей мужній молодик, колишній моряк з Оклахоми, ще ніде не друкувався, проте вигляд мав справжнього літератора й зі своєю люлькою, підстриженими вусами та буйною чорною чуприною таки чимало скидався на ранні фотографії Ернеста Хемінгуея, свого улюбленого письменника. А щоб мати якийсь приробіток до вчительської платні, він працював водієм шкільного автобуса.
— Інколи доводиться робити по шістдесят миль на день,— розповідав він одному знайомому.— Отож на писання часу лишається небагато. Хіба що в неділю. І от тієї неділі, п'ятнадцятого листопада, сиджу я вдома й читаю газети. Я, знаєте, здебільшого в них і знаходжу сюжети для своїх оповідань. Ну, телевізор, як завжди, увімкнено, діти пустують, та навіть і за всім цим гуком я почув голоси. Нанизу, в квартирі Кідвеллів. Ет, думаю собі, не мій це клопіт, я тут людина нова, тільки від початку навчального року працюю. Аж раптом вбігає Шерлі — це моя дружина, вона саме вішала надворі білизну. Вбігає і каже: "Слухай, може б, ти спустився наниз. Там усі в істериці".
Атож, з дівчатами була справжня істерика. Сьюзен ще досі не відійшла. Та й ніколи, по-моєму, не відійде. І бідолашна місіс Кідвелл — вона й так не дуже міцна здоров'ям, і нерви у неї розладнані. То вона весь час примовляла: "Ой Бонні, Бонні, що ж це сталося? Ти ж була така радісна, казала, що все минулося, що тепер ти ніколи не хворітимеш..." — Може, не цими точно словами, але суть була така. Правда, я тільки потім зрозумів, що вона мала на думці.
Навіть містер Юелт був зовсім розхвильований, як на людину його вдачі. Він саме розмовляв по телефону з шерифом Гарден-Сіті.
"Щось там у Клаттерів скоїлось — аж надто страшне!"
Шериф пообіцяв негайно приїхати, і вони умовились зустрітися на шосе. Моя Шерлі теж прийшла наниз, щоб посидіти з жінками і якось заспокоїти їх — наче їх можна було заспокоїти! А я поїхав з містером Юелтом на шосе зустрічати шерифа Робінсона. По дорозі Юелт розповів мені, як усе було. Коли він згадав про перерізані проводи, я подумав собі: еге, тут треба добре пильнувати, запам'ятовувати кожну дрібницю — може, ще й доведеться свідчити в суді.
Шериф під'їхав о дев'ятій тридцять п'ять — я подивився на годинник. Містер Юелт махнув йому, щоб він їхав за нами, і ми повернули до садиби Клаттерів. Я ніколи перед тим у них не був, тільки бачив здаля будинок. Загалом сім'ю їхню я, звісно, знав. Кеньйон учився в моєму класі, а Пенсі грала у виставі "Том Сойєр", якою я керував. Але обоє були напрочуд скромні, тож нікому й на думку не спало б, що вони багаті й живуть у такому великому будинку. Дерева, газони — все там було таке чепурне, дбайливо доглянуте.
Коли ми приїхали і шериф почув розповідь містера Юелта, він одразу ж зв'язався радіотелефоном із своєю конторою і звелів надіслати людей і швидку допомогу.
"Тут сталося якесь лихо",— сказав він.
Потім ми втрьох пішли в будинок. Проходячи через кухню, побачили жіночий гаманець на підлозі й перерізані проводи телефону. Шериф мав при боці пістолет, і, коли ми піднімалися нагору, до кімнати Ненсі, я помітив, що він держить руку на кобурі.
То був справді жах... Така славна дівчина — її не можна було впізнати. Їй вистрілили в потилицю з мисливської рушниці, майже впритул. Вона лежала на боці лицем до стіни, і вся стіна була залита кров'ю. До самих плечей її вкривала ковдра. Шериф відслонив ковдру, і ми побачили, що на дівчині купальний халат, піжама, шкарпетки й капці — отже, коли це сталося, вона, мабуть, ще не лягала. Руки в неї були зв'язані за спиною, ноги теж стягнуті докупи біля кісточок — таким шнуром, як ото буває на шторах від сонця.
"Це Ненсі Клаттер?" — запитав шериф. Він ніколи раніше її не бачив.
"Так, так, це Ненсі",= сказав я.
Ми вийшли з кімнати й розглянулись довкола. Всі інші двері були зачинені. Ми відчинили ще одні — виявилося, що там ванна. Але щось у ній було начебто не так. Я збагнув — стілець... Там стояв такий стілець, які бувають у вітальнях, а у ванній він виглядав недоречно. За другими дверима була, як ми здогадалися, Кеньйонова кімната. Про це свідчили розкидані в ній речі. До того ж я впізнав його окуляри, що лежали на книжковій полиці при ліжку. Але на ліжку нікого не було, хоча все вказувало на те, що в ньому спали. Тоді ми пішли до останніх дверей і там, за ними, знайшли місіс Клаттер. Вона лежала в ліжку, також зв'язана, але вже по-іншому: руки були стягнуті попереду, так наче вона молилася, і в одній руці білів затиснутий носовичок. Шнур ішов від зап'ястків до ніг, обкручувався навколо щиколоток, а тоді спускався з ліжка й був прив'язаний до нижньої перекладки. Дуже складний і вигадливий спосіб. Подумати лишень, скільки часу на це пішло! А вона лежала й не тямилася з жаху... Ми побачили у неї на пальцях коштовності — дві каблучки,— і це, до речі, одна з причин, чому я виключаю вбивство з метою пограбування. Одягнена вона була в халат, білу нічну сорочку та білі шкарпетки. Рот їй заліпили пластиром, але стріляли збоку, зовсім близько, і силою пострілу стрічку зірвало. Очі її були розплющені. Широко розплющені. Так, наче вона все ще дивилася на вбивцю. Адже вона напевне бачила, як він це робив... як наставляв рушницю...
Ми всі мовчали — такі були приголомшені. Пригадую, шериф спробував пошукати, чи нема де порожньої гільзи. Але той, хто це зробив, був надто обачливий і холоднокровний, щоб лишити по собі такий доказ.
Певна річ, усіх нас цікавило, де містер Клаттер. І Кеньйон.
"Ходімо вниз",— сказав шериф.
Передусім ми заглянули до спальні господарів, де звичайно ночував містер Клаттер. Ковдра на ліжку була відкинута, і там-таки, скраю, лежав розкритий портфелик, з якого безладно повисипалися папірці. Скидалося на те, що хтось поспіхом перебирав їх, шукаючи чогось певного: може, якогось листа чи боргової розписки — хто-зна. Те, що там не було грошей, нічого не доводить. Адже портфелик належав містерові Клаттеру, а він ніколи не носив при собі готівки. Навіть я про це знав, хоч жив у Голкомбі всього якихось два місяці. І ще я знав, що ні містер Клаттер, ні Кеньйон нічого не бачать без окулярів. А тим часом окуляри містера Клаттера лежали на комоді. Отож я й розважив, що де б не були містер Клаттер і Кеньйон, вони пішли туди не з власної волі. Ми оглянули весь перший поверх і ніде не помітили чогось підозрілого — ніяких слідів боротьби, нічого не зрушено з місця. Тільки в кабінеті, так само як і в кухні, телефонна трубка була знята з апарата, а проводи перерізані. Шериф знайшов у стінній шафі кілька мисливських рушниць і понюхав дула, щоб визначити, чи не стріляли з них останнім часом.
*
"Ні,— сказав він, а тоді зовсім уже розгублепо спитав: Де ж це, в біса, міг подітися Герб?"
І тут-таки ми почули чиюсь ходу. Звуки йшли від підвальних сходів.
"Хто там?" — гукнув шериф таким тоном, наче от-от збирався стріляти.
"Це я — Вендл",— почули ми у відповідь.
Виявилося, що то Вендл Майєр, шерифів помічник. Мабуть, він зайшов до будинку й, не побачивши нас, вирішив оглянути підвал.
Шериф мовив до нього жалісним голосом:
"Вендле, я не знаю, що й думати. Там нагорі два трупи".
"Он як,— озвався Вендл.— Ну, то в підвалі ще один". І ми пішли за ним до підвалу. Чи, мабуть, краще сказати — до кімнати для ігор. Там було видно — вікна пропускали цілком досить світла. Кеньйон лежав на канапі в кутку. Рот його був заліплений пластиром, руки й ноги зв'язані, як і в матері, тим самим хитромудрим способом: шнур тягся від зап'ястків до щиколоток і був прикручений до бильця канапи. Не знаю чому, але вигляд Кеньйона вразив мене найдужче. Можливо, тому, що його легше було впізнати, він якось найбільше лишився схожий на себе, хоча стріляли йому просто в обличчя і теж зблизька. На ньому була теніска й джинси, а ноги босі, ніби вдягався він похапцем у що під руку попало. Голова його лежала на двох подушках — здавалося, їх підклали, щоб зручніше було стріляти.
Потім шериф спитав:
"А це куди?" — й показав на другі двері, що були в підвалі.
Він зайшов туди перший, ми за ним, але нічого не побачили в тій непроглядній темряві, доки містер Юелт не намацав вимикач. Виявилося, що то котельня. Там було дуже тепло. В цих краях люди встановлюють газові топки й беруть газ просто із землі. Опалення їм нічого не коштує, і через те в них скрізь аж надміру натоплено... Ну, а щодо містера Клаттера, то я поглянув на нього раз — і більше вже не хотів. Я одразу зрозумів, що від самого пострілу не може бути стільки крові. І не помилився. Щоправда, в нього також стріляли, як і в Кеньйона,— просто в обличчя. Але, мабуть, він на той час уже номер. Чи принаймні помирав. Бо йому спочатку перерізали горло. На ньому була тільки смугаста піжама й нічого більше.