259] Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої
260] Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця
261] Діва Семела — Юнона тоді язику дає волю.
262] "Лайка, проте, не поможе мені,— схаменулась,— на неї
263] Мушу я впасти, на неї саму,— якщо величаве
264] ймення Юнони не марно ношу,— й погубить, якщо маю
265] Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка
266] Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно).
267] Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись! [56]
268] Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму
269] Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати
270] Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!
271] Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро
272] Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!"
273] Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,
274] Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,
275] Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,
276] Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,
277] Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську
278] Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.
279] Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також
280] Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: "Коли б то,-
281] Каже,— це в дійсності він, а то всяке бува: не один же
282] Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.
284] Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати
285] Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе
286] Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде".
287] Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає
288] Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.
289] Він їй на те: "Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:
290] Щоб марнослівним не видавсь тобі,— присягаюся Стіксом,
292] Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе
293] Послухом бога-коханця: "Яким тебе брати в обійми
294] Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,
295] Будь і зі мною таким". їй хотів він уста затулити,
296] Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.
297] І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,
298] Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі
299] З неба спускається він; за обличчям його потяглися
300] Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,
301] Стріли меткі додає — невідхильні свої блискавиці.
302] Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:
303] Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву
304] Скинув Тіфея сторукого — зброя ця надто могутня.
305] Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи
306] Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі —
307] Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер
308] Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне
309] Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.
310] Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,
311] Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.
312] Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.
313] Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила —
314] Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські [57]
315] Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.
316] Поки діється це на землі згідно приписів Долі,
317] Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,
318] Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер
319] Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,
320] Знов забавлятись почав, і при цьому: "Більша,— їй каже,-
321] Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву".
322] Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,
323] Що на те скаже Тіресій досвідчений,— він-бо обидві
324] Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних
325] Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив
326] І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)
327] Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге
328] Вздрівши, сказав: "Якщо ран ваших сила така, що негайно
329] Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні
330] Я вам удару завдам". І завдав їм удару — й колишній
331] Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.
332] В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,
333] Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,
334] Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю
335] Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну.
336] Батько всесильний зате — бо ж того, що зроблене богом,
337] Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі
338] Робить провидцем його, покарання полегшує честю.
339] В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій
340] Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.
341] Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше
342] Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою
343] Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,-
344] Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна
345] Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.
346] Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини —
347] Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали.
348] Долі провидець на те: "Якщо сам себе не побачить".
349] Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились
350] Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса.
351] Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,
352] Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.
353] Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!
354] Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:
355] Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.
356] Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих
357] Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною
358] Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.
359] Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;
360] Та говірливі уста і тоді їй для того служили,
361] Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. [58]
362] Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала
363] В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:
364] Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки
365] Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:
366] "Я вкорочу,— пригрозила,— язик твій зухвалий, що досі
367] Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!"
368] Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,
369] Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.
370] Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,
371] Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.
372] Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає.
373] Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,
374] Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.
375] Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,
376] Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:
377] Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,
378] Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.
379] На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,
380] "Гей, чи тут є хтось?" — гукає їм, "Є хтось!" — Ехо відгукнулась.
381] Той остовпів і, довкіл озирнувшись: "Сюди!" — що мав сили,
382] Крикнув іще раз. "Сюди!" — залунав за тим закликом заклик.
383] Знову оглянувсь — нікого ніде. "То чого ж утікаєш?" —
384] З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.
385] Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,
386] "Тут ось зійдімось!" —— гукнув. Нічого так радісно досі
387] Не повторяла Ехо, як оце довгождане: "Зійдімось!"
388] До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,
389] Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.
390] Той, утікаючи, кинув їй: "Геть! Забери свої руки!
391] Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!"
392] Ця ж одізвалася: "Буду тебе звеселяти собою!"
393] Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа
394] Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.
395] Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.
396] Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.
397] Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе
398] З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.
399] Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.
400] Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,
401] Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.
402] Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими
403] Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.
404] Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,-
405] "Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!" —
406] Мовив,— і це справедливе прохання Рамнусія вчула.
407] Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.
408] Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, [59]
409] Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,
410] Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.
411] Трави— м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.
412] Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.
413] В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,
414] За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,
415] Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.
416] Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався
417] В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.
418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,
419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.
420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би
421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;
422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,
423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.
424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.
425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.
426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.
427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!
428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,
429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!
430] Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.
431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.
432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?
433] Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!
434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі.