Ніде не ріс такий гінкий бур'ян, як на його грядці, і завше саме його кози губилися й падали в провалля. Він тим не журився, бо вдовольнявся своГм внутрішнім життям, не те що його предки, в чиїх очах на давніх потретах завше світилася жадоба чину. Цілими днями він сидів перед своєю халупою, підперши голову кулаком, і міркував, чого йому бракує до справжнього щастя. Він мйв дружину і двоє дітей, але не був щасливий.
Він сподівався від себе чогось більшого, перейшов уже за пятдесят, а все сподівався, хоч дружина й товариші сміялися з нього. Тільки пес Кудлань, розумів його і крутив хвостом, як Ріп діставав рушницю, лаштуючись на вирівок. Важку поцяцьковану рушницю він успадкував від своїх предків. Вони, мабуть, усміхалися потай, коли Ріп розповідав про свої лови: він більше полював на словах, аніж насправді. А що його оповідок не можна було засмажити, дружині, матері двох дітей, вони вже давно набридли. Вона взивала його ледарем, і то відверто, чого він дуже не любив. Тож Ріп, аби поділитися з кимось своїми оповідками, майже кожен вечір просиджував у шинку, де завше знаходилось кілька слухачів, хоч тих оповідок і не можна було засмажити; чудова рушниця і втомлений пес, що лежав біля його ніг, були достатніми свідками того, що він казав. Люди любили його, бо Ріп нікого не ображав, навпаки, завше наче трохи боявся світу й дуже горнувся до людей. Не без того, щоб він там не випив якоїсь чарки. І навіть якщо його ніхто не слухав, теж була невелика біда. В кожному разі, раніше, ніж опівночі, Ріп та його пес, що завше підгинав хвоста, зачувши ходу пані Вінкль, не поверталися додому, бо щоразу, поки він роззувався, починалася балаканина, яку він так само мало розумів, як і його пес,— просто, аби побалакати. Ясно було, як божий день, що так далі тривати не може, але тривало так, власне, вже роками... Одного разу Ріп та його вірний пес знову вирушили полювати на вивірок. Вони йшли бадьоро, поки їх могли бачити з села, тоді, як завше, Ріп зробив перший перепочинок, трохи попоїв, а і Кудлань тим часом пильнував, чи ніхто не надходить з-за пагорба. Потім, теж як завше, Кудлань дістав невелику кістку, а Ріп закурив люльку, аби вірний пес, що жадібно гриз .голу кістку, мав час натішитися нею. Нарешті, як сонце вже підбилося височенько, нони потюпали далі горбистою низовиною над блискучим Гудзоном. Що то була чудова місцевість, іуюясна ще й нині переконатись. Вивірок там не бракувало. Бозна-чого Ріп завше видавав себе за мисливця! Заглиблений у думки, що про них жадна душа ніколи не довідалась, він повільно чвалав лісом. Були там і зайці, навіть сарну він надибав. Ріп зупинився й, тримаючи руки в кишенях, рушницю за плечима, а люльку в зубах, почав захоплено роздивлятися на здивовану тварщ§у. Сарна, що, видко, не вважала його за мисливця, спокійно паслась далі. "Треба бути мисливцем!" — сказав собі Ріп, згадавши раптом вечір у шинку та свою вірну дружину. Він зняв із плеча рушницю, націлився в сарну, що дивилась на нього, й натиснув на гачок. Коли ж на тобі, забув насипати пороху! Дивна річ: пес загавкав, хоч рушниця й не вистрілила, і ту саму мить із яру щось загукало: "Ріпе ван Вінклю! Ріпе ван Вінклю!" Якийсь дивний чоловічокг угинаючись під тяжкою ношею, вийшов із скелястого яру, що його Ріп перёд тим навіть не завважив. Чоловічок так горбився, що обличчя його важко було роздивитися, проте вражав уже сам одяг: сукняна куртка, як на старовинних картинах, широкі штани з яскравими зав'язками; не бракувало також довгої бороди, такої, як носили Ріпові предки. На плечах він ніс чимале барильце горілки. Ріпа не треба було довго гукати. "Ти, бачу, дуже ґречний! — сказав бородань.— Залюбки помагаєш людям!" І по цих словах, що дуже Ріпа підлестили, завдав йому на плечі барильце. Під таким тягарем Ріпові вже було не до розпитувань. Спершу вони йшли вгору, потім стали спускатися вниз до іншого яру. Ріпові ще ніколи не траплялося бувати в тій місцевості. Його вірний Кудлань теж почувався неспокійно, тулився до ніг своєму господареві й скавулів, бо в яру наче грім гуркотів. Нарешті вони зупинилися, бородань зняв Ріпові з плечей важке барильце, і він аж тоді випростався й озирнувся. "Це Ріп ван Вінкль!" — сказав бородань, і Ріп побачив, що стоїть серед гурту старих добродіїв у нідерландських капелюхах, із застиглими, урочистими обличчями, із старосвітськими шллрками навколо шиї. Ніхто не озвався й словом, тільки Ріп кивнув головою. Виявилося, що то компанія гравців у скраклі. Он чого в яру так гуркотіло та гриміло! Ріпові звеліли зразу ж налити в кварти горілки, кожен із старих добродіїв хильнув як слід, а тоді всі мовчки подалися назад до своїх скраклів. Ріп, що, як завше, хотів показати себе людиною ввічливою, кинувся ставити їм скраклі. Він тільки від часу до часу мав змогу поспіхом хильнути з кварти. То була ялівцівка, його улюблений трунок! Та скраклі знову падали, і щоразу з таким гуком, що аж луна котилася ген яром. Ріп не мав ані хвилини спочинку. А гуркотові й громові вже не^>уло кінця. Тільки-но Ріп ставляв як слід важкі хисткі скраклі й брався до ялівцівки, як на майданчик виходив дальший добродій, примружував ліве око, щоб прицілитись, і котив кам'яну кулю з таким гуркотом, наче грім гримів. Як уже сказано, то була трохи дивна компанія, ніхто не говорив жадного слова, тож Ріп не зважувався запитати, коли ж його відпустять із тієї неволі. Бо обличчя, в добродіїв у нідерландських капелюхах і з старосвітськими шлярками навколо шиї, як носили предки, були такі поважні! Тільки як Ріп наново ставляв збиті скраклі, він мав прикре почуття, що за спиною в нього сміються, але не міг обернутися й поглянути, бо, ще не впоравшись з останньою скраклею, вже чув загрозливий гуркіт кам'яної кулі й відскакував убік, щоб вона йому не потрощила ноги. Його неволі не видно було кінця. Барильце було наче бездонне, Ріпові раз по раз доводилось наливати горілки в кварти, старі добродії раз по раз прикладалися до них і знову мовчки верталися до своєї гри. Була тільки одна рада: Ріп мусив прокинутися.
...Сонце ховалося вже в брунатну вечірню імлу, як Ріп підвівся й протер очі. Час було вертатися Додому, давно час. Але дарма він свистав — пес його десь дівся. На хвилю, ще не прочунявши зі сну, Ріп озирнувся на яр і на гравців у скраклі в нідерландських капелюхах із старосвітськими шлярками, та диво — всього того не було! Широкий Гудзон полискував, як споконвіку, і якби ще з'явився вірний пес, вимахуючи хвостом, то Ріп більше й не думав би про свій сон. Лаштуючись іти, він розмірковував, що розповідатиме в селі. Ті майбутні) розповіді видавалися йому трохи схожими на хисткі скраклі, що їх він усе мусив ставити, аби інші могли їх збити. А Кудланя не було та й не було! Нарешті Ріп узяв із трави свою рушницю, аж гульк — вона заросла ялівцем. І не тільки заросла, а й геть поіржавіла, аж шкода було дивитися! Дерев'яний приклад зігнив. Ріп похитав головою, покрутив рушницю в руках, потім кинув її назад у траву й підвівся. Бо сонце вже зовсім заходило. Ріп не міг повірити, що пожовклі кістки, які лежали коло його мисливської торби,— то рештки йогр вірного пса, Кудланів кістяк. Але що б то ще могло бу--ти? Адже не снились вони йому, він таки не спав. Ріп хотів почухатись і намацав бороду, що сягала йому аж на груди, старечу бороду. Отже, проминули цілі роки. Скільки ж? В кожному разі, було вже пізно. Гнаний голодом, а може, й цікавістю, скільки йому ще зосталося жити по тій дурній грі в скраклі, Ріп ван Вінкль увійшов у рідне село, не впізнаючи ані вулиць, ані будинків. Усе чуже! Тільки його власна халупа стояла ще за-недбаніша, як була, порожня, з повибиваними шибками, пустка пусткою. А де ж Ганна, його дружина? Поволі його охопив ляк. Старого шинку, де можна було дізнатися все, що треба, не видно й сліду. Самітний, розгублений і наляканий, оточений чужими дітьми, він почав розпитувати за своїх давніх товаришів. Йому показували на цвинтар або стискали плечима. Нарешті він спитав (тихим голосом) про себе самого: чи немає тут нікого, хто б знав Ріпа ван Вінкля? Люди засміялися. Ріпа ван Вінкля, мисливця на вивірок, усі добре знали; він почув кумедну історію про чоловіка, що двадцять років тому, як відомо кожній дитині, звалився десь у яр чи попав до рук індіянам. Що йому було робити? Він несміливо спитав про Ганну, дружину того мисливця на вивірок. Коли йому сказали, що вона давно померла з горя, він заплакав Г хотів піти собі геть. Та його спитали, хто ж він такий буде, і Ріп ван Вінкль отямився. "Бог його зна,— сказав він.— Учора я думав, що знаю, хто я такий, але сьогодні, прокинувшись, звідки я можу це знати?" Люди, що його слухали, тикали себе пальцем у скроні — мовляв, божевільний, і дарма він оповідав чудну пригоду зі скраклями, коротеньку історійку про те, як проспав своє життя. Вони не розуміли, що він нею хоче сказати. А він не вмів інакше висловити того, що хотів. І скоро люди пішли своєю дорогою, лишилась тільки якась молодиця, досить гарна з себе. "Ріп ван Вінкль був мій батько,— сказала вона.— Що ви знаєте про нього?" Якусь мить Ріп дивився їй у вічі, і, мабуть, йому хотілося сказати, що він її батько. Але хіба він той, кого вони всі чекали, мисливець на вивірок з оповідками, що завше трохи хиталися й падали від їхнього сміху? І Ріп сказав: "Твій батько помер!" Тоді й молодиця пішла собі від нього, йому стало боляче, але так, либонь, малося бути. Може, він даремно прокинувся? Він жив іще кілька років у селі, чужий у чужому світі, і не чекав, що йому повірять, коли розповідав про Гендріка Гудзона, мандрівника, що відкрив ту річку й країну, та про його залогу, яка час від часу збирається в ярах і грає в скраклі, і як казав, що там треба шукати старого Ріпа ван Вінкля. Люди усміхалися: атож, у літню спеку часом чути було за пагорбами глухий гуркіт, наче торохтіння скраклів, про те дорослі завше вважали його за відгомін звичайної бурі, а може, то й була буря... Так розповідала казка.
— Ну? — спитав мій оборонець, коли я скінчив і закурив нарешті сигару.— Який вона, знову ж таки, має стосунок до нашої справи? В кінці вересня повинен відбутися процес, а ви мені оповідаєте казки.