треба було до вас зайти? — шепче Прокоп збентежено.
Голівка рішуче заперечує.
— Тут... мені краще, — шепоче Анчі за хвилинку. — Тут так гарно!
Ніхто, мабуть, не розуміє, що є гарного в шорсткому чоловічому піджаку, від якого тхне тютюном і потом; але Анчі ховає в нього обличчя і нізащо в світі не хоче обернути його до зірок, така вона щаслива в цьому темному, пропахлому сховищі. Її волосся лоскоче Прокопові під носом і якось особливо гарно пахне. Прокоп гладить її похилені плечі, гладить її молоденьку шию і груди і знаходить лише тремтячу покірність; тоді він забуває про все, хапає рвучко, грубо її голову і хоче поцілувати в мокрі вуста. Але Анчі шалено пручається, вона просто терпне від жаху і все шепоче: "Ні, ні, ні!" — і знову ховає обличчя йому на грудях, він чує, як калатає її сполошене серце. І раптом Прокоп зрозумівг це ж її перший поцілунок!
Йому самому стає соромно, і він лише ніжно гладить її волосся, не наважуючись на щось більше: це можна, це можна. Боже але ж вона ще зовсім дитина, ще дурненька дитина! А тепер ні слова, ані словечка, щоб і подихом не торкнутися неймовірної дитинності цієї білої, вже великої телички: жодної думки, яка б грубо пояснювала бентежні почуття цього вечора. Та він і сам не знав, що говорить; ведмежа мелодія, жодного синтаксичного зв'язку. Вони згадували зорі, кохання, бога, мовили про чудову ніч і про якусь оперу, якої назву й зміст Прокоп нізащо не міг згадати, але звуки скрипок і голоси п'янко звучали в ньому. Часом йому здавалося, що Анчі заснула, тоді він замовкав, аж поки знову відчував на плечі її блаженний віддих. Потім Анчі сіла рівно, склала руки на колінах і замислилась.
— Я не знаю, не знаю, — солодко говорила вона, — мені аж не віриться...
По небу світлою смужечкою падає зірка. Пахне жасмин, сплять пуп'янки півонії, якийсь божественний легіт шелестить у кронах дерев.
— Я б хотіла так і залишитись тут, — шепоче Анчі. І ще раз довелося Прокопові в німій боротьбі перемагати спокусу.
— На добраніч, Анчі, — ледве спромігся він сказати. — Коли... коли вернеться ваш тато...
Анчі слухняно встала.
— На добраніч, — промовила вона й завагалась; так стояли вони одне навпроти одного й не знали, що робити.
Анчі була бліда, схвильовано кліпала очима і, здавалось, хотіла зважитись на якесь геройство; та коли Прокоп, зовсім втрачаючи самовладання, хотів був узяти її за лікоть, вона боязно сахнулась і відступила. Так ішли вони садовою стежкою за крок чи й два одне від одного, коли ж опинились у найтемнішій тіні, — певне збилися з напряму, чи що, бо Прокоп наткнувся зубами на чиєсь чоло, квапливо поцілував холодний ніс, і, знайшовши своїми губами розпачливо зімкнуті вуста, перегнув дівочу шию й почав нестямно цілувати гарячу вологість розтулених з тихим зойком губів. Нарешті вона вирвалася в нього з рук і, схлипуючи, стала біля хвіртки. Прокоп побіг її втішати; гладить по волоссі, цілує в шию, вуха, але це не помагає; він благає, обертає до себе мокре личко, мокрі губи, заплакані очі, на вустах у нього солоні сльози з її очей, він цілує її, пригортає і раптом бачить, що вона вже зовсім не борониться, що вже цілком віддається на його ласку й неласку і, видно, плаче від своєї жахливої поразки. Тут нараз прокидається в ньому чоловіче лицарство; він випускає з обіймів це нещасне тіло і, незмірно зворушений, цілує змочені сльозами тремтячі пальці. Так буде краще... Вона знов кладе обличчя на грубу його лапу й цілує її вогкими палючими губами, голубить гарячим подихом і не відпускає. І він мружить очі й затамовує подих, щоб не задихнутись від болісної ніжності.
Анчі підвела голову.
— На добраніч, — тихо мовила вона й зовсім просто підставила губи.
Прокоп нахилився над ними, поцілував — ніжно, як тільки вмів — і вже навіть не наважувався проводжати її далі. Постояв, заціпенілий, а потім пішов у другий кінець саду, куди не досягне жодний промінь з її вікна; і там він стоїть, ніби молиться. Але ні, це не молитва — це лише найкраща ніч у його житті.
XIII
Ледве почало світати, Прокоп уже не міг витримати вдома: йому хотілось нарвати квітів, покласти їх на поріг Анчиної спальні і, як тільки вона вийде... Окрилений радістю, Прокоп вискочив з дому мало не о четвертій годині ранку. "Люди, яка краса! Кожна квітка іскриться, мов очі (у неї сумирні великі очі, мов у телиці... в неї такі довгі вії... тепер вона спить, і повіки в неї округлі й ніжні, як голубині яєчка... боже, коли б то знати, що їй сниться... якщо руки складені на грудях, вони підносяться від дихання, коли ж під головою, то, певне, закотився рукав і видно ліктик — рожева тверда кулька... недавно вона казала, що й досі спить у дитячому залізному ліжечку; казала, що в жовтні їй сповниться дев'ятнадцять років; на шиї в неї родимка... чи ж можливо, щоб вона мене кохала, це так дивно), — справді, ніщо не зрівняється красою з літнім ранком..." Але Прокоп дивиться в землю, усміхається, наскільки взагалі на це здатен, і поспішає манівцями до річки. І там — щоправда, аж під другим берегом — : він помічає пуп'янки водяних лілій і, незважаючи на всі небезпеки, роздягається, кидається в густий слиз заводі, ріже ноги зрадливою осокою й вертається з оберемком квітів.
Водяна лілія — рослина поетична, але випускає гидкий сік із товстого стебла; і Прокоп біжить додому з поетичною здобиччю, думає, чим би найкраще обгорнути свій букет. Аж бачить — на лаві перед домом лікар забув учорашній номер "Політики" . Прокоп швидко її рве, не звертаючи уваги на якусь беїлканську мобілізацію, непевне становище якогось міністерства, чорну рамку з портретом якогось небіжчика, оплаканого всім народом, і загортає в газету мокрі стебла. Та коли він з гордістю подивився на діло рук своїх, його ніби вразило громом. На обгортці з газети він побачив лише одне слово: КРАКАТИТ.
З хвилину він дивився на це слово і не вірив своїм очам. Потім з гарячковим поспіхом розгорнув газету, розсипавши чудові квіти на землю, і нарешті знайшов таке оголошення:
"Кракатит! Просимо інж. П, повідомити свою адресу. Карсон, гол. поштамт". І більше нічого. Що за мара?.. Хто такий цей Карсон? Звідкіля йому це відомо?.. Вдесяте читав Прокоп загадкове оголошення:
"Кракатит! Просимо інж. П. повідомити свою адресу". І далі: "Карсон, гол. поштамт". Більше нічого вичитати не можна було.
Прокоп сидів приголомшений. "Нащо, нащо я брав цю кляту газету в руки?" — з відчаєм подумав він. Як це там написано? "Кракатит! Просимо інж. П. повідомити свою адресу". Інж. П. — це він, Прокоп; а кракатит — якраз те прокляте місце, те затуманене місце в мозку, та тяжка пухлина, те, про що він не насмілювався й думати, з чим він ходив, б'ючись головою об стіну, те, що вже не мало назви, — як там написано? "КРАКАТИТ". Враз у Прокопа ніби розкрились очі: він побачив... побачив ту саму сіль свинцю, і раптом у його пам'яті розгорнувся плутаний фільм; нескінченна, шалена боротьба в лабораторії з цією важкою, тупою, інертною речовиною; сліпі, безглузді спроби, коли ніщо не вдавалось, відчуття болю в пальцях, коли, осатанілий, він дробив і кришив її в руках, їдкий присмак на язиці й задушливий дим, утома, коли він засинав на стільці, сором, заповзяття і раптом — уві сні, чи що — остання ідея, парадоксальна і на диво проста спроба, фізичний трюк, до якого він досі не вдавався. І він побачив тоненькі білі кристали, які нарешті змів до порцелянової баночки, певний, що завтра здійснить чудесний вибух у піщаній ямі на полі, де був у нього незаконний експериментальний полігон. Побачив своє крісло в лабораторії, з якого стирчав дріт і лізло сіре клоччя. Там він тоді зіщулився, як утомлений пес, і, мабуть, заснув, бо було зовсім темно; та от страшний вибух, брязкіт шибок, і він падає разом з кріслом додолу. А потім — гострий біль у правій руці, ніби щось розітнуло її, а потім, потім...
Прокоп болісно наморщив лоба від спогадів. І справді, ось шрам через усю долоню. "Потім я хотів засвітити, але всі лампочки полопались. І я мацав у темряві, щоб зрозуміти, що сталося, на столі — повно уламків, а там, де я працював, цинкова бляха порвана, скручена, розтоплена, а дубова дошка розколота, наче грім вдарив у неї. Тоді я намацав ту порцелянову баночку: була ціла. І аж тоді я жахнувся. Так, це був кракатит. А потім..."
Прокопові несила вже всидіти; він переступив через розсипані квіти, й почав бігати по саду, кусаючи від хвилювання пальці. "Потім я кудись побіг, через поле, через ріллю, кілька раз упав, боже, де ж це було?"
Тут ланцюг його спогадів був сильно пошкоджений. Твердо він пам'ятає ще жахливий біль у голові, якісь справи з поліцією.
"Далі я розмовляв з Їркою Томешем, а потім ми пішли до нього, ні, взяли візника; я був хворий, і він мене доглядав. Їрка порядна людина. Але ж як це було далі? Їрка Томеш сказав, що їде до батька, сюди, але не поїхав; ось воно що... це дивно. А потім я спав, чи що?..
Коротко й ніжно задзвонив дзвоник, я пішов. відчиняти двері; на порозі стояла дівчина з вуаллю на обличчі.
Прокоп зойкнув і закрив обличчя руками. Йому й на думку не спало, що він сидить на лаві, де минулої ночі утішав та голубив когось іншого.
"Чи тут живе пан Томеш? — спитала вона, задихавшись, бо, мабуть, бігла. І шубка була мокра від дощу. І раптом, раптом звела очі".
Прокоп від болю мало не завив. Він бачив її, ніби це було вчора: руки, маленькі руки в тісних рукавичках; росинки від дихання на густій вуалі; погляд чистий і повний вогню; прекрасна, смутна і відважна. "Ви його врятуєте, правда ж?" Вона дивиться на нього зблизька серйозним поглядом, що так хвилює його, і притискає тремтячими руками до грудей якийсь пакунок, і з усієї сили стримує себе.
Прокопа ніби хто вдарив по обличчю.
"Де я подів того пакунка? Хоч би хто була та дівчина, а я їй обіцяв, що вручу пакунок Томешеві. Під час хвороби я про все забув; чи скоріш... не хотів думати про це. Але тепер... мушу його знайти. Це ясно".
Прожогом кинувся він до своєї кімнати й почав розкидати все в шухлядах. Нема, нема, ніде тут нема. Він удвадцяте перебрав усі свої речі, лист по листу, річ за річчю; потім сів серед цього жахливого безладдя, як над руїнами Єрусалима, і наморщив лоба. Його, мабуть, узяв лікар, або Анчі, або реготлива Нанда, бо інакше він би не міг зникнути.