Спендій став намовляти галлів:
— Платять лівійцям, тоді виплатять грекам, далі балеарцям, азіатам і всім іншим. А вас тут небагато, вам нічого не дадуть. Не бачити вже вам рідного краю. Жодного корабля не матимете. Повбивають вас, щоб харчів не переводили.
Галли рушили до суфета. Автаріт, якого Гіскон поранив у Гамількаровому саду, взявся розпитувати. Раби випхали його, і він пішов геть, заприсягнувшись помститися.
Тих вимог і скарг було дедалі більше та більше. Настирливіші проштовхувалися до суфета в шатро; щоб розжалобити, хапали його за руку, змушували обмацувати їхні беззубі роти, худющі руки, шрами від ран. Ті, котрим ще не заплатили, сердились, а хто дістав належне, вимагав платні ще й за коней; бродяги та вигнанці, взявши у вояків зброю, запевняли, що їх забуто. Щохвилини валив люд, неначе його вихром наносило; намети тріщали, валилися. Товпище, затиснене між табірними валами, з галасом ринуло від брам до середини табору. Коли ж те ревище ставало нестерпне, Гіскон спирався ліктем на берло зі слонової кості, сидів непорушно й дивився на море, уп'явши пальці в бороду.
Мато часто відходив убік, щоб порадитись із Спендієм; потім знову ставав навпроти суфета, і Гіскон увесь час відчував, як пронизували його, немов дві вогняні стріли, очі Мато. Кілька разів через голови кидали вони один одному образливі слова, та серед гамору ні той, ні той не могли нічого розібрати. Тим часом виплата тривала далі, і суфет примудрявся обходити всі перешкоди.
Греки прискіпувалися, чому гроші неоднакові. Гіскон зумів так їм усе пояснити, що вони пішли, не ремствуючи. Негри вимагали білих скойок, що їх у Центральній Африці вживають замість грошей. Він запропонував послати по скойки до Карфагена; тоді, як і всі інші, вони погодились узяти гроші.
Але балеарцям було обіцяно щось краще — ніби їм платитимуть жінками. На таку вимогу суфет відповів, що для них чекають на цілий караван незайманих дівчат; тільки ж то не близький світ, треба місяців із шість почекати. А коли вони наберуться тіла, їх натруть бензоєм і відішлють на кораблях у балеарські порти.
Зненацька Зарксас, знову дужий і вродливий, стрибнув, як штукар, на плечі своїм друзям.
— Чи не закупив ти їх, бува, для мертвяків? — вигукнув він, показуючи на Хамонову браму в Карфагені.
Під останніми сонячними променями брама сяяла, вся згори донизу окута мідними плитами. Варварам здавалося, що вони бачать на ній криваві патьоки. За кожним разом, як Гіскон брався говорити, юрба знову й знову зчиняла крик. Нарешті він зійшов неквапливою ходою з помосту й зачинився в наметі.
Коли він вийшов на світанні, товмачі його, що спали біля намету, не ворухнулись; вони лежали горілиць посинілі, з осклянілими очима й висолопленими язиками. Білувата слизь текла з ніздрів, і тіла були вже задубілі, ніби позамерзали вночі на холоді. В кожного на шиї виднів тонкий комишевий зашморг.
Відтоді заколоти не вщухали. Винищення балеарців, про яке розповів Зарксас, роздмухувало сіяну Спендієм недовіру. Найманці забрали собі в голову, що Республіка тільки й дивиться, як би їх обдурити. Треба цьому покласти край! Обійдуться й без товмачів! Зарксас, обмотавши пов'язкою голову, співав вояцьких пісень. Автаріт вимахував великим мечем. Спендій кого нацьковував, кому тицяв до рук кинджал. Дужчі намагалися самі забрати свою платню, а сумирніші стояли за те, щоб виплачувано далі. Тепер ніхто вже не скидав зброї, і гнів усіх найманців вилився в загальну ненависть проти Гіскона. Дехто вибирався на поміст і ставав поруч із ним. Поки кричали та шпетили його, всі терпляче слухали, а тільки хто хоч словом заступався, його зразу побивали камінням або з-за спини одним махом стинали мечем голову. Купа лантухів стала червоніша за жертовник.
Найстрашніші ставали варвари після їжі, понапивавшись вина. Вино в пунійському війську — то була заборонена втіха, за яку карали смертю, і вони, показуючи піднятими келихами в бік Карфагена, кепкували з дисципліни. Тоді верталися до рабів, що стерегли гроші, і знов починали вбивати. Слово "бий", що в кожній мові звучить інакше, розуміли всі.
Гіскон добре знав, що рада покинула його напризволяще, одначе, незважаючи на її невдячність, не хотів знеславити Карфаген. Коли найманці нагадали йому про обіцяні їм кораблі, він заприсягся Молохом, що сам, на власні кошти придбає їм кораблі, і, зірвавши з шиї синє намисто, кинув його в натовп як заставу.
Тоді африканці стали вимагати збіжжя, посилаючись на обіцянки Великої ради. Гіскон розгорнув рахунки сиситів, писані фіолетовою фарбою на овечих шкурах. Він зачитував список усього, що привозили до Карфагена, місяць за місяцем, день за днем.
Раптом він затнувся, широко розплющив очі, ніби вгледів між тими цифрами собі смертний вирок.
Та й справді, старійшини попідроблювали цифри, і хліб, проданий під час війни, в годину найважчої скрути, значився там у такій низькій ціні, що й сліпий не повірив би тому писанню.
— Кажи! — кричали варвари.— Голосніше! Ага! То він вигадує, що б його збрехати, падлюка. Не вірте йому!
Якусь мить він вагався. Потім узявся читати далі.
Вояки, не підозрюючи, що їх обдурюють, вірили сиситським рахункам. Вони побачили, яка велика сила всякого добра в Карфагені, і їх узяли люті заздрощі. Варвари потрощили сикоморову скриню; вона була на три чверті спорожнена. Бачивши, як багато виймали з неї грошей, вони сподівалися, що ніколи не вичерпають тієї скрині, і тепер подумали, що Гіскон приховав гроші в наметі. Вони повилазили на купу лантухів. Верховодив ними Мато. І коли стали кричати: "Грошей! Грошей!", то Гіскон відповів:
— Хай вам дає гроші ваш заводій!
Він мовчки дивився на них великими жовтавими очима,— довгобразий, блідіший за свою білу бороду. Стріла, зачепившись пір'ям, стриміла в нього над вухом у широкому золотому кільці, і кров струмочком стікала з тіари йому на плече.
На знак Мато всі кинулись до Гіскона. Він розвів руки; Спендій, зв'язавши петлю, стягнув йому зап'ястки; хтось інший повалив його, і він зник у безладному натовпі, що ринув на лантухи.
Найманці рознесли Гісконів намет. Вони знайшли там тільки домашні речі; потім, геть усе перебравши, натрапили на три зображення Таніти, та ще побачили загорнений в мавпячу шкурку чорний камінь, що впав із місяця.
Чимало карфагенців самохіть поїхали з Гісконом до табору. То були знатні люди, всі ті, що стояли за війну.
Варвари повитягали їх з наметів і вкинули в яму для нечистот. Оперезавши ланцюгами, прикували їх до грубих стовпів і подавали їм їжу на вістрях списів.
Автаріт, наглядаючи за ними, лаяв їх брутальними словами, а вони, не тямлячи його мови, не озивалися; і галл час від часу кидав на них каміння, цілячи в лице, щоб вони кричали.
Та вже наступного дня якась ніби млявість пойняла військо. Тепер, коли варвари зігнали свою лють, їх охопив неспокій. Мато ходив, мов неприкаяний. Він, як йому здавалося, поглумившись з карфагенців, образив Салам-бо. Так ніби ці багатії були її підданцями. Вночі він сідав над тією ямою, і в їхньому стогоні йому вчувався ніби той голос, яким було сповнене його серце.
Тим часом усі почали звертати вину на лівійців, бо тільки вони самі дістали платню. Та в той час, коли стала прокидатися національна ворожнеча та особиста ненависть, вони відчули, яка в тому небезпека. Страшна відплата впала б на них за все те, що вони накоїли. Отже, треба було відвести від себе помсту карфагенців. Наради, промови точилися без кінця й краю. Кожен говорив, ніхто нікого не слухав, а Спендій, звичайно такий балакучий, на всяку раду тільки хитав головою.
Якось увечері він ніби байдуже запитав у Мато, чи є у місті криниці.
— Нема жодної,— відповів Мато. Назавтра Спендій потяг його на берег озера.
Мій пане! — мовив колишній раб.— Якщо серце твоє не знає страху, я проведу тебе до Карфагена.
Як? — запитав той, ледве зводячи дух.
Заприсягнися, що виконуватимеш усі мої накази, ітимеш слідом за мною, немов тінь.
Тоді Мато, піднявши руку до планети Хабар, гукнув:
— Танітою присягаюся! Спендій вів далі:
— Завтра, як зайде сонце, чекай на мене під акведуком між дев'ятою й десятою аркадою. Візьми з собою кайло, шолом без пір'я та шкіряні сандалі.
Акведук, про який говорив Спендій, перетинав навкіс увесь перешийок; це була славетна споруда, що її згодом збільшили римляни. Хоч як погордливо дивився Карфаген на інші народи, проте сам запопадливо перейняв від них отой новий винахід, як, зрештою, і Рим перейняв пунійську галеру. Поставлені один на одного п'ять ярусів приземкуватих арок з контрфорсами внизу та лев'ячими головами вгорі сягали західної частини Акрополя, а там, заглибившись під місто, тримали на собі цілу річку, що ринула в мегарські цистерни.
В призначену пору Спендій зустрівся там із Мато. Він прив'язав до кінця мотузки щось подібне до гака, потім, розкрутивши його, метнув на мур, гак зачепився, і вони один за одним стали дертися догори.
Та коли вибралися на другий ярус, скільки вони не закидали гак, він щоразу падав назад; щоб знайти якусь розколину, мусили йти краєчком виступу. Одначе за кожним ярусом він дедалі вужчав; як на те, ще й мотузка розтягувалась. Кілька разів вона трохи не ввірвалась.
Нарешті вони дісталися до плескатої покрівлі. Спендій раз у раз присідав і обмацував каміння.
— Ось тут! — сказав він.— Візьмімось!
За допомогою кайла, що приніс Мато, їм пощастило підважити одну плиту.
Вони побачили вдалині загін вершників, що мчали на незагнузданих конях. Золоті браслети поблискували в широких згортках їхніх плащів. Попереду скакав чоловік у шоломі, оздобленому страусовим пір'ям, тримаючи по спису в кожній руці.
Нар-Гавас! — вигукнув Мато.
Велике диво! — відповів Спендій і вскочив у той отвір, що був під виваженою плитою.
Мато за його наказом силкувався зрушити одну з кам'яних брил. Та йому не було де обіпертися ліктями.
— Ми повернемось сюди,— сказав Спендій.— Іди вперед.
Вони відважно зійшли всередину водогону.
Води було по пояс. Течія збивала з ніг. Вони хиталися і незабаром змушені були плисти. А що канал був вузький, то їх раз у раз кидало об стіни. Вода сягала трохи не верхніх плит; вони пообдирали собі обличчя. Згодом їх підхопила течія. Задушливе, як у склепі, повітря стискало груди; позакривавши руками голови й стуливши коліна, вони повитягувались і, напівживі, важко дихаючи, летіли в темряві, неначе стріли.