Якось Достославна мовила йому: "У Північній Шамбалі існує багато тантр (формул втаємничення) і коментарів, які склав і провістив Будда,-приходь за ними і слухай їх!" Він вирішив вирушити туди. Дехто казав, що коли він став готуватися до подорожі в Шамбалу, то перед цим побував там у видінні й отримав доктрини Ар'я Авалокітешвари. Останнє твердження слід допустити".
Ці згадки про Тару й калйчакру матимуть істотне значення в контексті розділу "Храмові діалоги".
Микола Реріх був свідком незвичайного феномена, що, безперечно, демонстрував калачакру. Якось на початку 20-х років він із кількома компаньйонами подорожував в автомобілі між Дарджілінгом і Гхумом у Гімалаях. Я теж проїздив тією гірською дорогою. Реріх пише, що водій автомобіля раптом пригальмував, коли на дорозі з'явився паланкін, який несли четверо чоловіків.
Коли автомобіль зупинився, аби пропустити його, пасажири побачили в паланкіні ламу. Він був у червоній з жовтим одежі, на голові мав корону, волосся довге й чорне, коротку чорну бороду, нечасту для лам. Той незвичайний лама посміхнувся і кілька разів кивнув головою гуртові Реріха. Автомобіль продовжив путь, але пасажири його ще не раз озиралися на дивного ламу в паланкіні. Коли Реріх почав розпитувати про цього загадкового ламу, йому відповіли, що в паланкінах носять лише Далай-ламу і Панчен-ламу, а корону надягають тільки під час храмових церемоній. "Ви, певно, бачили ламу з Шамбали!" —висловили здогад ченці в Гхумі.
Дощ, викликаний оракулом Лхаси, теж можна вважати виявом калачакри. Це диво описує Генріх Гаррер у книзі "Сім років у Тібеті". Лама впав у транс і почав пронизливо вигукувати заклинання. Як пише Гаррер, "можна вірити в чудеса або шукати інше пояснення, але факт залишається фактом: відразу після його заклинань пішов дощ".
Закінчити цей розділ я хотів би ще однією згадкою про його святійшество Панчен-ламу, якого я бачив замолоду під час процесії в Китаї. Коли 1916 року новозбудований храм Будди Майтреї в монастирі Таші Лхунпо готувався прийняти велетенську статую, Панчен-лама попрохав свого старого вчителя, пустельника Кйонгбу-рінпоче, керувати церемонією установки статуї.
Перестарілий чернець відмовився, мовляв, здоров'я його надто слабке і смерть близько. Та все ж погодився освятити новий храм.
Через кілька місяців Панчен-лама послав паланкін і почет за Кйонгбу-рінпоче, щоб доправити його в монастир Таші Лхунпо на церемонію. Бачили, як він сів у паланкін, коли прибули носії. Але на церемонії освячення Панчен-лама та інші лами, зайняті богослужінням, були просто вражені, побачивши, що він підходить до монастиря самотою і пішки. На очах людей відлюдник піднявся сходами, увійшов у храм, обійняв статую Майтреї, незбагненним чином злився з нею і зник. Коли згодом прибув паланкін, він виявився порожнім. Очевидно, Кйонгбу-рінпоче виконав свою обіцянку Панчен-ламі з допомогою калачакри.
Звісно, не всяку магію слід відносити до калачакри, а лише ті феномени, що залежать від високої духовності їх виконавців, що вдаються до універсальної сили, схованої у ядрі атома —нею адепти оволодівають через єднання з матір'ю-природою. У цьому секрет калачакри. Певність, що Шамбала є джерелом цієї високої окультної науки, отже, стає зрозумілою.
Слід підкреслити й такий істотний факт. Провідна секта тібетського буддизму гелукпа, представлена Далай-ламою і Панчен-рінпоче, засуджує демонстрування всіляких зорових і слухових психічних феноменів, оскільки прагне зміцнити довіру людини до органів зору й слуху, тоді як буддизм прагне пробудити внутрішнє духовне сприйняття. Заняття калачакрою лише складова частина навчання посвячених, але вона допустима лише в виняткових випадках, коли незвичайні прояви доцільні. Перекази про Шамбалу не обмежуються Тібетом та Монголією, а побутують і в інших країнах, скажімо, в Росії; там вони дещо різняться деталями й відомі під іншою назвою: "Країна Білих Вод".
6. КРАЇНА БІЛИХ ВОД
Серед російських старовірів існує дивне повір'я: той, хто піде зворотним шляхом татар-завойовників до Монголії, знайде Біловоддя, де на відлюдді, вдалині від грішного світу живуть святі люди.
У санскритському переказі Вічна земля, яку нездатні зруйнувати ні вогонь, ні вода, названа Білим островом. Це тим показовіше, що обітована земля російських прочан зоветься Біловоддям.
Як випливає з російського фольклору, фантомне царство Азії має багато потайних печер і надійно захищене велетенськими гірськими кряжами зі сніговими вершинами. Легенда стверджує, що біля володінь мудреців лежить озеро Лопон. І без ґрунтовних географічних знань зрозуміло, що загадкове озеро Лопон —це озеро Лобнор у Гобі, коло хребтів Алтин Тага й Куньлуня, про які стільки мовиться в давніх китайських рукописах. Більше того, поверхню цього озера частково вкриває біла плівка кристалічної солі. Саме воно може бути одним із білих озер Біловоддя.
В оповіданні "Червоні замети" російський письменник В.
Шишков згадує Біловоддя: "Є на світі така дивовижна країна, називається вона Біловоддя. І в піснях про неї співають, і в казках розповідають. У Сибіру вона, за Сибіром, а чи й деінде.
Крізь треба пройти степи, гори, вікову тайгу, все на схід, до сонця, путь свою правити, і, коли щастя від народження тобі дароване, побачиш Біловоддя самовіч. І ця країна нікому не належить, у ній вся воля, вся правда споконвіку живе, ця країна —дивовижна".
Фольклор і література Давньої Русі дають численні свідчення, що за всіма цими фантастичними оповідями може приховуватися правда. Легенда про Біловоддя має багато спільного з легендою про підземне місто Кітеж, куди потрапляє лише праведна людина. Це місто святих людей до певного часу невидиме, каже легенда. Віруючі в Росії колись прикладалися вухом до землі, силкуючись почути, як дзвонять церкви в цьому підземному місті. Напучування, які давали старики тим, хто збирався в Кітеж, полягали в тому, що цієї обителі правди досягне той, у кого сильна воля. Хто зважиться на таке, не повинен повіряти своїх задумів ні родичам, ні друзям, тільки молитись і роздумувати, поки перед його зором не постане виразний образ священного міста. Як і міф про Біловоддя, цей переказ і собі згадує про шлях монгольських завойовників; ним треба пройти у зворотному напрямку, щоб знайти священне місто в Азії.
Це повір'я схоже на середньовічну легенду про Святий Грааль тим, що шукач мусив мати стійку душу, аби подолати безліч важких випробувань. Та якщо російський прочанин на шляху до святої землі духовно підготовлений, то стражі святого місця вийдуть йому назустріч, коли він до нього наблизиться. Така певність пронизує і міф про Біловоддя.
Протягом віків прочани не раз намагалися знайти легендарне Біловоддя десь у Центральній Азії. Багато шукачів повернулися ні з чим, якщо взагалі повернулися. Вважалося, що вони наклали життям, намагаючись перетнути Гобі чи Тібет. Однак це не зупиняло інших, і побутували чутки, що дехто таки дістався тієї загадкової країни.
Близько шістдесяти років тому в Костромі помер один старий чернець. Хоч і знали, що він побував у Індії, все ж украй дивно було бачити серед паперів цього християнського ортодокса щоденник, який засвідчував його близьке знайомство з доктриною гімалайських махатм.
До тих же народних переказів можна віднести й російську легенду про Чудь, або Країну Чудес. Вона мовить про втечу в підземне місто гурту людей, що рятувалися від утисків царату.
Щойно вони потрапили туди, як проходи, що вели в підземелля,
затулили кам'яні брили. Втікачі обіцяли повернутись і принести нові знання, коли настане час. У цьому переказі багато спільного з розповідями про Шамбалу в Монголії.
Як повідує легенда про Біловоддя, за Білоозером серед найвищих гір лежить чудова долина, обитель святих людей.
Географічні ознаки вказують на озеро Лобнор і хребет Алтин Таг, відгалуження Куньлуня. А саме там, за лаоськими джерелами —обитель Золотої Матері Заходу і її Безсмертних.
Маршрут прочан до Біловоддя неважко нанести на карту.
Найчастіше він починався від ріки Іртиш у Сибіру, після чого мандрівники перетинали гори Тянь-Шань і досягали солоних озер Гобі, біля підніжжя Тібетського плато.
Микола Реріх пише про бесіди з алтайськими старовірами біля кордону з Монголією; це свідчення досить цінне, бо в ньому наведені конкретні місця, які проминали прочани на шляху до Біловоддя: "Після виснажливої подорожі, якщо не зіб'єтеся з путі, то добудетеся солоних озер. Цей перехід украй небезпечний. Потім ви пройдете до гір Богогорж. Звідси починається ще небезпечніша дорога до Коку-ші. А тоді треба йти над самим Ергором, поки не досягнеш Країни Снігів".
Реріх пояснює, що солоні озера —це озера в Цайдамі з його небезпечними переходами. Богогорж він ототожнює з гірським масивом Бурхан Будда. Кокуші —це, безумовно, гірський хребет Кукушілі, а високе нагір'я Ергор —це засніжений Чантанг.
Один старий розповів Реріху про двох своїх дідів, що вирішили знайти Біловоддя. їх не було три роки, а коли повернулися, то розповідали сім'ям про великі дива, які бачили в обителі мудреців. Ця розповідь відомого дослідника Азії заслуговує серйозної уваги, бо показує, що дехто таки досягав Біловоддя, або Шамбали. Так що легенда про Біловоддя, як і легенда про Шамбалу, може бути народною згадкою про давню обитель досконалих людей, які від першопочатків історії вели людство стезею вдосконалення.
У цих блуканнях глибинною Азією багато прочан загинуло, та дехто все ж досяг мети й залишив описи див, бачених у незнаній землі. З цих описів видно, що прочани розповіли б куди більше про досягнення мешканців того таємного місця, якби не поклялися до смерті зберігати таємницю.
Подібна розповідь, що походить з монастирського джерела, була записана у Вишенсько-Успенській обителі біля Шацька Тамбовської губернії 1893 року. На основі давніх записів і усних розповідей, відомих лише найосвіченішим ченцям Росії, настоятель Володимир переказав цю історію юнакові, який після революції емігрував за кордон. Після другої світової війни її опублікувала російська емігрантська газета "Новая Заря" (Сан-Франціско, 24 квітня 1949 р.). Коли професор Юрій Гребенщиков з Південного коледжу (Лейкленд, Флоріда) дослідив хроніку, то дійшов висновку, що вона —переконлива версія однієї з багатьох прощ у Країну Білих Вод —можливо, навіть одна з найбільш ранніх, які знає російська історія.
Сага про Біловоддя походить з монастиря Афон у Греції, відомого своєю стародавньою бібліотекою і суворою дисципліною схильних до містицизму ченців, що живуть на відособленій горі.
Саме тут молодий слов'янський чернець Сергій провів кілька років перед поверненням з Візантії, в перші роки після введення християнства на Русі.