Справи стоять ось як: Осборн, закоханий в Емілію, запросив на обід і у Воксгол також свого давнього приятеля Джоз Седлі закоханий у Ребеку. Чи він одружиться з нею? Ось яка тема нас тепер найдужче цікавить.
І цю тему можна було б опрацювати у вишуканій, романтичній чи жартівливій манері. Припустімо, що ми перенесли місце дії на Гровнер-сквер,— хіба не було б це декому цікаво? Припустімо, що ми показали б, як закохався лорд Джозеф Седлі і який відданий маркіз Осборн леді Емілії — з цілковитої згоди герцога, її вельможного батька. Або, припустімо, замість змальовувати високе панство, ми звернулися б до найнижчого прошарку суспільства і описали б, що робиться на кухні в Седлі: як чорношкірий Самбо закохався в кухарку (а так воно й було) і як він побився через неї з візником; як кухарчука застукали з украденим баранячим стегенцем і як нова femme de chambre місіс Седлі відмовилася йти спати без воскової свічки. Такі описи викликали б щирий сміх і їх визнали б "сценами з життя". Або, навпаки, нам заманулося б показати щось жахливе і зробити коханцем нової femme de chambre професійного грабіжника, який вдирається в будинок зі своєю ватагою, вбиває чорношкірого Самбо біля ніг його господаря, забирає Емілію в самій нічній сорочці й не відпускає її на волю аж до третього тому. Можна було б легко скомпонувати повість з такими приголомшливими подіями, що читач жадібно поглинав би її полум'яні сторінки. Уявіть собі, що, наприклад, цей
Розділ називається-"нічний напад"-"Ніч була темна й неспокійна, по небу пливли чорні, як смола, хмари. Шалений вітер зривав дашки з димарів на старих будинках, збивав черепицю і котив її, розтрушуючи, безлюдними вулицями. Жодна душа не зважувалась вийти надвір у таку бурю: сторожі поховалися в своїх будках, де їм однаково дошкуляв дощ і куди із страшним гуком падали блискавки й нещадно вбивали їх — одного влучило якраз навпроти Сиротинця. Обгорілий кафтан, розбитий ліхтар і палиця, навпіл розколена блискавкою,— оце й усе, що залишилося від гладкого Вілла Стовпена. На Саутгемптон-роу одного візника змело з карети й понесло — а куди? Вітер не каже, куди несе свою жертву, тільки десь далеко чути її прощальний крик! Моторошна ніч. Темна, як смола. Ні тобі місяця, та що там — пі місяця, ні зірок! Жодної блідої, мерехтливої зірочки. Одна було з'явилася звечора, визирнула на хвилину з чорного неба і, вжахнувшись, знов сховала своє личко.
Раз, два, три! Це умовний знак Чорної Маски.
Мофі! То твоя пика? —.почувся голос з темряви.—Я зараз візьму інструмент і колупну.
— Стули пельку і ладнай свою пукавку,— сказала Чорна Маска, жахливо вилаявшись.—Сюди, хлопці! Як хто зареве, беріть ножа і в черево. Заглянеш у комірчину, Опецьку! Ти, Марку, понишпори в скрині старого. А я,— додав він тихішим і ще страшнішим голосом,— візьму на себе Емілію.
Запала мертва тиша.
Ге? — сказала Маска,— наче хтось клацнув?" А то припустімо, що ми вибрали вишуканий стиль"
"Маркіз Осборн щойно послав свого маленького пажа з billet-doux до леді Емілії.
Та чарівна істота якраз узяла її з рук своєї femme de chambre, мадемуазель Анастасі.
Милий маркіз! Яка зворушлива чемність! Його ясновельможність прислав у своїй записці давно очікуване запрошення на бенкет у Девоншір-гаус!-Хто та з біса вродлива дівчина? — вигукнув того самого вечора sémillant принц Джордж Кембриджський у своїй віллі на Пікаділлі (щойно повернувшись із опери).— Любий Седлі, в ім'я всіх купідонів, познайомте мене з нею!-Monseigneur , її звати Седлі,— сказав лорд Джозеф, церемонно вклонившись-Vous avez alors un bien beau nom ,— відповів молодий принц, обертаючись на підборах з досить розчарованою міною і наступаючи на ногу старому джентльменові, який стояв позад нього і захоплено дивився на вродливу леді Емілію.
Trente mille tonnerres! — верескнула жертва, скорчившись у agonie du moment.
Дуже перепрошую, ваша милість,— вибачився молодий étourdi6, почервонівши й низенько схиливши свої русяві кучері. Він наступив на палець великого полководця тієї доби!-Девоншіре! — звернувся молодий принц до високого добродушного аристократа, риси якого свідчили про кров Кевендішів.— На одне слівце! Ви не передумали розлучатися зі своїм діамантовим намистом?-Я вже продав його за двісті п'ятдесят тисяч фунтів принцові Естергазі.
Und das war gar nieht teuer, potztausend! — вигукнув якийсь угорський вельможа" і т. ін. і т. ін.
Отож, бачите, мої любі дами, як можна було б написати наш роман, коли б автор захотів, бо, щиро казати, він однаково знайомий і з Ньюгейтською в'язницею, і з палацами нашої шановної аристократії, тобто те й те бачив знадвору. Та оскільки я не розумію ні жаргону й звичок злодійських кубел, ні різномовних балачок, що їх, як свідчать модні романісти, ведуть ті, хто дає тон у салонах, то ми, з вашого дозволу, мусимо скромно дотримуватися середини, вибираючи ті сцени й персонажі, які нам найбільше знайомі. Одне слово, якби не цей невеличкий відступ,
Розділ про Воксгол був би такий незвичайно короткий, що його навряд чи взагалі можна було б назвати
Розділом, але все ж таки це
Розділ і до того ж важливий. Хіба в житті кожного не буває коротеньких
Розділів, на перший погляд незначних, які, проте, можуть змінити всю його долю?-Тому сядьмо в карету разом із нашим товариством і поїдьмо до Воксгола. Хоч навряд чи знайдеться для нас місце біля Джоза й міс Шарп, які сидять спереду, а навпроти них, між капітаном Доббіном та Емілією, насилу втиснувся Осборн.
Усі, хто сидів у кареті, були певні, що цього вечора Джоз запропонує Ребеці Шарп стати місіс Седлі. Батьки вдома теж не заперечували проти такого кінця. Між нами кажучи, старий Седлі досить зневажливо ставився до сина, він вважав, що Джордж пихатий, ледачий, зманіжений самолюб. Його дратувало синове наслідування великосвітських манер, і він відверто глузував з його хвалькуватих і пишномовних історій.
Я йому залишу половину свого майна,— сказав старий,— а крім того, він матиме доволі й свого власного. Але я певен, що якби ти, я чи його сестра завтра померли, він тільки вигукнув би: "От тобі й на!" — і спокійнісінько сів би обідати. Я не хочу ще й про нього думати. Нехай одружується з ким хоче. Це не моя справа.
З іншого боку, Емілія, дівчина добра й чутлива, була просто в захваті від думки про такий шлюб. Раз чи двічі Джоз мало не сказав їй щось дуже важливе, що вона дуже б хотіла почути, але так і не зміг вилити перед нею свою душу, а, на превелике розчарування сестри, тільки тяжко зітхав і виходив з її кімнати. • Від цієї таємниці ніжне серденько Емілії весь час тремтіло. Вона не заводила мови про цю делікатну справу з Ребекою, зате винагороджувала себе довгими задушевними бесідами з економкою Бленкінсоп, яка натякнула про це покоївці міс Седлі, покоївка мабуть, ненароком щось бовкнула кухарці, а та, я певен, розтрубила новину всім крамарям, тож про Джозове весілля говорило на Рассел-сквер досить багато людей.
Звичайно, місіс Седлі вважала, що для її сина принизливо одружуватися з дочкою художника. "Ну, що ж тут такого, місіс,— боронила Ребеку економка Бленкінсоп,—.
ви самі були тільки дочкою бакалійника, коли виходили заміж за містера Седлі, тоді — писаря в біржового маклера, та й грошей ви не мали й п'ятисот фунтів, а тепер он як забагатіли". Емілія теж погоджувалася з цією думкою, і добродушна місіс Седлі поступово змирилася з нею.
Старий Седлі тримався осторонь.
Нехай Джоз бере собі, кого хоче,— казав він,— це не моя справа. Дівчина не має посагу; не мала його й місіс Седлі. Вона, здається, ласкава, розумна і, мабуть, триматиме його в руках. Краще вона, голубонько, ніж якась чорна невістка й десяток онуків кольору червоного дерева.
Отож, мабуть, Ребеці всміхалося щастя. Йдучи до столу, вона брала Джоза під руку, наче так і мало бути; вона сідала поруч з ним на козли його кабріолета (а Джоз справді був дуже показний, коли отак сидів і впевнено правив своїми сивими.
І хоч ніхто і словом не згадував про весілля, всі розуміли, що до цього йдеться.
Ребеці бракувало тільки одного — освідчення, і ох як тепер знадобилася б їй мати — кохана віддана матуся, яка влаштувала б цю справу за десять хвилин і в делікатній розмові віч-на-віч видобула б з несміливих уст юнака потрібне освідчення.
Так стояли справи, коли карета перетинала Вестмінстерський міст.
І ось товариство прибуло до Королівського парку. Коли Джоз виліз з карети, що аж зарипіла під ним, горба, дивлячись на його огрядну, могутню постать, весело заплескала в долоні; він почервонів і ще дужче запишався, йдучи під руку з Ребекою. Джордж, звичайно, упадав коло Емілії, яка сяяла від щастя, мов розквітлий трояндовий кущ на сонці.
Слухай, Доббіне,— попросив Джордж,— візьми, будь ласка, ці шалі і все інше!-І ось, поки він вів міс Седлі, а Джоз протискувався у браму з Ребекою, чесний Доббін задовольнився тим, що запропонував руку шалям заплатив за всіх при вході.
Він скромно йшов позаду, бо не хотів їм заважати. Ребека та Джоз його зовсім не цікавили. Але Емілія, на його думку, була гідна навіть блискучого Джорджа Осборна, і, дивлячись, як ця гарна пара прогулюється стежечками, як тішиться й захоплюється дівчина, він майже по-батьківському радів її нехитрому щастю. Може, він і відчував, що йому було б приємніше підтримувати когось за руку, ніж нести шалі (бо перехожі посміхалися, поглядаючи на здоровенного молодого офіцера з жіночими атрибутами), але Вільям Доббін ніколи не думав про себе, тож хіба він міг бути невдоволений, коли його приятель розважався? Правду кажучи, на всі принади парку — на сотні тисяч "додаткових" ліхтарів, які, проте, світилися щовечора; на скрипалів у трикутних капелюхах, які награвали солодкі мелодії під позолоченою мушлею посеред парку; на виконавців жартівливих і зворушливих балад, що брали за серце всіх відвідувачів, на народні танці, які виконували опасисті міщани в супроводі притупування, підскоків і сміху всіх глядачів; на сигнал, що мадам Сакі зараз почне лізти по линві за хмари, добираючись до зірок; на схимника, який ніколи не виходив з своєї освітленої печери; на темні стежечки, такі зручні для побачень закоханих; на келихи міцного портеру, що його скрізь розносили служники в поношених лівреях, і блискучі альтанки, де веселі гуляки вдавали, ніби справді наїдаються тоненькими, аж прозорими шматочками шинки,— на все це, а також на чемного Сімпсона, завжди привітного, завжди з безглуздою усмішкою на обличчі, який, здається мені, вже й тоді порядкував парком, капітан Вільям Доббін не звертав аніякісінької уваги.
Він просто тинявся парком, носячи білу кашемірову шаль Емілії: постояв трохи перед позолоченою мушлею, поки місіс Семон співала "Битву під Бородіно" (глузливу кантату про корсиканського авантюрника, якому недавно не пощастило в Росії), рушив далі і спробував відтворити її мелодію, аж раптом похопився, що мугикає ту пісню, яку співала Емілія Седлі, сходячи вниз до їдальні.
Він засміявся сам до себе, бо, щиро кажучи, з нього був співак не кращий за пугача.
Само собою зрозуміло, що наше товариство урочисто пообіцяло триматися разом цілий вечір, та, поділившись на пари, хвилин через десять розлучилося.