Пройшовши трохи, хлопці знайшли між вербами маленький дзюркотливий струмочок. Обидва кинулись на землю і, припавши губами до води, в якій віддзеркалювалися зірки, досхочу напились.
– Діку, – сказав Метчем, – я знесилів, я більше не можу.
– Я бачив якусь яму, коли ми спускались сюди, – промовив Дік. – Давай ляжемо в ній і поспимо.
– О, з великою радістю, – вигукнув Метчем. На дні ями був сухий пісок. Кущ ведмежини, що ріс на її краю, утворив ніби стріху, що закривала яму з одного боку. Хлопці лягли в ній і притиснулись один до одного, щоб зігрітися, зовсім забувши про сварку. Незабаром сон хмарою огорнув їх, і вони мирно заснули.
Розділ VII
ЛЮДИНА З ЗАКРИТИМ ОБЛИЧЧЯМ
Прокинулись вони в передранкових сутінках. Пташки ще не співали, а тільки де-не-де починали щебетати. Сонце ще не зійшло, проте, небо на сході вже зайнялося величавою різнобарвною загравою. Дуже голодні й вкрай знесилені, хлопці нерухомо лежали на дні ями, поринувши в блаженний сон. Раптом до них долинув звук дзвіночка.
– Дзвонять, – сказав Дік, сідаючи. – Невже ми так близько від Холівуда?
Невдовзі дзвіночок знову дзвякнув, але цього разу ближче; і з тієї миті, порушуючи ранкову тишу, він дзвонив раз у раз і щоразу ближче.
– Що це може означати? – спитав Дік, зовсім прокинувшись.
– Хтось іде, – відповів Метчем, – і з кожним його кроком дзвонить дзвіночок.
– Я й сам це знаю, – мовив Дік. – Але для чого? Хто може блукати з дзвіночком тут, в Танстольському лісі? Джоне, – додав він, – можеш сміятись з мене, але мені не подобається цей звук.
– В ньому є щось тужливе, – зауважив Метчем і здригнувся. – Ще не розвиднілось…
В цю мить дзвіночок задзвонив дужче і раптом, різко дзвякнувши, замовк.
– Схоже на те, що чоловік, який несе дзвіночок, розбігся й стрибнув через струмок, – зауважив Дік.
– А тепер він знову йде повільно, – додав Метчем.
– Ні, не так вже й повільно, – заперечив Дік. – Той чоловік іде досить швидко. Він або когось ловить, або від когось тікає сам. Ти ж чуєш, що звук наближається до нас дуже швидко.
– Він уже зовсім близько, – сказав Метчем, Обидва сиділи тепер на краю ями, а оскільки вона була викопана на горбику, то їм було видно всю галявину аж до лісу.
В прозорих ранкових сутінках вони бачили білу стрічку стежки, що перетинала галявину зі сходу на захід, звиваючись між кущів дроку за якихось сотню кроків від ями. Діку спало на думку, що, судячи з напряму, ця стежка веде просто до Танстольського замка.
На стежку вийшла з лісу чоловіча постать, загорнута в біле. Чоловік на мить зупинився, немов для того, щоб роздивитись, і потім, зігнувшись майже вдвоє, повільно пішов по зарослій вереском галявині. При кожному його кроці дзвякав дзвіночок. Обличчя його було сховане; білий каптур, в якому навіть не були прорізані дірки для очей, закривав йому всю голову. Він палицею шукав собі дорогу. Хлопців охопив жах, схожий на жах смерті,
– Прокажений! – хрипко вимовив Дік.
– Його дотик – смерть, – сказав Метчем. – Тікаймо!
– Нічого тікати, – відповів Дік. – Хіба ти не бачиш, що він зовсім сліпий. Він шукає дорогу палицею. Треба лежати тихенько; вітер дує з нашого боку, і він пройде повз нас, не завдавши нам шкоди. Бідолаха! Він заслуговує того, щоб його жаліли, а не боялись,
– Я пожалію його, коли він пройде, – зауважив Метчем.
Сліпий прокажений був уже на півдорозі до хлопців. Саме в цю мить зійшло сонце, і його промені освітили закутане обличчя. Прокажений був, мабуть, до своєї огидної хвороби, що зігнула його, високим на зріст чоловіком. Та ще й зараз він ішов енергійною ходою. Гнітючий звук дзвіночка, постукування палиці, суцільна завіса на обличчі нещасного і усвідомлення того, що він не тільки приречений на страждання й смерть, але назавжди позбавлений людського товариства, – все це сповнило серця хлопців страхом. Він наближався до них, і з кожним його кроком їхня мужність і сили зменшувались.
Порівнявшись з ямою, прокажений зупинився і повернув голову до хлопців.
– Богородице, спаси мене! Він бачить нас, – ледь чутно промовив Метчем.
– Тихше, це він тільки прислухається, – прошепотів Дік. – Адже ж він сліпий, дурню!
Прокажений деякий час дивився чи прислухався, потім рушив далі, але враз зупинився і, здавалось, знову подививсь на хлопців. Навіть Дік страшенно зблід і заплющив очі, немов боявся заразитися від самого погляду на прокаженого. Та ось незабаром дзвіночок знов задзвонив, і прокажений, більш не зупиняючись, дійшов до краю галявини й зник у лісі.
– Він бачив нас, – сказав Метчем. – Клянусь!
– Дурниці! – відповів Дік, до якого почала вертатися впевненість. – Він тільки чув нас і злякався, бідолаха! Якби ти був сліпий, якби тебе оточувала вічна темрява, ти б здригався від кожного хрускоту гілочки під ногою, від кожного крику птаха.
– Діку, добрий Діку, він бачив нас, – повторював Метчем. – Людина прислухається зовсім не так. Він дивився, а не прислухався. Він замислив щось погане. Чуєш, його дзвіночок більше не дзвонить!
Метчем не помилився. Дзвіночка не було чути.
– Це мені не подобається, – сказав Дік. – Це мені зовсім не подобається! Що він там робить? Ходім!
– Він пішов на схід, – додав Метчем. – А ми ходім на захід. Я не зможу дихнути на повні груди, поки не втечу від цього прокаженого.
– Ну й боягузливий ти, Джоне, – відповів Дік. – Ми підемо просто на Холівуд, і, як мені здається, нам необхідно йти на північ.
Хлопці підвелись, перейшли по каменях струмок і пішли вгору по протилежному схилу, який був значно стрімкіший і простягався аж до узлісся. Грунт був дуже нерівний, з безліччю горбків і впадинок дерева росли поодинці й купами. Знаходити дорогу було важко, і хлопці часто блукали. Вони ще як слід не відпочили від своїх учорашніх пригод, і до того ж їх мучив голод. Обидва важко просувалися вперед, насилу витягуючи з піску ноги.
Піднявшись на горбок, хлопці побачили кроків за сто перед собою прокаженого, який ішов видолинком їм навперейми, його дзвіночок не дзвонив, палиця не стукала по землі. Він йшов швидкою впевненою ходою зрячої людини. Наступної миті він зник у заростях.
Охоплені жахом хлопці одразу ж сховались за кущем дроку і лягли там.
– Він переслідує нас, – сказав Дік. – Ти бачив, як він тримав рукою серце дзвоника, щоб той не дзвонив? Хай помагають нам святі, бо в мене немає сили битися з заразою!
– Чого йому треба? Що він хоче? – вигукнув Метчем. – Чи може таке бути, щоб прокажений просто ненависті ради переслідував людей? Адже ж у нього на те є дзвіночок, щоб люди могли уникнути зустрічі з ним! Діку, тут щось негаразд.
– Мені все одно, – простогнав Дік. – Я цілком знесилів. Сили залишили мене. У мене ноги наче чужі. Хай спасуть мене святі!
– Невже ти так і лежатимеш? – спитав Метчем. – Ходім назад на галявину. Там нам буде безпечніше, бо він не зможе підкрастися до нас непоміченим.
– Ні, я не піду, – відповів Дік. – В мене немає сил, можливо, він пройде, не помітивши нас.
– Натягни тоді арбалет! – вигукнув Метчем. – Будь мужчиною!
Дік перехрестився.
– Невже ти хочеш, щоб я стріляв у прокаженого? – спитав він. – Та в мене рука не зніметься. Ні, хай буде, що буде! Я можу битися із здоровими людьми, а не з привидами і прокаженими. Не знаю, привид це чи прокажений, але хай захистить нас небо від одного й другого!
– Якщо це і є хоробрість мужчин, – сказав Метчем, – то які ж вони тоді нещасні. Коли ти нічого не хочеш робити, то хоч не ворушись.
Дзвіночок уривчасто дзвякнув.
– Він випустив серце дзвіночка – прошепотів Метчем. – Боже, як він близько.
Дік нічого не відповів; він мало не клацав зубами від страху.
Незабаром хлопці побачили крізь кущі клапоть білого одягу, слідом за цим прокажений виставив з-за стовбура голову; здавалось, він уважно вивчав навколишню місцевість. Потім голова знову сховалась. Нерви хлопців були до краю напружені, кущ, за яким вони лежали, шурхотів листям і потріскував від їх дотиків. Здавалося, він був живим. Вони чули, як тривожно б'ються їхні серця.
Раптом прокажений з криком вискочив на галявину і кинувся до хлопців. Вони, пронизливо зойкаючи, побігли в різні боки, але жахливий ворог швидко наздогнав Метчема і схопив його. Хлопець розпачливо зойкнув, аж луна розляглась по лісі, відчайдушно рвонувся з рук прокаженого, але одразу ж обм'як і знепритомнів.
Дік почув крик і обернувся. Він бачив, як Метчем упав, і до нього вернулись відвага й сила. З вигуком жалю і злоби він скинув з плеча арбалет і натягнув тятиву. Та не встиг Дік вистрелити, як прокажений підвів руку.
– Не стріляй, Діконе! – сказав знайомий голос. – Не стріляй, навіжений! Хіба ти не пізнав свого друга?
Поклавши Метчема на траву, він зняв з голови каптур, і Дік побачив обличчя сера Деніела Бреклі.
– Сер Деніел! – вигукнув Дік.
– клянусь небом, я сер Деніел, – відказав рицар. – Ти що, хотів стріляти в свого опікуна, пройдисвіте? Але цей… – Урвав сер Деніел самого себе, показавши на Метчема. – Як ти його звеш, Діку?
– Я зву його мастером Метчемом, – відповів Дік. – А ви хіба не знаєте його? Він казав, що ви його знаєте.
– Так, я знаю цього хлопця, – відповів сер Деніел, задоволено засміявшись. – Але він знепритомнів. Слово честі, він завжди непритомніє. Признайся, Діку, я, мабуть, до смерті налякав тебе?
– Дуже злякали, сер Деніел, – відповів Дік і зітхнув при самій згадці про свій переляк. – Даруйте, сер, на слові, але мені здалося, що я зустрів диявола в людській подобі. Правду кажучи, я й досі весь тремчу. Однак, що ви робили тут у цьому вбранні?
Чоло сера Деніела враз спохмурніло від злоби.
– Що робив? – перепитав він. – Не дуже приємне запитання! Мені довелось крадькома пробиратись в своєму власному лісі, рятуючи життя. На битву ми не встигли. Ми прийшли тоді, коли уже всі тікали, нас знищили під час безладної втечі. Де всі мої воїни? Діку, клянусь, я не знаю, де вони! Нас зім'яли; хмара стріл накрила нас; я на власні очі бачив, як були вбиті три моїх воїни. Після того я вже більше нікого не бачив. Мені пощастило цілим дістатись до Шорбі, але, пам'ятаючи про ватагу "Чорної стріли", я надів цей одяг, узяв у руки дзвіночок і обережно рушив цією стежкою до Танстольського замка. Це найзручніший одяг; від самого звуку дзвіночка перелякається й утече найхоробріший лісовий розбійник.