Він керував ними, множив їх, а за менш сприятливих обставин велично стежив, як вони зникають. У Говардових очах Обрі був наділений якоюсь містичною силою, і жодна світова фінансова криза не могла йому зашкодити.
Власник гастрономчика був нетерпимий до тих, хто звинувачував таких, як Обрі, в безладі, що в ньому опинилася країна. Ніхто не нарікав, коли все йшло добре, постійно повторював Говард, порівнюючи Обрі з шанованим генералом, пораненим під час непопулярної війни.
Тим часом Обрі як член окружної ради мав доступ до вельми цікавих статистичних даних і міг ділитися з Говардом інформацією про клопіткого пеґфордського сусіда. Вони удвох абсолютно точно знали, скільки окружних ресурсів убабахувалося — без жодної віддачі або видимого покращення — в занедбані вулички Полів. Знали, що на Полях ніхто не мав свого власного будинку (тоді як будинки з червоної цегли в дільниці Кентерміл майже всі тепер належали приватним власникам, набравши неймовірно ошатного вигляду з усіма своїми квітковими вазончиками на вікнах, верандами й охайними галявинами). Знали вони також, що дві третини мешканців Полів живуть за рахунок державної допомоги і що чимала їхня кількість проходила свого часу крізь двері наркоклініки "Белчепел".
VI
Говарда постійно переслідував уявний образ Полів, наче спогад про кошмарний сон: вікна, забиті дошками з матюками на них, підлітки з цигарками в зубах на загиджених автобусних стоянках, сателітні антени, звернені до небес, немов оголені маточки понурих металевих квітів. Він часто ставив риторичне запитання: чому вони не здатні навести спільно лад — що заважає мешканцям скласти докупи свої убогі ресурси і купити для себе бодай газонокосарку? Цього ніколи не траплялося: Поля завжди чекали, що хтось за них це зробить — місцева рада, міська, окружна, — хтось усе поприбирає, відремонтує, буде утримувати й давати їм ще, ще і ще.
Говарду тоді пригадувалася вуличка Надії з його дитинства, з крихітними городиками, де земельні ділянки були не більші за скатертину, але всі, як і в його мами, рясніли стеблами стручкової квасолі й картоплі. На думку Говарда, ніщо не перешкоджало полянам вирощувати свіжі овочі, ніщо не перешкоджало їм дисциплінувати своїх лиховісних виплодків у капюшонах, які розмальовували довколишні стіни, ніщо не перешкоджало їм зібратися в одну громаду й заходитися відчищати довкілля й самих себе від бруду й занедбаності, ніщо їм, зрештою, не перешкоджало знайти собі якусь роботу, ніщо. Отож Говард врешті дійшов до висновку, що поляни самі, з власної волі, обрали собі цей спосіб існування, а те, що їхній житловий масив мав на собі печать загрозливої деградації, було нічим іншим, як фізичною маніфестацією їхнього невігластва й лінощів.
Пеґфорд, навпаки, уявлявся Говарду містечком, яке випромінювало своєрідний ореол моральності, неначе колективна душа громади проявляла себе в його брукованих вуличках, пагорбах, мальовничих будиночках. Для Говарда місце його народження було не просто поєднанням старих будівель, швидкоплинної річечки, величавого силуету монастиря або висячими кошиками з квітами на Майдані. Для нього це містечко було своєрідним ідеалом, способом існування, мікроцивілізацією, що чинила рішучий опір загальнонаціональному занепаду.
— Я належу Пеґфорду, — любив казати він туристам, що прибували влітку, — я тут народився і став собою. — Цими дещо банальними словами він насправді робив собі прихований комплімент. Він народився в Пеґфорді і тут він помре, навіть не мріючи про те, щоб кудись звідси виїхати, і не прагнучи інших змін, аніж споглядання того, як чергуються пори року, трансформуючи довколишні ліси й річку, як розквітає Майдан навесні або іскриться різдвяними вогниками взимку.
Баррі Фербразер це знав; фактично він казав про це не криючись. Він реготав, сидячи навпроти Говарда за столом у парафіяльній залі, реготав, дивлячись йому в очі: "Знаєш, Говарде, для мене ти й Пеґфорд — два чоботи пара". А Говард, анітрохи не збентежившись (бо завжди був готовий дати відсіч Баррі), відповідав: "Я це сприймаю, Баррі, як великий комплімент з твоїх уст, хоч ти й не мав такого наміру".
Він міг дозволити собі глузувати. Єдина мета, що залишалася в Говардовому житті, була так близько, що майже можна було відчути її на дотик: повернення Полів під юрисдикцію Ярвіла здавалося неминучим.
А тоді, за два дні перед тим, як Баррі Фербразер замертво звалився на паркінгу, Говард довідався з надійного джерела про те, що його опонент порушив усі можливі правила й домовленості, вирішивши надрукувати в місцевій газеті статтю про те, яким щастям було для Кристал Відон мати змогу навчатися в школі Св. Томаса.
Ідея про те, щоб виставити Кристал Відон напоказ перед читачами як успішний приклад інтеграції Полів і Пеґфорда, могла б (як казав Говард) видатися смішною, якби не була настільки серйозною. Не було сумніву, що Фербразер розтлумачив би дівчині, що їй казати, і вся правда про її лихослів'я, постійні прогули, сльози інших дітей, регулярні покарання — усе це загубилося б під шаром брехні.
Говард довіряв здоровому глузду своїх земляків, але побоювався журналістських перекручень і втручання невігласів-добродійників. Його заперечення були не лише принципові, а й мали особистісне підґрунтя: він не забув, як у нього на руках ридала внучка із закривавленими яснами і як він намагався заспокоїти її, обіцяючи, що зубна фея принесе їй потрійну нагороду.
Вівторок
І
Через два дні після смерті чоловіка Мері Фербразер прокинулася о п'ятій ранку. Вона спала в подружньому ліжку разом із дванадцятирічним Декланом, що приповз до неї в сльозах зразу після опівночі. Він уже міцно спав, тож Мері навшпиньки вийшла зі спальні й спустилася на кухню, де могла нарешті нестримно розридатися. З кожною годиною, що минала, її туга поглиблювалася, адже вона все більше віддалялася від живого образу чоловіка й дедалі чіткіше усвідомлювала ту самотню вічність, що очікує її попереду. Проте вона й далі на якісь короткі миті впадала ніби в прострацію, забуваючи, що він відійшов назавжди й ніколи вже не зможе її розрадити.
Коли до неї прийшли сестра зі шваґром, щоб зготувати сніданок, Мері взяла телефон Баррі й попрямувала до кабінету, де почала шукати номери декого з його численних знайомих. Не минуло й кількох хвилин, як мобілка в її руці завібрувала.
— Слухаю, — пробурмотіла вона.
— О, вітаю! Мені потрібен Баррі Фербразер. Це Елісон Дженкінс з газети "Ярвіл і околиця".
Безтурботний жіночий голос гримів у Меріному вусі немилосердно гучно, мов тріумфальні фанфари, вона навіть не могла збагнути змісту слів.
— Вибачте?
— Елісон Дженкінс з газети "Ярвіл і околиця". Чи могла б я поговорити з Баррі Фербразером? Це з приводу його статті про Поля.
— Так, — промовила Мері.
— Він не уточнив деякі деталі стосовно дівчини, про яку йдеться в статті. Ми маємо взяти в неї інтерв'ю. Кристал Відон?
Мері здавалося, ніби кожне слово було ляпасом. Вона заклякла в старому кріслі Баррі, не опираючись граду цих ударів, що сипалися на неї.
— Ви мене чуєте?
— Так, — відповіла надтріснутим голосом Мері. — Чую.
— Я знаю, що містер Фербразер дуже хотів бути присутнім під час інтерв'ю з Кристал, але нас підганяє час…
— Він не зможе бути присутнім, — прохрипіла Мері. — Він не зможе більше говорити про ті кляті Поля, і ні про що інше, ніколи!
— Що? — не зрозуміла дівчина з другого кінця лінії.
— Мій чоловік помер, ось що. Він мертвий, і нехай тепер Поля обходяться якось без нього, ясно?
Руки Мері так затремтіли, що телефон вислизнув їй крізь пальці, і поки вона намацувала його, щоб відключити дзвінок, журналістка могла чути її уривчасті ридання. Тут вона пригадала, що свій останній день на землі, який збігся з річницею їхнього шлюбу, Баррі майже повністю присвятив своїй одержимій манії стосовно тих Полів і Кристал Відон. Її охопила лють, і вона з такою силою пожбурила мобілку, що та перелетіла через усю кімнату і вдарилася в обрамлену фотографію їхніх чотирьох дітей, збивши її на підлогу. Мері так гучно заридала й залементувала, що сестра зі шваґром перелякано примчали до неї в кімнату.
Спочатку вони змогли з неї витиснути тільки таке: "Поля, прокляті, проклятущі Поля…"
— Ми з Баррі там виросли, — пробурмотів її шваґро, але на цьому й умовк, побоюючись, що Мері остаточно впаде в істерику.
II
Соціальна працівниця Кей Баден та її донька Ґая переїхали з Лондона лише чотири тижні тому і були цілком новоспеченими мешканцями Пеґфорда. Кей не була знайома із суперечливою історією Полів. Для неї це просто була дільниця, де мешкали багато її клієнтів. Про Баррі Фербразера вона знала тільки те, що його смерть призвела до жалюгідної сценки на кухні, коли її коханець Ґевін покинув її напризволяще разом з яєчнею, розбивши таким чином усі надії, які він пробудив у ній своїм зляганням.
У вівторок свій обідній час Кей провела на придорожній стоянці між Пеґфордом і Ярвілом, перекусивши прямо в автомобілі бутербродом і перечитавши великий стос документів. Одна з її колег звільнилася з роботи, не витримавши стресу, в результаті чого Кей одразу ж отримала в додаток до своїх ще й третину її файлів. Приблизно перед першою вона вирушила в напрямку Полів.
Кілька разів вона вже бувала в цій дільниці, але ще погано орієнтувалася в лабіринті вуличок. Нарешті вона розшукала Фолей Роуд і вже здаля вирізнила серед інших будинок, у якому, на її думку, й мали жити Відони. З матеріалів досьє було зрозуміло, з ким вона мала б зустрітися, і вже перший погляд на будівлю підтвердив її очікування.
Під стіною будинку височіла ціла гора мотлоху: паперові й пластикові торбинки з відходами впереміш зі старим одягом і загидженими підгузниками. Поросла чагарником галявина була всіяна всіляким непотребом, а більшу частину сміття було просто звалено на купу під одним із вікон. Посеред галявини лежала стара облізла шина. Її перетягли на це місце недавно, бо неподалік виднілося жовтувато-руде коло прим'ятої засохлої трави. Натиснувши кнопку Дзвінка, Кей помітила використаний презерватив, що виблискував у траві біля її ніг, неначе прозорий кокон якоїсь величезної личинки.
Вона знову відчула легеньку тривогу, що її так і не змогла Досі перебороти, хоча це не йшло в жодне порівняння з тим переляком, який охоплював її колись перед кожними незнайомими дверима.