А тут вона одним жестом розрядила ситуацію, яка могла стати помпезною. Ми терпимо гучні слова в політиці, але не визнаємо їх у почуттях. На жаль, ще ні. А було б краще навпаки. У французькому жесті Гелен проявилось любові не менше; в ньому тільки була жіноча обачність. Колись я розчарував її, то чого б це вона мала одразу повірити мені знову? Зі свого боку, і я не даремно довгий час прожив у Франції; я не питав її ні про що. Та й про що було питати? Які я мав на те права? Я засміявся. Це її спантеличило. Потім її личко проясніло, і вона теж засміялась.
— Ти, власне, взяла розлуку зі мною? — спитав я.
Гелен похитала головою.
— Ні. Але не заради тебе. Я це зробила цього, щоб позлити свою родину.
5
— В ту ніч я спав усього лиш кілька годин, — розповідав Шварц. — Хоч був дуже стомлений, але раз у раз прокидався. Ніч вдиралася в маленьку кімнату, де ми лежали. Мені вчувалося весь час якесь шарудіння, а задрімавши на секунду, я знов і знов тікав від когось і з жахом прокидався.
Гелен прокинулась тільки один раз.
— Тобі не спиться? — спитала в темряві.
— Ні. Та я й не сподівався, що спатиму спокійно.
Вона ввімкнула світло. Тіні повискакували у вікно.
— Не можна вимагати більше, того, що є, — сказав я. — Своїх сновидінь я не можу контролювати. У тебе є ще вино?
— Скільки хочеш. У цьому моя родина не підведе. Відколи ти п'єш вино?
— Як став жити у Франції.
— Це добре, — сказала вона. — І ти вже хоч трохи розбираєшся у винах?
— Не дуже. Та й то переважно в червоних і здебільшого у дешевих.
Гелен підвелася з постелі й пішла в кухню. Повернулася з двома пляшками і штопором в руках.
— Наш прославлений "фюрер" модифікував рецепти виготовлення вин, — пояснила вона. — Досі в натуральні вина цукру не додавали. А тепер дозволяється навіть переривати процес бродіння. — Помітивши по виразу мого обличчя, що я нічого не зрозумів, Гелен з посмішкою на устах додала: — Це робить вина солодшими в наші скрутні часи. Ще одне шахрайство панівної раси з метою розширення експорту і придбання іноземної валюти.
Вона передала мені пляшки і штопор. Я відкупорив пляшку мозельського. Гелен принесла два тоненькі бокали.
— Де ти так засмагла? —— спитав я.
— В березні я була в горах. Ходила на лижах.
— Голою?
— Та ні. Але там можна було загоряти голяком, як на пляжі.
— Відколи ти навчилась ходити на лижах?
— Знайшлися люди, які навчили, — відповіла зона, визивно поглянувши на мене.
— Добре. Кажуть, це корисно для здоров'я.
Я наповнив бокал і подав їй. Вино було терпке й ароматніше за бургундські вина. З того часу, як я залишив Німеччину, такого мені не доводилось пити.
— А тобі не кортить дізнатися, хто навчив мене цього? — спитала Гелен.
— Ні.
Вона спантеличено глянула на мене. Раніше я, напевно, допитувався б цілу ніч. А тепер це для мене не мало ніякого значення. Незвичайна атмосфера того вечора, що ніби зняла весь тягар минулого з моєї душі, знову огорнула мене.
— Ти змінився, — констатувала вона.
— Сьогодні ввечері ти двічі сказала, що я не змінився, — відповів я. — Але і те й друге не так уже й важливо.
Вона тримала свій бокал і не пила.
— А може, я хотіла, щоб ти не змінився.
Я відпив вина.
— Щоб легше було підкорити мене?
— Хіба раніше я тебе підкоряла?
— Не знаю. Гадаю, що ні. Давно це вже було. Як згадаю, який я тоді був, то просто дивуюсь, чого ти справді не спробувала зробити цього.
— Ми, жінки, пробуємо це завжди; хіба ти не знав про це?
— Ні, — сказав я. — Але тепер буду остерігатись. А вино добряче. Очевидно, в ньому не переривалась ферментація.
— Як у тобі?
— Гелен, — мовив я. — Ти не тільки приваблива, а й дотепна, і це незвичайно рідкісне і чарівне поєднання якостей.
— Не будь такий безтурботний, — відповіла вона трохи роздратовано і сіла на ліжко, все ще тримаючи в руці бокал з вином.
— Я не безтурботний. Але крайня небезпека, якщо вона не приводить до смерті, може привести до непохитної безтурботності, — сказав я сміючись. — Це гучні слова, та вони — лише звичайний досвід буття кулі.
— А що таке буття кулі?
— Моє буття. Таке, коли ніде не можеш зупинитись, ніде не маєш права поселитись і змушений вічно перебувати в русі, як куля. Це буття емігранта. Буття індійського монаха-жебрака. Буття сучасної людини. До речі, емігрантів на світі більше, ніж дехто думає. Навіть серед тих, хто не рушає з місця, є емігранти.
— Непогано звучить, — сказала Гелен. — У всякому разі, це краще, ніж міщанський застій.
Я кивнув.
— Це можна описати й іншими словами — тоді воно звучатиме вже не так красиво. Але сила нашої уяви, хвалити Бога, не дуже велика. Інакше значно менше було б і військових добровольців.
— Все це краще, ніж застій, — повторила Гелен і випила своє вино.
Я задививсь на неї, коли вона пила. "Яка вона молода, — подумав я. — Молода, недосвідчена, так мило норовлива, небезпечна і дурненька. Вона нічого не знає. Не знає навіть, що міщанський застій — це стан моральний, а не географічний".
— А тобі не хочеться повернутись до осідлого життя? — запитала вона.
— Гадаю, що я вже не зміг би. Моя батьківщина проти моєї волі зробила мене космополітом. Таким я вже й буду. Повороту назад не буває.
— Навіть не хотів би знову стати людиною?
— Навіть людиною, — сказав я. — Бо і сама земля живе буттям кулі. Вона — емігрант сонця. Назад немає вороття. Інакше збанкрутуєш.
— Хвала Богу. — Вона подала мені свій бокал. — І тобі ніколи не хотілось повернутись назад?
— Завжди хочеться, — відповів я. — Я ніколи не керуюся своїми теоріями. Це надає їм подвійної принадності.
Гелен засміялась.
— Усе це неправда.
— Звичайно, неправда. Це тільки павутинка, якою прикривають щось інше.
— Що саме?
— Щось таке без слів.
— Таке, що буває тільки вночі?
Я не відповів. Я спокійно сидів у ліжку. Вітер часу припинився. Він більше не шумів у мене в вухах. Так, ніби я з літака потрапив у гондолу стратостата. Я линув, але шуму моторів уже не чув.
— Як ти звешся тепер? — спитала Гелен.
— Йозеф Шварц.
Вона замислилась на мить.
— То тепер і я Шварц?
Я мимоволі посміхнувся.
— Ні, Гелен. Це лише випадкове прізвище. Чоловік, від якого я прийняв його, теж успадкував його від когось. І той далекий померлий Шварц тепер продовжує жити в мені, як Вічний Жид, уже в третьому поколінні. Він мені як невідомий покійний родич по духу.
— Ти його не знав?
— Ні.
— А чи почуваєш ти себе інакше, після того як у тебе стало інше прізвище?
— Так, — відповів я. — Бо крім імені мені дістався ще й шматок паперу. Паспорт.
— Хоч він і фальшивий?
Я засміявся. То було запитання з іншого світу. В якій мірі паспорт фальшивий чи справжній — залежить лише від поліцая, який його перевіряє.
— На цю тему можна вивести філософську параболу, — сказав я. — Вона має починатись дослідженням того, що таке прізвище: випадкове наймення чи визначення особи.
— Прізвище є прізвище, — несподівано заперечила Гелен. — Я своє захищала. Воно було твоє. А тепер ти з'являєшся з якимось іншим, десь-то знайденим.
— Мені його подарували, — відповів я. — Для мене це був найцінніший у світі подарунок. Я з радістю ношу його. Для мене в ньому доброта. Людяність. Коли я іноді впадаю у розпач, воно нагадує мені, що доброта ще не вмерла. А про що нагадує тобі твоє? Про рід прусських вояк та мисливців зі світоуявленням про лисиць, вовків та павичів.
— Я сказала не про прізвище моєї родини, — відповіла Гелен, гойдаючи пантофлю на пальцях ноги. — Я ж іще ношу й твоє. Твоє колишнє, пане Шварц.
Я відкоркував другу пляшку вина.
— Мені розповідали, що в Індонезії існує звичай — час від часу змінювати імена. Якщо комусь набридне власна особа, він ніби змінює її — прибирає собі нове ім'я і починає нове буття. Чудова ідея!
— І ти теж почав нове буття?
— Так, сьогодні, — відповів я.
Вона скинула пантофлю з ноги на підлогу.
— І нічого старого не беруть із собою в нове життя?
— Луну, відгомін, — обережно пояснив я.
— І ніяких спогадів?
— Це і є луна. Спогади, які не завдають болю і не бентежать.
— Так, ніби дивишся кінофільм? — спитала Гелен.
Я поглянув на неї. Вона стояла в такій позі, ніби от-от кине свій бокал мені в голову. Я взяв у неї з рук бокал і налив вина з другої пляшки.
— Це яке вино? — спитав я.
— "Замок Райнгартсгаузен". Рейнське вино високої марки. Виготовлене без перерви в процесі бродіння. Не міняло свого характеру. Не зіпсоване на пфальцський лад.
— Значить, не емігрант?
— І не хамелеон, який змінює своє забарвлення. Не з тих, хто ухиляється од відповідальності за свої вчинки.
— Боже мій, Гелен, — спохватився я. — Що я чую? Здається, зашуміли крильця бюргерської благопристойності? Хіба ти не хотіла втекти від міщанського застою?
— Ти змушуєш мене говорити про те, чого я не думаю! — роздратовано відповіла вона. — Про що ми балакаєм? І до чого все це? Та ще в першу ніч! Чому ми не цілуємось або не ненавидимо одне одного?
— Ми і цілуємось, і ненавидимо.
— Це пуста балаканина! Де ти набрався всіх цих фраз? Чи ми сповна розуму, що отак сидимо і балакаєм?
— Я й сам не знаю.
— Звідки ж тоді в тебе всі ці фрази? Ти, певне, багато балакав і багато мав приятелів за кордоном?
— Ні, — сказав я. — Зовсім мало. Тому слова тепер і сиплються з мене, як яблука з кошика. Для мене це така ж несподіванка, як і для тебе.
— Це правда?
— Так, Гелен, — відповів я. — Це правда. Ти не розумієш, що це значить?
— А ти не можеш пояснити простіше?
Я похитав головою.
— Чому?
— Бо я боюсь визначень і слів, які щось визначають. Ти можеш не вірити, але це так. Крім того, у мені ще живе страх перед безіменним страхом, який підкрадається десь на вулиці, страх, про який я не хочу ні думати, ні говорити, бо в мені засів безглуздий забобон, що небезпека не існує, поки я її не помічаю. Ось чому у нас вийшла така дивна розмова манівцями. Внаслідок цього час ніби зупинився, як то буває в кінофільмі, коли порветься стрічка. Нараз усе зупиняється, і тоді вже нічого не може статись.
— Це для мене надто складна матерія, — мовила Гелен.
— Для мене теж. Хіба не досить того, що я тут, з тобою, що ти ще живеш і що мене ще не злапали знов?
— Ти повернувся заради цього?
Я не відповів. Гелен сиділа, як граціозна амазонка, — гола, з бокалом вина в руці, вимоглива, не ухилялась, лукава й смілива, — і я зрозумів, що досі зовсім не знав її.