Що ближче до собору, то більша штовханина. На площі повно народу. Перед театром, піднявшись на сходинки, ораторствує солдат. Крейдяне світло карбідної лампи тремтить на його обличчі. Нам погано чути, що він говорить, – вітер нерівними затяжними поривами з виттям проноситься площею, приносячи з боку собору хвилі органних звуків, у яких тоне високий уривчастий голос солдата.
Неспокійне очікування чогось невідомого нависло над площею. Натовп стоїть суцільною стіною. За рідкісним винятком усі – солдати. Багато хто з дружинами. На мовчазних, замкнутих обличчях той же вираз, що на фронті, коли з-під сталевого шолома очі видивляються ворога. Але зараз у поглядах миготить ще й інше: передчуття майбутнього, невловиме очікування нового життя.
З боку театру чути вигуки. їм відповідає глухий гуркіт.
– Ну, хлопці, здається, буде діло! – захоплено вигукує Віллі.
Ліс піднятих рук. Натовпом пробігає хвиля. Ряди ворушаться. Шикуються в колони. Лунають заклики: "Товариші, вперед!" Рівномірне тупотіння демонстрантів – наче могутнє дихання. Не роздумуючи, ми вливаємося в колону.
Праворуч від нас крокує артилерист. Попереду – сапер. Група за групою. Майже ніхто не знає одне одного. Але це не заважає нам відразу ж зблизитися з тими, хто крокує поруч. Солдатам не потрібно довго знайомитися, вони – товариші, цього достатньо.
– Ходімо, Отто, чого стоїш? – кричить сапер солдату, який відійшов убік.
Той не може наважитися – з ним дружина. Поглянувши на нього, вона бере його під руку. Він ніяково посміхається:
– Пізніше, Франце.
Віллі кривиться:
– Ну от: варто тільки втрутитися спідниці, і дружбі кінець. Згадайте моє слово!
– Дурниці! – каже сапер і простягає Віллі сигарету. – Баби – це півжиття. Тільки на все свій час.
Ми мимоволі крокуємо в ногу. Але це не просто похід солдатських колон. Земля гуде, і блискавкою спалахує над головами божевільна надія, від якої захоплює подих, надія, що цей шлях цей веде просто в царство свободи й справедливості.
Проте вже через кілька сотень метрів процесія зупиняється перед будинком бургомістра. Кілька робітників стукають у парадні двері. Ніхто не відчиняє. На мить за вікнами з'являється бліде жіноче обличчя. Стукіт у двері посилюється, і в вікно летить камінь. За ним – другий. Уламки розбитого скла з дзвоном сиплються в палісадник.
На балконі другого поверху з'являється бургомістр. Крики летять йому назустріч. Він щось намагається пояснити, але його не слухають.
– Марш сюди! – кричать у натовпі.
Бургомістр знизує плечима й киває. Кілька хвилин по тому він крокує на чолі процесії.
Другим витягують із дому начальника продовольчої управи. Потім черга доходить до переляканого лисого суб'єкта, який, за чутками, спекулював маслом. Торговця зерном нам захопити вже не вдається: він вчасно втік, зачувши про наше наближення.
Колони прямують до Шльоссгоф і зупиняються перед окружним військовим управлінням. Один із солдатів швидко вибігає нагору по сходах і зникає за дверима. Ми чекаємо. Усі вікна освітлені.
Нарешті двері відчиняються. Ми з нетерпінням витягуємо шиї. Виходить якийсь чоловік із портфелем. Він витягує з нього кілька листочків і рівним голосом починає читати промову. Ми напружено слухаємо. Віллі приклав обидві долоні до своїх величезних вух. Він на голову вищий за інших, тому йому краще чути, і він повторює нам окремі фрази. Але слова оратора пролітають над нашими головами й летять кудись повз нас. Вони народжуються і вмирають, але нас вони не зачіпають, не захоплюють, не спонукають до дії, вони тільки пролітають у повітрі.
Нас охоплює неспокій. Ми не розуміємо, що відбувається. Ми звикли діяти. Адже це революція! Значить, треба щось робити. Але чоловік нагорі все говорить та говорить. Він закликає до спокою і розсудливості, хоча всі стоять дуже тихо та спокійно.
Нарешті він іде.
– Хто це був? – розчаровано питаю я.
Сусід-артилерист обізнаний краще:
– Голова ради робітничих і солдатських депутатів. У минулому, здається, зубний лікар.
– Гм… – мугикає Віллі й розчаровано крутить навсібіч рудою головою.
– Чортівня якась! А я думав, йдемо до вокзалу, а звідти прямісінько на Берлін.
Вигуки з натовпу стають дедалі голоснішими, наполегливішими. Вимагають виступу бургомістра. Його підштовхують до сходів.
Спокійним голосом бургомістр заявляє, що всі вимоги будуть найуважнішим чином розглянуті. Обидва спекулянти стоять поруч із ним і трусяться. Вони навіть спітніли від страху, хоча їх ніхто не чіпає. На них, правда, покрикують, але ніхто не наважується першим підняти на них руку.
– Ну що ж, – каже Віллі, – хоч бургомістр не боягуз.
– А він звик, – відгукується артилерист, – його кожні два-три дні витягують.
Ми здивовані.
– Часто у вас такі історії відбуваються? – питає Альберт.
Артилерист киває:
– Бачиш, із фронту постійно прибувають нові війська, і всі по черзі вважають, що саме вони повинні навести порядок. На цьому зазвичай справа й закінчується.
– Не розумію, – каже Альберт.
– От і я нічого не розумію, – погоджується артилерист, позіхаючи на всю горлянку. – Я думав, що все це буде інакше. А тепер адью, хлопці, піду я годувати своїх плюскв. Так буде більше користі.
За ним ідуть інші. Площа порожніє. Промовляє другий депутат. Він теж закликає до спокою. Керівники самі про все подбають. Вони вже за роботою, говорить він, вказуючи на освітлені вікна. Найкраще, мовляв, розійтися по домівках.
– Чорт забирай, і це все? – кажу я з досадою.
Ми здаємося собі мало не смішними: заради чого ми потяглися за усіма? Що нам було потрібно?
– Чорт, – каже Віллі розчаровано.
Ми знизуємо плечима й ліниво йдемо далі.
Деякий час ми ще блукаємо вулицями, потім прощаємося. Я відпроваджую Альберта додому й залишаюся сам. Дивне почуття охоплює мене: тепер, коли я сам і поруч немає моїх товаришів, мені починає здаватися, що все навколо раптом захиталося і втратило реальні обриси. Щойно все було міцним і непорушним, і раптом розпливається і постає переді мною в такому новому й незвичному вигляді, що я не знаю, чи не мариться мені все це. Чи справді я тут? Чи справді я вдома?
Ось вулиці, спокійні, одягнені в камінь, з гладкими, блискучими дахами, без дірок і тріщин від розривів снарядів; незаймані, вивищуються в блакитній ночі стіни будинків, темні силуети балконів і шпилів, немов вирізані на густій синяві неба, ніщо не погризене зубами війни, у вікнах усі шибки цілі, і за світлими хмарами завіс живе особливий світ, не той потворний світ смерті, у якому я так довго жив.
Я зупиняюся перед будинком, нижній поверх якого освітлений. Ледве чутно долинають звуки музики. Штори запнуті тільки наполовину. Видно, що відбувається всередині.
Біля рояля сидить жінка й грає. Вона одна. Світло високого торшера падає на білі сторінки нот. Усе інше тане в напівтемряві обставленої різнокольоровими предметами кімнати. Тут тихо й мирно живуть диван і кілька м'яких крісел. На одному з крісел спить собака.
Як зачарований, дивлюсь я на цю картину. І тільки коли жінка встає з-за рояля і легкою безшумною ходою йде до столу, поспішно відступаю. Моє серце шалено б'ється. У сліпучому сяйві ракет над зруйнованими снарядами прифронтовими селами я майже забув, що все це існує, що бувають на світі цілі вулиці мирного життя, яке сховалося за стінами, поміж килимами, теплом і жінками. Мені хочеться відкрити двері, увійти і згорнутися калачиком у м'якому кріслі, хочеться занурити свої руки в тепло, щоб воно залило мене всього з голови до ніг, хочеться говорити без кінця, і в тихих очах жінки розтопити й забути все жорстоке, бурхливе, все минуле, мені хочеться піти від нього, скинути його з себе, як брудний одяг. Світло в кімнаті гасне. Я бреду далі. І ніч раптом наповнюється глухими закличними й неясними голосами, картинами з минулого, питаннями та відповідями.
Я виходжу далеко за місто й видираюся на вершину Клос-терберґа. Унизу лежить посріблене місто. Місяць віддзеркалюється в річці. Вежі немов пливуть у повітрі, і якась незбагненна тиша панує довкола.
Я стою так деякий час, потім іду назад, знову до вулиць, до житла. Удома я безшумно, навпомацки піднімаюся сходами. Мої батьки вже сплять. Я чую їхнє дихання: тихе дихання матері та хрипке – батька. Мені соромно, що я повернувся так пізно.
У своїй кімнаті я запалюю світло. На ліжку постелили сліпуче свіжу білизну. Ковдра відкинута. Я сідаю на ліжко й замислююся. Потім я відчуваю втому. Машинально витягуюся і хочу накинути на себе ковдру. Але раптом підхоплююся: я зовсім забув, що треба роздягтися. Адже на фронті ми ніколи не роздягалися. Повільно стягую з себе куртку та ставлю в кут чоботи. І раптом помічаю, що в ногах ліжка лежить нічна сорочка. Про такі речі я й зовсім забув. Я вдягаю її. І раптом, коли я, голий, тремтячи від холоду, натягую її на себе, мене охоплює якесь незнайоме почуття. Я мну й обмацую ковдру, я зариваюсь у подушки і притискаю їх до себе, я поринаю в них, у сон, у життя, і відчуваю лише одне: я тут, так, так, я тут!
III
Ми з Альбертом сидимо в кафе Маєра біля вікна. Перед нами на круглому мармуровому столику два горнятка вистиглої кави. Ми сидимо тут уже години три та ніяк не можемо зважитися випити цю гірку бурду. І це ми, звиклі на фронті до всякої гидоти. Але в цих чашках, здається, відвар кам'яного вугілля.
Зайнято всього три столики. За одним якісь спекулянти домовляються про вагон продовольства, за іншим подружжя заглибилося в газети, за третім сидимо ми й ніжимо свої відвиклі від хорошого життя дупи на червоному плюші диванів.
Фіранки брудні, кельнерка позіхає, повітря сперте, і, по суті, хорошого тут мало, але для нас це щось особливе. Ми затишно розташувалися, часу в нас тепер купа, грає музика, і ми дивимося у вікно. Ми довго були позбавлені всього цього.
Ми сидимо дуже довго. Ось уже всі три музиканти складають свої інструменти, а кельнерка нетерпляче кружляє довкола нашого столика. Нарешті ми платимо й виходимо на вечірню вулицю. Як чудово, не поспішаючи, переходити від вітрини до вітрини, ні про що не думати та почуватися незалежною людиною!
На Штубенштрасе ми зупиняємося.
– Може, нам зайти до Беккера? – пропоную я.
– Давай зазирнемо, – погоджується Альберт. – От він здивується!
У крамниці Беккера ми провели частину наших шкільних років.