Почнеш з пояснень, а закінчиш тим, що доведеться розкрити всі людоземтські, пзеверпські і надкські секрети. Але коли жінка-міліціонер ще раз настояла на своєму, вимагаючи від мене назвати своє ім'я і прізвище, я відповів якомога дипломатичніше:
— Зачекайте трохи — скоро довідаєтесь.
— Це ж коли скоро?
— Ну років через тридцять, а може, через двадцять.
— То я вже тоді на пенсію піду,— сказала жінка, хитро посміхаючись.
Це вона мене хотіла розчулити: молода, а говорить про пенсію. Але мене не розчулиш, не на того на. трапила. —
— Би знаєте що,— порадив я,— зараз, замість того, щоб з'ясовувати, хто я, ви мене краще запам'ятайте і коли прийдете додому, то напишіть про мене...
— Що ж написати про тебе?
— Ну це... спогади...
— Спогади? — жінка навіть розсміялася.— Спогади про те, як ти гладіолусами торгуєш? Між іншим, ти ось квітами торгуєш,— вела вона далі,— а не знаєш, що революційні робітниці ще при царі лозунг такий носили на демонстраціях: "Хліба і квітів!" Ти чув про це?..
— В оранжереї при університеті на сільськогосподарському факультеті недавно розпочали незвичайний експеримент,— сказав я.— Електроннообчислю-вальній машині довірено керувати автоматичною установкою, яка багато в чому заміняє людину при вирощуванні тюльпанів і гладіолусів. Установка, керована комп'ютером, пересувається по оранжереї на вісімдесят квадратних метрів по прокладених уздовж стін рейках і виконує найрізноманітніші операції. Ви, звісно, про це не чули?
— Чому не чула,— сказала жінка,— навіть дуже чула.
— Від кого? — здивувався я.
— А від тебе чула!
Я навіть на одну, може, мільйонну долю секунди розгубився, так мене спритно підкололи з відповіддю, але жінка в міліцейській формі вела далі:
— Про електроннообчислювальну машину ти дещо знаєш, от про себе ти нічого не знаєш.
— Чому це не внаю? — образився я.
— Ну от не знаєш, як твоє ім'я, прізвище, де живеш,— узялася вона знову за своє.
— Ви краще скажіть мені, хто може бути автором ось цих віршів,— сказав я, дістаючи із кишені аркуш з віршами.— Наука ж твердить, що в почерку відбиваються індивідуальні риси особистості і що кожен має свій почерк, я правильно говорю? А то я, значить, себе залюдоземтюю, а мене хочуть, хоч би чого це їм коштувало, розлюдоземтити! — проговорився я.
— Що? Що? — насторожилась чергова.
— Та це я так... я просто так кажу,—прикусив я язика.
— Говориш ти правильно,— підтвердила жінка,— а чнтші...
Проте я не дав їй договорити.
Тепер ви, товариші нащадки, зрозумієте, чому я спочатку розстроївся, коли мене запросили до міліції. Мені б треба було самому сюди прийти з цими віршами.
Жінка прочитала вірші й сказала:
— А навіщо ж це по почерку встановлювати автора? Гарні вірші...
— А тому, що вони без підпису,— пояснив я.
— А навіщо, щоб вони були з підписом?
— А на те...— сказав я.— Ну, щоб ви сказали, аби при розслідуванні якогось злочину вашим міліціонерам не треба мати ніякого суплесу...
— Ти і суплес знаєш?
— Суплес,— відчеканив я,— це гнучкість тіла. Досягається спеціальними тренуваннями, вправами, що розвивають рухливість хребетного стовпа і еластичність міжхребцевих дисків, усього суглобового зв'язу-
. ючого апарата і м'язевої системи.
— Отже, не треба ніякого суплесу? — перепитала мене чергова.— А що ж треба?
— А треба, щоб був пзеверп, котрим володів... тобто скоро буде володіти одна людина,— додав я.— Пзе-верді — повне зібрання винаходів розумної природи,— пояснив я, не чекаючи запитання, і тут же почав пояснювати головне: — Отже, при розслідуванні певного злочину міліціонер' вискакує з відділення, він людина-шукач, у нього чудовий верхній нюх, як у службової собаки. Що таке верхній нюх? — спитав я чергову.
— Верхній нюх — це здібність службової собаки вловлювати запах з повітря, а не з землі із сліду,— відчеканила чергова.
— Правильно,—• похвалив я її.— Потім міліціонер вдивляється, неначе кішка в темряві!.. Що ви знаєте про кішок? — спитав я чергову.
— Що вони у вісім разів краще бачать у темряві, ніж людина, але кішки все бачать у чорно-білому зображенні! — відповіла чергова без запитань, як на екзамені.
— Дуже добре, — похвалив я чергову і продовжив: — Далі міліціонер зі швидкістю гепарда кидається навздогін за злочинцем. Злочинець — у ліс, міліціонер соколом у небо і коршуном пікірує на ворога? Що ви знаєте про гепарда, коршуна і сокола?
— Зажди, хто кого допитує? — отямилась нарешті чергова дитячої кімнати..."
Далі відсутня ціла сторінка, а через сторінку записана така фраза чергової:
"...Товаришу капітан, мене допитує затриманий! Дайте мені когось на допомогу, я одна не можу з ним упоратись!.."
Потім не можна було розібрати ще дві сторінки, на яких збереглися тільки окремі слова. Певне, на допомогу черговій капітан усе-таки прийшов, і подальша бесіда велася уже втрьох. Бесіда, як це не дивно, теж зникла. Від неї лишилося три уривки:
"...— І от, щоб наша міліція володіла всім тим, про що я вам розповідав, треба знати, що все це залежить від людини, тобто від мене! Ось чому я не можу, скажу більше, не маю права називати своє ім'я і своє прізвище... Все-таки кругом є ще й іноземні розвідки.
— Ну, знаєте,— сказав капітан,— бачив і чув я на своєму віку багато..."
Далі збереглися фрази Юрія Іванова:
" — Ви у мене взяли в борг з мого бортжурналу одну годину й п'ять хвилин, де я тепер візьму цей час?.."
"На вашому місці я б не заважав, а охороняв! — порадив я працівникам міліції...
— Ти ось що, ти не говори, що тобі робити з нами, а говори, що нам робити з тобою, говори своє прізвище і де живеш,— сказав капітан, коли я вже зібрався було піти.
Я, звичайно, у сотий раз відповів на ці слова зневажливим мовчанням, тоді він зі словами: "Самі довідаємось!" — узяв і одвернув комір моєї ковбойки, ніби у мене на спині написано, де я живу і як моє прізвище. Між іншим, цього капітана, якщо він мене добре попросить, я занесу до списку людоземтів! Ви навіть не уявляєте, товариші нащадки, як він мене підловив в цим коміром. На спині у мене дійсно нічого не написано, але до комірця була пришита мітка, з якою ми здаємо білизну до пральні. По тій мітці капітан і довідався про мої координати як стій та бач. Подзвонив до пральні і довідався..."
На цьому спогади про зустріч з черговою дитячої кімнати міліції уриваються. Як і чим усе те закінчилося — поки що невідомо. Знову пропущено десять сторінок. Далі йдуть згадки про вечір, у який Юрій Іванов після занять відповідно до своєї програми переходить до сну.
СПОГАД ОДИНАДЦЯТИЙ Даю вам десять хвилин на розмови!
Цього взагалі нормального для мене в розумінні перевантажень дня я вирішив призначити собі сон трохи раніше. "...Заплющую очі і розслабляю м'язи. Тіло, мов пліть, висить..." Ви, товариші нащадки, можливо, не знаєте, що такими словами описував свій стан за кілька хвилин до того, як буде піднята рекордна штанга, олімпійський чемпіон Юрій Власов. Я у Юрія Власова навчився розуміти цей стан — близьке сусідство вибуху, фізичної могутності з повним спокоєм і повною розслабленістю. Річ у тому, що будь-яка фізична діяльність людини — це почергова робота окремих груп м'язів (зрештою, дивіться про це в моєму бортжурналі). Зараз я почав якраз згадувати не про те, як я розслабився, а про те, що розслаблятися по-справжньому мені • перешкодив батьків голос за стіною. Ще коли я перед сном поклав батькові на стіл щоденник з записом (пам'ятаєте: "Вчив учителя алгебри... Читав лекцію... Не відповів, до якого віку в середньому живе людина!"), він узяв до рук мій щоденник і сказав:
— А-а... бібліотека авантюрного роману. Почитаємо, почитаємо...
Потім я вийшов із кімнати, а батько замовк так надовго, що я подумав: "Чи не вивчає він мій щоденник напам'ять?" Потім чув, як він там за стіною
поговорив з мамою, потім мама хряснула дверима і вийшла з батькової кімнати. А він чомусь почав розмовляти сам з собою і досить голосно. Досі я за ним цього не помічав. Я вже подумки одинадцяту формулу розслаблення повторював: "Мої пальці й руки розслабляються і тепліють", як раптом двері до моєї кімнати відчинилися і батько голосно крикнув:
— Ти, врешті-решт, збираєшся вийти чи ні? Я тебе вже сто разів гукаю.
Я провадив далі свій практикум по самонастрою-ванню психіки й розслабленню м'язів, удаючи, що сплю, хоч в думках безперестану повторював одинадцяту формулу: "Мої пальці й руки розслабляються і тепліють!.. Мої пальці й руки розслабляються і тепліють!.." Але батько теж не переставав повторювати мені свою формулу. Тоді я не витримав і, неначе уві сні, але голосно промовив:
— Мої пальці й руки розслабляються і тепліють... У цю мить до кімнати увійшла мама і теж голосно
сказала:
— Послухайте! Цікавий матеріал у газеті: "...В зв'язку з цим згадується мені історія з восьмикласником однієї московської школи. Чимало турбот мали через нього всі. Міг якоюсь витівкою зірвати урок. І ось одного разу в поході по Підмосков'ю він виявив себе з несподіваного боку. Одна з дівчаток підковзнулась і впала в холодний осінній ручай і промокла до рубчика. Хлопчик допоміг їй, віддав свої теплі речі, щоб вона зігрілась!.."
— Ні,— сказав я, підводячись в ліжку, але з заплющеними очима,— в таких умовах жоден надкс, пзеверп і навіть людоземт не зміг би абсолютно розслабитись, в таких умовах можна' тільки абсолютно напружитись!
— Що*він говорить? Про що він весь час говорить?! Що це за пзеверпи, людоземти, надкси-шмакси? Може, хто-небудь на земній кулі пояснить мені, що це все означає? — вигукнув мій батько і знову взявся за своє: — Ти збираєшся вставати чи ні?
Я подивився на свій годинник. Він показував рівно дванадцяту (24 години 00 хвилин!). Кілька секунд я мучився думкою про те, що ж мені робити далі. Я не міг порушити свій розклад. І, враховуючи грізну ін-
17Д
тонацію батькового голосу, не послухатись його я теж не міг. Значить, безвихідне становище. Ще б пак! У нас, у надкосмонавтів, безвихідних становищ не буває. Вихід є! Гаразд! Я встану, проте я їм усім покажу, навіть батька рідного не пожалію! Зараз відбудеться жалюгідна розмова, котру я запишу на магнітофон, і хай згодом нащадки бачать, тобто чують, як мене не розумів ніхто, навіть близькі люди.
Я встав з постелі, не розплющуючи очей.