Що тут хвилює мене — до слiз (гарячих, опалових, густих слiз, що їх проливають поети й закоханi) — що саме? Нiжна анонiмнiсть пiд чорним мереживом мантiлiї ("Долорес")? Абстрагованiсть пересуву в позицiї iм'я та прiзвища, яка чимось нагадує пару довгих шкiрянок або маску? Чи в цьому словi "маска" криється розв'язка? Або завжди є насолода в мереживнiй таїнi, в струменiючiй вуалi, крiзь яку очi, знайомi тiльки тобi, обранцевi, мимохiдь усмiхаються тiльки тобi одному? А крiм того, я можу так яскраво уявити собi решту цього барвистого класу навколо моєї димчасто-рожевої, долоружової голубки. Бачу Грацiю Анджель та її стиглi прищики; Джиннi Мак-Ку та її вiдсталу ногу; Кларка, змореного онанiзмом; Дункана, смердявого блазня; Агнесу з її погризеними нiгтями; Вiолу з вугруватим обличчям i пружним бюстом; гарненьку Розалiну; темноволосу Розу; принадливу Стеллу, що дає себе торкати чужим мужчинам; Вiльямса, розбишаку й крадiя; Флейшмана, котрого жалiю, як всякого вiдкидька. Та ось серед них — вона, закинута в їхню юрбу, смокчуча олiвець, ненависна для навчальниць, яку з'їдають очi всiх хлопчакiв, спрямованi на її волосся та шию, моя Лолiта.
П'ятниця. Мрiю про яку-небудь жахливу катастрофу. Про землетрус. Про грандiозний вибух. Її матiр негарно, але миттєво й остаточно вилучена разом з iншими людьми на багато миль навколо. Лолiта пiдвиває в моїх обiймах.
Звiльнений, я владарюю нею серед руїн. Її здивування. Мої пояснення. Наочнi приклади поруч з тваринними звуками. Все це дозвiльнi, кепськi вигадки. Не будь Гумберт полохливим, вiн мiг потiшитись нею в мерзеннiший спосiб (скориставшись її вiдвiдинами — вчора, наприклад, коли вона знову була в мене, показуючи свої малюнки — зразки шкiльного мистецтва). Гумберт Смiливий мiг би принадити її хабаром без будь-якого ризику. Людина ж простiша — й бiльш практична — розсудливо задовольнилась би комерцiйними ерзацами, та для цього треба знати, куди звертатись, а я не знаю. Попри мiй мужнiй вигляд, я дуже несмiливий. Моя романтична душа вся здригається вiд якоїсь липкої остуди на саму думку, що можна вскочити в брудну жахливу iсторiю. В пам'ятi моїй брутальнi морськi чудовиська, горлаючi "Mais allez-y, allez-y!", Аннабелла, яка пiдстрибує на однiй нозi, щоб натягнути трусики; та я, в гидкiй лютi, намагаючись її затулити.
Те ж число, але пiзнiше, багато пiзнiше. Я запалив свiтло — схотiв занотувати сон. Походження його для мене ясне. За обiдом Гейзиха зволила об'явити, що оскiльки метеорологiчне бюро обiцяє сонце на кiнець тижня, ми поїдемо на озеро в недiлю по церквi. Лежачи в лiжку й перед сном розпалюючи себе мрiями, я обмiрковував остаточний план, як би найкраще скористатись пiкнiком. Я вповнi усвiдомлював, що мамця Гейз ненавидить мою голубку за її захоплення мною. Я намислив так провести день на озерi, щоб уласкавити мамцю. Вирiшив, що буду розмовляти тiльки з нею, та у сприятливу хвилину скажу, що залишив годинничок або темнi окуляри ген там в перелiску — й негайно заглиблюсь у хащу з моєю нiмфеткою. Тут дiйснiсть зблякла, й похiд по окуляри на Очковому озерi перетворився на тиху маленьку оргiю з дивовижно досвiдченою, веселенькою й поступливою Лолiтою, яка поводила себе так, як мiй розум знав, що вона аж нiяк не спроможна була себе вести в дiйсностi. На свiтанку я проковтнув снодiйну пiгулку й побачив сон, який став не стiльки продовженням, скiльки пародiєю мого марення. Я побачив iз багатозначною яснiстю озеро, яке нiколи ще не вiдвiдував: воно було застуджене iмлою смагардового льоду, в якiм ескiмос з щербатим од вiспи обличчям марно прагне зробити кайлом ополонку, хоч уздовж щебiнкових його берегiв цвiли iмпортнi олеандри й мiмози. Не маю сумнiву, що доктор Бiанка Шварцман нагородила б мене повною торбою австрiйських шилiнгiв, якби я додав цей лiбiдосон до її лiбiдосьє. Нажаль, остання його частина була вiдверто еклектичною. Гейзиха й Гейзонька їхали верхи навколо озера, i я теж їхав, сумлiнно пiдскакуючи незграбою, хоч мiж ногами замiсть кобили було саме лише пружне повiтря — невеличкий недогляд, виплiд неуважностi режисера сну.
Субота. Серце менi досi ще калатає. Я й досi ще звиваюсь i тихенько мигичу вiд згадуваної неспритностi.
Вигляд зi спини. Смужка золотавої шкiри мiж бiлою майкою й бiлими трусиками. Перегнувшись через пiдвiконня, вона зриває машинально листя з тополi, сягаючої вiкна, захоплена стрiмкою бесiдою з хлопчиком-газетярником (здається, Кеннет Найт), котрий стоїть внизу, тiльки що пустив згорнутий "Рамздель Джорнал" лунким, точно розрахованим кидком на сходинку нашого ґанку. Я почав до неї пiдкрадатись "покалiченою караморою", як висловлюються пантомiмiсти. Мої кiнцiвки були вигнутi поверхнями, мiж якими — радше нiж на яких — я повiльно пiдповзав, уживаючи якийсь нейтральний спосiб пересування: Пiдбитий павук Гумберт. Я доклав Бог знає скiльки часу, щоб дiстатись до неї. Я її бачив нiби через звужуваний кiнець люнети й до її пружного задка наближався, немов паралiтик iз безкiстними, викрученими членами, який просувається з жахливим напруженням волi. Нарештi я опинився якраз позаду неї; але тут менi з'явилась нещасна думка — виказати лже-пустування — труснути її за комiр, мо', щоб приховати свою дiйсну гру, й вона коротко й верескливо сказала: "Вiдчепiться!" (що було надбрутально) та з корчем ощирившись Гумберт Сумирний вiдступив, мiж тим як нице дiвчисько й надалi верещало, схиляючись над подвiр'ям.
А тепер послухайте, що сталося потiм. По снiданку я напiвлежав у низькому садовому крiслi, силячись читати. Раптом двi спритнi долоньки лягли менi на очi: це вона пiдкралася ззаду, нiби повторюючи в чергуваннi балетних сцен, мiй ранковий маневр. Її пальцi, що стремiли загорнути сонце, просвiчували кармiном, i вона судомно реготала й здригалась так i сяк, поки я закидав руку то в бiк, то назад, не виходячи при цьому з лежачого стану. Я проїжджав рукою по її швидким i нiби реготливим ногам, i книжка зслизнула з мене, наче санчата, й мiстрiс Гейз, прогулюючись, пiдiйшла й поблажливо проказала: "Та ви шльопнiть її добряче, коли вона заважає вам у ваших роздумах. Як я люблю цей сад", мовила вона далi без знака оклику. "Це сонце, хiба це не рай (знак запитання також вiдсутнiй)". I з зiтханням удаваного блаженства нестерпна панi опустилась на траву й задивилась на небо, спираючись на розкиненi за спиною руки, й раптом старий сiрий тенiсний м'яч плигнув через неї i з дому долинув трохи бундючний голос Лолiти: "Pardonne, maman. Я не в тебе цiлила". Звiсно, нi, моя гаряча, шовковиста привабо!
12.
На цьому кiнчались записи в щоденнику.
З них випливає, що попри всю винахiдливiсть диявола, схема була щоденно тiєю ж: вiн починав з того, що спокушав мене, а потiм суперечив менi, кидаючи мене з тупим болем в самому коренi мого складу. Я знав точно, що я хотiв зробити, не порушивши цноти маленької дiвчинки. Врештi-решт я вже мав деякий досвiд за довгi роки поводження з власною манiєю. Менi випадало назирком володiти смугастими вiд свiтлотiнi нiмфетками в публiчних парках; траплялось впроторюватись з обачливiстю ницього ласолюбця в той тiснiший теплiший кiнець мiського автобуса, де обвисала на ременях зграя школярок. Та тепер, упродовж майже трьох тижнiв, на всi мої жалюгiднi хитрощi ставились перепони. Виною цих перепон була здебiльшого Гейзиха (котра, хай вiдзначить читач, радше побоювалась, як би Лолiта не отримала задоволення вiд спiлкування зi мною, нiж того, щоб я мав насолоду вiд Лолiти). Дика пристрасть, що розрослась у менi на цю нiмфетку — на першу в життi нiмфетку, до якої я, нарештi, мiг дошкарябатись незграбними, ниючими, боязкими пазурами — мене б безсумнiвно загнала знов у санаторiю, якби диявол не втямив, що йому треба дати менi невеличку слажду, якщо вiн бажає, щоб я йому ще прислужився забавищем.
Читач також помiтив ще й таке: цiкавий мiраж озера. Було б логiчним з боку мiстера Мак-Фатума (як хочу найменувати мого диявола) приготувати менi невеличкий дарунок на обiцяному бережку, в передбаченому сосняку. Та насправдi в задумцi Гейзихи крилася пастка: вона не попередила мене, що Розонька Гамiльтон (прегарненька смаглявка) також поїде на пiкнiк i що нiмфетки шептатимуться на вiдстанi й бавитимуться на вiдстанi, й веселитимуться цiлком окремо вiд нас — мiж тим, як мiстрiс Гейз та її вродливий пожилець чемно вестимуть розмову в напiвроздягненому виглядi далеко вiд цiкавих очей. Очi все ж пiдглядали i язики теревенили.
Що за дивовижна штука — життя! Ми прагнемо наставити проти себе як раз тi сили рока, якi ми хотiли б власкавити. Перед моїм приїздом моя господиня передбачала покликати стару дiву, на iм'я Фален (її мати колись служила в Гейзихи в сiм'ї кухаркою), щоб та оселилася з Лолiтою й мною, мiж тим як сама господиня, конторниця за натурою, знайшла б собi службу в великому мiстi. Вона в'явила собi весь устрiй дуже ясно: в'їжджає сутулий, в окулярах гер Гумберт зi своїми середньоєвропейськими скринями й починає порохнявiти в надрах дому, затулившись стосом ветхих книг; нiким не люблена негарна донька перебуває пiд суворим наглядом мiс Фален, котра вже раз, 1944 року, вже мала Ло пiд своїм канючим крилом (Ло згадувала те лiто з подрогом обурення), а мiстрiс Гейз служить в елегантнiй фiрмi. Та доволi нескладна подiя зашкодила виконанню плану: мiс Фален зламала собi стегно в Саваннi (Джорджiя) в самий день мого прибуття до Рамзделя.
13.
Недiльний день, пiсля вже зображеної суботи, стався таким же погiдним, як передрiкало метеорологiчне бюро. Виставивши на стiлець, що стояв за дверима, тацю з залишками мого ранкового снiданку (його повинна була моя добра квартировласниця прибрати, коли їй буде зручно), я пiдкрався до балюстради подесту в своїх пошарпаних нiчних туфлях (єдине, що маю пошарпаного), прислухався й з'ясував наступне.
Був знову скандал. Мiстрiс Гамiльтон повiдомила телефоном, що в її дочки "температура". Мiстрiс Гейз повiдомила свою дочку, що, вочевидь, пiкнiк доведеться вiдкласти. Запальна маленька Гейз повiдомила велику холодну Гейзиху, що якщо так, то вона не поїде з нею до церкви. Мати сказала: "Чудово" й поїхала сама.
На подест я вийшов одразу пiсля голiння, з милом у вухах, все ще в бiлiй пiжамi з волошковим (не бузковим) узором на спинi.