Я незрушно лежав, чайка нібито заснула. Досить довго вона сиділа на борту, опустивши голову, так само незрушно, як і я. Та варто було поворухнутися, як чайка підстрибувала й дзьобала мені голову.
Вдосвіта я прибрав іншу позу. Тепер чайка сиділа у мене в ногах. Відчув, що вона дзьобає мої черевики. Потім наблизилася до борту. Я застиг на місці. Чайка теж завмерла. Тоді підійшла до моєї голови й знову завмерла. Та щойно я поворухнувся, як вона знову майже з ніжністю стала дзьобати моє волосся. Це вже нагадувало гру. Я кілька разів змінював позу. І щоразу чайка наближалася до моєї голови. Вже на світанку, не вдаючись до якихось там хитрощів, я простягнув руку й схопив її за шию.
Я не збирався її вбивати. Випадок з іншою чайкою підказував, що це було б даремним пролиттям крові. Я відчував голод, проте не намірявся вгамувати його за рахунок птаха, котрого вважав своїм другом, який цілу ніч плив разом зі мною, не завдавши ніякої шкоди. Коли я впіймав її, чайка розправила крила, різко тріпонулася в моїй руці й спробувала звільнитись. В ту ж мить я перехопив її крила, не даючи пташці поворухнутися. Чайка звела голівку, і в перших променях нового дня я побачив її очі, прозорі й перелякані. Може, в якусь мить я й збирався вбити її, та, побачивши ці великі сумні очі, відмовився від свого наміру.
Сонце визирнуло рано, і з сьомої години повітря було вже розжарене. Я все ще лежав на плоту, міцно тримаючи впійману чайку. Море було густе, зелене, як напередодні, проте ніяких ознак берега я не помічав. Повітря стало задушливе. Я випустив свою полонянку, і вона, крутнувши головою, зметнулася в небо. За хвилину чайка вже приєдналася до своєї зграї.
Того ранку — на дев'ятий день плавання — сонце пекло набагато сильніше, ніж доти. Хоч я весь час оберігав легені, спина вкрилася пухирями. Довелося відкласти весло, до якого я притулився, й зануритися у воду, оскільки біль після кожного дотику до деревини видавався нестерпним. В мене обгоріли плечі й руки. Я не міг навіть доторкнутися пальцями до власної шкіри — це було все одно, що схопити палаючі жарини. Очі в мене запалилися. Варто було задивитись кудись, як перед очима починали мерехтіти сліпучі вогненні цяточки. До того дня я не замислювався над своїм жалюгідним станом. Я перетворився на руїну, поїдену морською сіллю та сонцем. Без ніяких зусиль віддирав від рук довгі смужки власної шкіри. Тіло під ними було червоне і гладке. За мить мене проймав гострий біль, із ран проступала кров.
До цього часу я не зважав на бороду, що виросла в мене. Я не голився одинадцять днів. Густа борода досягла шиї, але я не дотикався до неї: надто боліла обпалена сонцем шкіра. Роздумуючи про своє виснажене обличчя, про вкрите виразками тіло, я згадував поневіряння, яких зазнав за ці дні самотності й розпачу. Відчай знову охопив мене. Я не бачив ніяких ознак берега. Був уже полудень, і я вже вкотре втратив надію дістатися землі. Як би швидко не рухався пліт, до вечора я однаково не доплив би до суходолу, бо досі не помітив ніде його обрисів.
Я прагну смерті
Радість, що живила мене дванадцять годин, вмить безслідно розвіялася. Сили вичерпалися. Все, про що дбав, тепер не обходило мене. Вперше за дев'ять днів я ліг долілиць, підставивши сонцю обгорілу спину. Мені не було шкода свого тіла. Знав, що якби пролежав так до вечора, то задихнувся б.
Є межа, за якою вже не відчуваєш болю. Чутливість зникає, розум притуплюється, поки зрештою не втрачається відчуття часу й місця. Я лежав долілиць, поклавши руки на борт, а бороду на руки, і спершу відчув, як безжальне сонце немов щипає мене. Кілька годин бачив у небі лише вогненні цяточки. Коли нарешті знесилено заплющив очі, сонце вже обпікало моє тіло. Я не відчував спраги, ані голоду. Не відчував нічого, і мені було зовсім байдуже — жити чи помирати. Я гадав, що помираю. І думка про смерть сповнила мене дивною й невиразною надією.
Розплющивши очі, знову опинився в Мобілі. Там була задушлива спека, я йшов на якесь свято, що відбувалося просто неба, разом із друзями-матросами і євреєм Мойсеєм Нассером, продавцем з магазину в Мобілі, де ми одягалися протягом восьми місяців, поки ремонтувався корабель, Мойсей Нассер опікувався колумбійськими матросами, і ми — на знак вдячності — купували все тільки в його магазині. Він добре розмовляв по-іспанському, хоча, за його словами, ніколи не жив у іспаномовних країнах.
Того дня, як і майже щосуботи, ми сиділи просто неба у кав'ярні, де не було інших відвідувачів, окрім євреїв і колумбійських матросів. На дощаному помості, як завжди по суботах, танцювала жінка. В неї був оголений живіт, обличчя прикрите вуаллю, немов у танцівниць з арабських фільмів. Ми аплодували й цмулили пиво з бляшанок. Найбільше веселився Мойсей Нассер, єврей-продавець з магазину в Мобілі, котрий постачав усіх колумбійських моряків тонкою й дешевою білизною.
Не знаю, скільки часу пролежав я отак у заціпенінні, марячи святковим днем у Мобілі. Пам'ятаю лише, що коли зненацька скочив на ноги, вже вечоріло. Я побачив метрів за п'ять від плота велетенську черепаху із смугастою головою і уважними невиразними очима, схожими на дві величезні скляні кулі, які перелякано втупилися в мене. Спершу вирішив, що це нова галюцинація, і, пойнятий жахом, сів на плоту. Химерна тварина, довжина якої від голови до хвоста сягала чотирьох метрів, помітила, що я повернувся в її бік, і пірнула, спінивши воду. Я не знав, що це було — ява чи видіння. Я й досі не наважуюсь сказати, що це було — ява чи видіння, хоча за кілька хвилин побачив, як та сама жовта черепаха пливла перед плотом, звівши над зодою страхітливу смугасту голову, — мов примара з жахливого сну. Знаю одне: що б то не було — ява чи видіння, коли б це чудовисько тільки зачепило пліт, він би перевернувся безліч разів.
Побачивши таке страхіття, я знову відчув жа;г. І саме тоді жах підбадьорив мене. Я схопив уламок весла, вмостився на плоту й приготувався до боротьби із цим чудиськом чи будь-яким іншим, яке спробує перевернути пліт. Настала п'ята година. Пунктуальні, як завжди, акули з'явилися на поверхні моря.
Я подивився туди, де робив позначки і нарахував вісім днів. Але згадав, що вранці не встиг провести рису. Ключами продряпав її, певний, ніби це остання, і з відчаєм та люттю подумав, що померти мені було ще важче, ніж вижити. Того ранку я робив вибір між життям та смертю. І вибрав смерть, проте продовжував жити і з уламком весла в руці готувався боротися за життя. Боротися за те єдине, що для мене вже нічого не важило.
Загадковий корінь
Пекло металеве сонце, змагав відчай, спрага вперше зробилася справді нестерпною — і раптом сталося неймовірне. Посеред плота, обплутаний сіткою, пробивався червоний корінь — з тих, що їх роздрібнюють у Бояка[14] і роблять рум'яна, от тільки назви не пригадую. Не знаю, скільки часу він був на плоту. За дев'ять днів плавання я не бачив на поверхні моря й натяку на якусь рослину. А проте цей корінь хтозна-як опинився тут, обплутаний сіткою, мов іще один незаперечний доказ того, що земля, яку я ніде не бачив, десь поблизу.
Корінь мав сантиметрів тридцять завдовжки. Голодний, а проте нездатний вже навіть думати про свій голод, я легковажно надкусив його. І відчув присмак крові. Густа солодка рідина освіжила горло. Я подумав, що такою може бути на смак отрута. Але продовжував їсти, жерти покручений корінь до останньої трісочки.
З'ївши його, не відчув ніякої полегкості. Я вирішив, що то була оливкова гілка, бо згадав Біблію: коли Ной випустив голуба, той повернувся до ковчега з оливковою гілкою, а це означало, що море відринуло від землі. Я подумав, що оливкова гілка, яку приніс голуб, схожа на рослину, якою я щойно намагався вгамувати дев'ятиденний голод.
Можна прочекати в морі цілий рік, та настає день, коли вже несила витримати бодай годину. Напередодні я гадав, що стріну нову днину на суходолі. Минуло двадцять чотири години, а переді мною так само простягалися море й небо. Я вже ні на що не сподівався. Настала дев'ята ніч у відкритому морі. "Дев'ять ночей бути мертвим", — жахнувся я, певний, що о цій порі в моєму домі у кварталі Олайя повно друзів. Це була остання ніч, яку проводять біля небіжчика. Завтра вони розберуть вівтар і поступово звикнуть до того, що я помер.
До цієї ночі я не втрачав давньої надії, що хтось згадає про мене й спробує врятувати. Та згадавши, що для моїх рідних це дев'ята ніч відтоді, як я загинув, остання ніч прощання з небіжчиком, відчув себе остаточно забутим в морі. І подумав, що найкраще мені було б умерти. Я ліг на дні плота. Хотів вимовити: "Я не встану більше". Але голос застряв у горлі. Я згадав гімназію. Підніс до губів медальйон із образком святої Кармен і подумки став молитися, бо здогадувався, що те ж саме роблять зараз у моєму домі рідні. І стало легше, бо я знав, що помираю.
Розділ 11
Десятий день, нова галюцинація: земля
Дев'ята ніч здалася мені довшою за попередні. Я лежав на плоту, хвилі тихо хлюпотіли в борт. Та я не міг опанувати себе. В кожній хвилі, що розбивалася біля моєї голови, вбачав загрозу нової катастрофи. Кажуть, що перед смертю в уяві людини постають картини її життя. Щось подібне відбувалося й зі мною тієї ночі. Я знову опинився на есмінці, лежав на кормі поміж холодильниками й електроплитами разом із Районом Еррерою і дивився на Луїса Ренхіфо, котрий ніс вахту; переді мною, мов у калейдоскопі, проносилися події, які розігралися опівдні 28 лютого. Щоразу, коли хвиля розбивалася об борт, я уявляв, ніби вантаж летить шкереберть, я йду на дно і намагаюся виплисти на поверхню.
Хвилина за хвилиною виразно, наче на кіноекрані, перед очима пройшли всі дев'ять днів самотності, туги, голоду й спраги, що їх я зазнав під час плавання. Спочатку падіння. Потім мої товариші, які кричали, борсаючись у воді неподалік від плота; далі голод, спрага, акули, згадки про Мобіль — картини ці чергувалися з певною послідовністю. Я вживав заходів, щоб не впасти в море. Знову бачив себе на кормі есмінця, коли намагався прив'язатися так міцно, що боліли руки, щиколотки, а надто коліно на правій нозі.