Доведеться тільки спочатку йти помалу, бо мої собаки потомились.
Усі троє очевидячки зраділи, проте ще трохи не йняли віри.
— Чуєш, Буйний Дню, тільки не клей дурня, — шпарко заговорив Джон Гайне. — Кажи до діла. Ти що, справді з нами хочеш?
Буйний День простяг йому руку.
— Тоді краще б тобі йти зараз спати, — порадив Ілайджа. — Ми вирушаємо о шостій. Чотири години лишається тобі на сон, не так-то й багато.
— Може б, відкласти на день, дати йому спочинути? — запропонував Фін.
Гарнішева гордість збурилась.
— Не вигадуй! — гримнув він. — Вирушаємо, як сказано, о шостій. Коли вас розбудити? О п'ятій? Гаразд, о п'ятій я вас розбуркаю.
— Краще піди поспи хоч трохи, — поважно порадив Ілайджа. — Хіба ж можна так їхати!
Буйний День втомився, безмежно втомився. Навіть його залізне тіло почувало тяжке знесилля. Кожен його м'яз вимагав сну, спочинку, кожний нерв здригався на думку про нову подорож, нове напруження. І розум, чувши той протест тіла, теж повставав. Але глибоко всередині у ньому палав вогонь Життя. Воно гнівно й гордо шепотіло йому, що на нього зведено погляди всіх товаришів, що наспів час подвигу, що це нагода ще раз показати сильним свою силу. Життя знов нашіптувало йому свою давню брехню, а в спілці з ним було ще й віскі з його зухвальством та марнолюбством.
— Ви, може, думаєте, що в мене ще мамине молоко на губах? — зареготав Буйний День. — Та ж я цілих два місяці не пив, не танцював, не бачив живої душі. Ідіть, висипляйтесь. О п'ятій я побуджу вас.
Так він і протанцював цілу ніч у своїх мокрих панчохах, а о п'ятій годині уранці вже грюкав у двері до напарників, вигукуючи голосно давню свою примовку, що дала йому прізвисько:
— Буйний день надворі! Вставайте, ви, ловці щастя з Стюарт-річки! Буйний день, буйний день!
РОЗДІЛ VII
Цей раз їхалося легше. Дорогу вже ліпше було втерто, а не візши пошти, вони й не спішилися. Денні переходи робилось коротші, й на спочинок лишалося більше часу.
За минулу подорож з поштою Буйний День загнав трьох індіян, але тепер його товариші знали, що їм треба дістатись до Стюарту не вимореними, а зі свіжою силою, отже й не дуже поспішали, хоч однаково вони втомлювались. Зате Буйному Дневі ця легша робота була як добрий спочинок.
На Сороковій Милі вони спинились на два дні дати перепочинути собакам, і все ж на Шістдесятій Милі довелося покинути на факторії ввесь Гарнішів запряг. Його собаки ніяк не могли видихати жахливого переходу від Селкірка до Серкл-Сіті, не те що їхній господар. Отож узяли замість них свіжих і подалися далі.
Другої ночі отаборилися серед острівців у гирлі Стюарту. Ввечері Буйний День заговорив про майбутнє місто, де воно буде розташоване. Його товариші тільки сміялися, але він, не зважаючи на них, запаколив цілий лабіринт високих, лісистих острівців.
— А що коли якраз на Стюарті знайдуть багате золото? Тоді ви або урвете щось, або ні. А я напевне урву. Тож, далебі, краще поміркуйте гарненько та приставайте до мене.
Але вони все опинались.
— Ти такий самий мудрагель, як Гарпер і Джо Ледю, — сказав Гайне— Вони ввесь час у це бавляться. Знаєш ту велику площину, зараз за Клондайком, біля самої Лосячої гори? То ось реєстратор на Сороковій Милі казав мені, що несповна місяць тому вони запаколили її; мовляв, буде селище Гарпера і Ледю. Ха-ха-ха!
Ілайджа й Фін теж зареготали, але Буйний День лишився глибоко серйозний.
— Оце ж бо воно й є те, що моє серце чуло! — закричав він. — Іде велика карта. Вже люди нюхом чують. Нащо б вони там ставили паколи, коли б і їм серце не підказувало! Далебі, шкода, що це не я запаколив!
Жаль, що бринів у нього в голосі, викликав новий вибух реготу.
— Смійтеся, смійтеся. Оце ж бо й біда ваша! Ви гадаєте, що забагатіти можна, тільки знайшовши жилу. Я так і знаю, що коли тут виявиться багате золото, — а воно таки виявиться, — ви всі почнете копирсатися зверху та розгрібати болото; тільки небагато ви там візьмете, нічим буде й похвалитися! З живого срібла, з амальгами ви смієтесь, а дрібний золотий пісок, по-вашому, господь бог створив навмисне, аби морочити шмаркачів чечаків. Вам подавай тільки ядряний пісок, та й того половину ви покинете в землі, а з того, що здобули, ще половину втратите, промиваючи. А багатство загребуть ті люди, що займуть землю під міста, позакладають торговельні спілки, повідкривають банки… Вибух реготу покрив його слова.
— Банки, на Алясці!.. Ой, від самої думки вмерти зо сміху можна!
— Авжеж, банки, біржі…
Знов їх аж корчило від реготу. Джо Гайне, ухопившись за боки, качався на своїм укривалі.
— А за ними прийдуть здорові акули, — провадив далі Буйний День, — і поскуповують усі річки, де ви греблись, як ті кури. Влітку вони розмиватимуть грунт водою, а взимку розморожуватимуть парою.
Розморожуватимуть парою? Оце-то загнув! Це вже Буйний День сам себе перевершив, смішки строячи. Розморожувати парою! Навіть вогнища палити, і то ще не пробувано, за химеру вважається.
— Ну й смійтеся, кат з вами, смійтеся! Чом ви не хочете розплющити очей? Ви ж, далебі, як ті сліпі кошенята! Кажу вам, коли на Клондайку відкриють золото, Гарпер і Ледю стануть мільйонерами. Коли ж його знайдуть тут, на Стгоарті, ви побачите, як місто Елама Гарніша виросте, мов на дріжджах! А ви тинятиметеся навколо з кислими пиками… — Він безнадійно зітхнув. — Ну, дарма вже, візьму й вас до себе на роботу, хоч за харчі абощо.
Буйний День був передбачливий. Кругозір він мав зовсім неширокий, але що вже бачив, те бачив не здрібна. Мавши тверезий розум і практичну вдачу, він ніколи не марив про неможливе. Уявляючи на вкритій снігом площині лісу гамірливе золотошукацьке селище, він насамперед думав про відкриття багатих розсипищ, без яких не могло бути й самого селища. А вже потім йому малювались перед очима підхожі місця для пароплавних пристаней, тартаків, складів і всього того, що конче мусить бути в копальняному селищі на Далекій Півночі. Проте це було тільки рямцями для чогось іншого, більшого, для скаженої азартної гри. У цьому селищі, витвореному його уявою, і на вулицях, і в будівлях, і в людських взаєминах — скрізь аж кишіли щасливі пагоди. То був ніби велетенський стіл для гри, в якій стеля — тільки небо: теплий південь з одного і північне сяйво з другого боку. Гра мала бути велика, на Юконі така ще й не снилась нікому, і він, Буйний День, сподівався урвати свою пайку.
А поки що не було нічого, крім прочуття, що карта прийде. Так чуло його серце. Як у покері він ставив останню свою унцію, маючи на руках добру гру, так тепер він ставив на карту й своє життя, й усю свою силу, передчуваючи, що майбутнє держить про запас для нього великі розсипища на Горішній річці.
Отож він із трьома товаришами, з собаками та санками на лижвах потроху пробивався вперед по скутому кригою Стюарту через снігову пустелю, де ніщо не порушувало нескінченної тиші: ані людський голос, ані стукіт сокири, ані далекий постріл з рушниці. Самі лише вони ледве помітними цятками-порошинками тяглися серед безмежного застиглого безгоміння, просуваючись по двадцятку миль на день: воду на страву й питво добували, розтоплюючи лід, на ніч отаборювались у снігу, і їхні собаки-вовки, згорнувшись кудлатими, вкритими намороззю клубками, спали недалеко від них, а поруч стриміли, чаткнуті в сніг, чотири пари лижв.
Ані признаки інших людей вони не бачили, тільки раз натрапили дощаного човника, якого хтось витяг з води й підняв на невеликий поміст. Поминаючи того човна, вони мимоволі подумали, що той, хто заховав його, назад уже не приходив. Другого разу вони набрели на індіянське таборище. Та самих індіян не було, вони, напевне, пішли за лосячими табунами до верхоріччя Стюарту. Аж на двісті миль відбившись від Юкону, Буйний День з товаришами нарешті добулися до тих мілизн, що про них, мовляв, згадував Ель-Майо. Там вони отаборились надовго, зробили високий поміст, щоб заховати харчі від собак, і заходилися працювати. Щоб дістатися до нарінку, їм треба було насамперед дробити крижану кору.
Почалося просте й суворе життя. Поснідавши, з першим променем світанку вони йшли на роботу. Як насувалась ніч, верталися в табір, готували вечерю, сиділи, позіхаючи, з цигарками в роті біля вогню, тоді закутувались у хутряні укривала й засинали. А над ними виблискували й тремтіли у морозяному повітрі зорі й палало північне сяйво. І їжа була так само проста й одноманітна: хліб з квасного тіста, сало, боби та коли-не-коли риж, зварений із жменею сушених слив. Свіжини добути їм ні разу не пощастило. Хіба вряди-годи нападали на слід кроля або горностая, а взагалі здавалось, наче все живе втекло з цих місць. Їх те не дуже дивувало: в довгих їхніх мандрах їм не раз траплялось проходити місцями, що аж кишать дичиною, а попавши туди за два-три роки — не знаходити її й знаку.
Золото на мілизнах було, але вбоге. Пішовши на полювання, чи не натрапить де лося, Ілайджа за п'ятдесят миль від табору спробував промити верховий нарінок на одному потічку. Спроба вийшла непогана. Вони запрягли собак і впорожні подалися на те місце. Там, на Гарнішеву пропозицію, — можливо, вперше в історії Юкону, — заклали шурф за допомогою вогню. Здійнявши зверху траву й мох, розклали вогнище з сухої ялиці й палили його цілі години. За шість годин земля розмерзлася на вісім дюймів; її вигребли мотиками й розпалили ново вогнище.
Заохочені вдалою спробою, вони працювали з рання до ночі. Пройшовши так шість футів углиб, натрапили на нарінок, теж мерзлий. Робота вповільнилась. Але вони вже навчилися краще класти вогнища і незабаром за один раз розморожували нарінок на п'ять-шість дюймів. У нарінку був дрібний золотий пісок, та через два фути знову почалася земля. На глибині сімнадцять футів вони натрапили на ще одну тонку верству нарінку. Виявилося, що в ньому е ядряний золотий пісок. Спробне промивання давало шість-вісім доларів на миску. На жаль, верства нарінку була не товща за дюйм. За ним, глибше, знову пішла м'яка земля всуміш із пнями прадавніх дерев і скам'янілими кістками забутих страховищ. Але дарма! Золото знайдено, та ще й ядряне. Найскорше можна було сподіватись, що воно залягає на материковій породі. Ну, що ж, вони дійдуть до неї, хоч би довелося заглибитись і на сорок футів.