Фізичний закон про те, що камінь, набувши руху, повинен котитися в певному напрямку, можливо, й цілком правильний; та в самому житті найбільше значення має якраз здатність змінювати напрямок. І дарма що Ванс Корліс про це й не здогадувався, така здатність була найбільшою його цінністю.
Та вернімось назад. Спокійно, але з великою радістю, Ванс Корліс ждав зустрічі з Фроною Велс, а тим часом милувався з того сонячного образу, що зафіксувався в його пам'яті. Хоч, переходячи перевалом, а далі спускаючись озерами та річкою, мав він великі грошові засоби — лондонські синдикати не скупують у таких випадках, — Фрона все ж прибула до Доусона на півмісяця раніше за нього. Він долав перешкоди, користуючись силою грошей, а вона користувалась іншою, ще потужнішою силою: їй, мов талісман, скрізь допомагало ймення Велс.
Прибувши в Доусон, він тижнів зо два прогаяв, поки знайшов помешкання, влаштувався та повідвідував тих, до кого мав рекомендаційні листи. Але що має статись, того не оминеш. Отже, одного разу, коли вже річка замерзла, він узувся в мокасини і попрямував до Велсового дому, мавши собі за честь іти в товаристві місіс Шовіл, дружини копальняного комісара.
Корлісові здавалося, що він бачить сон. Парове опалення в Клондайку! А наступну мить, розхиливши важкі портьєри, він з передпокою ступив до вітальні. Так, це була справжня вітальня. Його лосячі мокасини тонули в пишному, м'якому килимі, а очі йому привернула картина Тернера[1] — схід сонця. Тут було ще багато інших картин, речей з бронзи. В двох голландських коминках палали величезні ялинові поліна. Стояв і рояль, і хтось співав. Фрона скочила з дзиґлика й пішла назустріч гостеві, простягаючи до нього руки. Досі йому здавалось, що немає в світі нічого кращого, як той образ на тлі сонця, що відбився в його уяві, але цей теперішній образ на тлі полуміння, ця юна істота, повна життя й сили, — вона зовсім заслонила ту бліду копію. Це була чарівна хвилина, як він держав її руками в своїх, — хвилина, коли людину опановує якесь невиразне, владне почуття, коли кров бурхливими хвилями перебігає по тілу й туманить мозок. Перші слова ледве доходили до нього, аж голос місіс Шо-віл його очутив.
— О! — скрикнула вона. — То ви вже знайомі? І Фрона відказала:
— Так, ми зустрілися на дорозі з Даї, а ті, що зустрічаються на цій дорозі, ніколи одне одного не забувають.
— Як це романтично!
Комісарова дружина сплеснула руками. Хоч вона гладка була і флегматична вдачею, ця сорокалітня жінка, якщо тільки не спала, все сплескувала в долоні та щось патетично вигукувала. Чоловік її під великим секретом запевняв, що коли б вона зустрілася віч-на-віч навіть із самим господом богом, то, напевне, сплеснула б своїми пухкими руками й вигукнула: "Як це романтично!"
— То як же це трапилось? — допитувалась вона. — Чи врятував він вам життя серед скель, чи що таке вчинив? Ну, розкажіть же, будь ласка! А ви, містере Корліс, ви ніколи мені про це не казали! Та говоріть-бо! Я вмираю з цікавості!
— О, та нічого особливого, — поспішив відповісти Корліс. — Нічого романтичного. Я, чи то ми…
У нього аж дух захопило, коли Фрона перебила його мову. Годі було догадатись, що має сказати ця дивна дівчина.
— Він дав мені притулок, от і все, — промовила вона. — Можу похвалити його смажену картоплю, кава ж його до смаку тільки тому, хто дуже голодний.
— Невдячна! — тільки на слово й спромігся Корліс, одержавши у відповідь Фронину усмішку.
Потім його познайомили з струнким лейтенантом кінної поліції, що, спершися на коминок, обмірковував продовольчу кризу із жвавим, невеликим на зріст, чоловіком у накрохмаленій сорочці з дуже високим стоячим комірцем.
Завдяки своєму походженню Корліс знав, як поводитись у товаристві, тому він так вільно переходив від гурту до гурту, що Дела Бішопа аж завидки брали. Дел Бішоп як сів на стільці, скоро прийшов, то так і сидів у незручній позі, терпляче дожидаючи, щоб хто-небудь з гостей почав прощатись. Він хотів побачити, як саме це робиться. Більшість цієї складної процедури він собі, власне, уявляв. Знав навіть, скільки разів треба ступити, щоб дійти до дверей, і був цілком переконаний, що треба попрощатися з Фроною. Але от чи треба ручкатися геть з усіма гостями? Він забіг сюди на хвилинку, щоб побачитися з Фроною, сказати їй "Як ся маєте", та й годі, — і ось наскочив на таке велике товариство!
Корліс, обговоривши з такою собі міс Мортімер занепад французького символізму, набрів на Дела Бішопа. Той одразу впізнав його, хоч бачив тільки раз, одну хвилину, коло намету в Щасливому таборі. Дел, не гаючи часу, сказав, що дуже вдячний Корлісові за гостинність, за те, що той дав притулок Фроні, коли він сам забарився в дорозі. Хто стане в пригоді Фроні, той так само прислужиться і йому, Делові. Він цього ніколи не забуде, поки в нього знайдеться хоч одне укривало, щоб укрити ним містера Корліса. Він гадає, що йому не зовсім було кепсько спати тої ночі. Хоч міс Фрона й казала, що не дуже вони мали чим постелитись, та ніч тоді була не надто холодна — вітер, правда, великий, але мороз не такий-то. Він гадає, що містер Корліс тоді не дуже змерз. Ця розмова здалася Корлісові трохи недоречною, і він при першій нагоді відійшов від Дела, залишивши його безнадійно поглядати на двері.
Зате Дейв Гарней, що зайшов сюди зовсім не випадково, і не думав сидіти десь там у кутку. Він, король Ельдорадо, вважав, що повинен займати в товаристві те становище, на яке давали йому право його мільйони. Хоч тонкощів світської бесіди він вчився переважно по тавернах та розмовляючи з товаришами-копачами на порозі своєї хатини, одначе тепер поводився, мов справжній салонний лицар, якому топтати килими — не первина. Дивовижно одягнений, човгаючи ногами, переходив він від одного гостя до другого, з кожним заговорював, правда, часто не до ладу, але самовпевнено, не лізучи за словом у кишеню.
Міс Мортімер, що розмовляла по-французькому як парижанка, збила була його з пантелику своїми символістами, та він швидко викрутився, заговоривши з нею на жаргоні франко-канадських провідників, і здивував її непомалу, запитавши, чи не продасть вона часом двадцять п'ять фунтів цукру — білого чи темного, все одно. Він заводив таку щиру розмову не тільки з міс Мортімер. З ким би не починав балачку, він спритно звертав її на продовольче питання, а потім і на свою пропозицію. "Цукор, хай йому грець", — веселим голосом додавав він наприкінці і йшов шукати іншого співбесідника.
Особливо сильне враження справив Дейв на товариство, попросивши Фрону заспівати з ним зворушливу пісеньку: "Я рідний край покинув задля тебе". Це, може, було трохи й занадто, одначе Фрона погодилась. Тільки він хай наспіває мелодію, щоб вона могла підібрати акомпанемент. Голос у Дейва був не дуже приємний, зате досить сильний. Тут ожив і Дел Бішоп, і почав підтягати хрипким басом. Він так захопився, що навіть встав із свого стільця. І коли вже повернувся додому, то, штовхнувши ногою, розбудив свого сонного товариша, що мешкав з ним у наметі, щоб похвалитись йому, як то він гарно гостював у Велсів. Місіс Шовіл аж хихотіла, виявляючи свій захват, особливо ще коли лейтенант кінної поліції та кілька його співвітчизників голосно проспівали "Пануй, Британіє"[2] та "Боже, бережи королеву"[3], а американці відповіли їм піснями "Моя батьківщина"[4] та "Джон Браун"[5]. Тоді довготелесий Алек Боб'єн, король Серкл-Сіті, став вимагати "Марсельєзу"[6]. Розійшлися всі, голосно виспівуючи на вулиці "Сторожу на Рейні"[7].
— Не приходьте на такі вечори, — пошепки сказала Фрона, прощаючись з Корлісом. — Ми не встигли й словом перемовитись. А я знаю, що ми з вами потоваришуємо. Скажіть, випросив у вас Дейв Гарней цукру?
Вони обоє засміялися, і Корліс пішов додому при світлі північного сяйва, намагаючись дати певний лад тим враженням, що справив на нього сьогоднішній вечір.
РОЗДІЛ VIII
— А чого б мені не пишатися своєю расою?
Щоки у Фрони горіли, очі палали. Вони обоє згадували своє дитинство, і Фрона розказувала Корлісові про свою матір, яку ледве пам'ятала. Гарна й білява, типова англо-саксонка — такою уявляла її собі Фрона з власних спогадів та з оповідань батька й старого Енді із поштової контори в Даї. Розмова зайшла про раси взагалі, і Фрона, захопившись, висловила думки, що Корлісові, як людині з консервативними поглядами, видалися непевними і не досить обгрунтованими. Він гадав, іцо стоїть понад расовим егоїзмом та упередженнями, і тільки сміявся з її дитячого світогляду.
— Це властиво людям вважати себе за найвищу расу, — казав він. — Цей егоїзм наївний і цілком природний, зрозумілий і навіть корисний, але хибний по суті. Євреї вважали себе — та й досі вважають — за богом обраний народ…
— Тим-то вони й залишили такий глибокий слід в історії, — перехопила Фрона.
— Але життя не підтвердило їхніх поглядів! І подивіться ще з другого боку. Для нації, що вважає себе вищою, інші нації здаються нижчі. Це зрозуміло. Свого часу кожен римлянин вважав себе вищим за царя. Коли римляни зустрілися з нашими дикими предками в германських лісах, вони тільки звели у подиві брови: "Це нижча раса, варвари!"
— Проте ми існуємо до цього часу. Ми існуємо, а римляни зникли. Час показує, на чиєму боці правда. Дотепер ми держались. І будемо держатись, — про це свідчать деякі сприятливі ознаки. Ми, як видно, краще від інших вміємо пристосовуватись.
— Расовий егоїзм!
— Зачекайте. Перше перевірте.
Захопившись, вона імпульсивно стисла йому руку. Серце в нього заколотилось, кров кинулася в лице, у скронях застукотіло. "Яке чудне — але й чарівне — відчуття!" — подумав Корліс. Так змагатися з нею він ладен би й цілу ніч.
— Ось я вам доведу! — сказала вона. Випустивши його руку, Фрона не відчула ніяковості. — Наша раса — це раса діячів, борців, раса, що підбиває під себе кулю земну, захоплює безмежні простори. Ми працюємо й боремося, ми не згортаємо рук, не кидаємо праці в ніяких, хоч би й найлихіших, умовах. Ми витривалі, наполегливі. Ми вже так створені, що вміємо до всього пристосуватись. Хіба зможе коли індіянин, негр чи там монгол перемогти тевтона! Та ніколи в світі! Індіянин впертий, але він не вміє пристосуватись.