Одні твердили, що не кількість перемогла якість, а правда — брехню, тобто дезинформацію подолано точною інформацією. Схожою була й позиція церковної історіографії, яка вбачала в порятунку З'їмлі втручання Провидіння, що уособлює Найвищу Правду.
Представники школи раціоналістів, навпаки, вважали, що логічну натуру Мудра зруйнувала лавина нестерпних суперечностей, якими переповнені богословські трактати — адже саме з них утворювали останні заряди. Звідси випливає, що З'їмля справді завдячує свій рятунок релігії, але зовсім не так, як стверджують її адепти.
З'явилися й антропософи, заявляючи, що не мають рації ані перші, ані другі, чи треті: зраду переможено зрадою, адже спочатку Мудро перехитрувало нас, а потім — ми його. В цьому видно незмінність людської натури, адже ми зіткнулися немовби зі своїм побільшеним дзеркальним відображенням. Атака Мудра — не що інше, як електронне повторення сцени з печерних часів, коли один праз'їмлянин дав іншому кісткою по лобі.
Всі ці суперечки пішли на користь гуманістиці, адже довелося зміцнювати лави дискутантів спішно дипломованими докторами запасу. Одержана перемога додала також духу красним мистецтвам. Про неї написали чимало правдивого, але траплялися й вигадки — передусім та, що стала класичною: буцімто краплею, яка переповнила чашу витривалості самозванця, були дитяча казочка про кода в чобітах. Але це занадто знадливе, щоб бути правдою — як хтось дотепно сказав, цього кода перекинуто догори хвостом.
Демобілізованим героям, що повернулись до мирних справ, було ніяково змітати пил зі своїх покинутих на час війни електромамзельниць та блажінок. Забавляння з ними виглядало вже надто якось по-цивільному. Бойовий дух іще кипів, бо, правду кажучи, мало хто встиг досхочу навоюватися. Промисловці умить збагнули, що давні кохавки та перелюбери вже не годяться. Скрізь панували романтичні, державотворчі настрої, нерозтрачена мужність вимагала негайного застосування. Але при поголовному прагненні до бойових дій не було з ким битися. "Позаяк ворога нема, — сказали собі ділові люди, — то слід його роздобути, а це неважко: технічні засоби є".
Так з'явилися ворогомори. Ворогомор являв собою знерухомілого напасника, а про його бойові якості можна було довідатися, вкинувши до відповідного отвору спеціальний жетон із закодованою особистістю. Жетони були різноманітні, пропонуючи особистість то підступно жорстоку, то безжально агресивну, але завжди — підлу. Отак, виростивши собі належного ворога та зорієнтувавшись у його зловісних намірах, можна було ставати до бою на захист вітчизни. І це не була якась абстракція — промисловці передбачали й те, що коли полем битви стає квартира, то й вітчизна, прикрита власними грудьми, має в ній поміститись. Тож до повного комплекту входила її алегорія — з розвіяними косами, з лавровим вінком у руці, а вбрання на ній маяло, як прапор (до цоколя вмонтовувався вентилятор). Звівши на клієнта сповнені теплої довіри очі, вона благала порятунку від ворога, а після здобутої перемоги одразу ж увінчувала лаврами.
Результат боротьби гарантувався — у ворогомора були відповідні тумблери та регулятори. Зрештою, перемогу можна було одержати, навіть не встаючи з ліжка, скориставшись недорогим приладом дистанційного керування зі знущаркою. Ворога можна було знищувати вмить або потроху, зберігаючи недобитого на потім, залежно від темпераменту й принципів. Якщо хтось був прибічником довготривалої суворості до ворога, то не мав клопоту й із верещанням тортурованого, оскільки на цей випадок існували глушильники.
Противники новацій, яких ніколи не бракує, одразу здійняли галас, намагаючись скомпрометувати ворогоморизацію. Ворогомор, — твердили вони, — це не тренажер патріотизму, не школа батьківщинолюбства, як кричить реклама, а електронна катівня, гідна маркіза де Зада, на чиє благословіння безсумнівно заслуговують винахідники апарата. Ворогомор, — додавали вони, — збуджує ниці інстинкти й привчає до знущань із беззахисної жертви, а вигадка з так званою обороною вітчизни — наскрізь облудна. Чому вітчизну уособлює не статечна дама зрілого віку, не матрона чи благородна старенька, а фігуристе дівчисько? Чому її хітон має збоку застібку-блискавку? Антиворогоморівці виходили на вулиці, влаштовували демонстрації, під час яких розбивали ворогомори й нівечили вітчизни, викликаючи загальне обурення, вміло експлуатоване промисловцями, що звинувачували їх у публічній образі патріотичних почуттів. По судах тяглися процеси. Патріоти, розохочені перемогами, одержаними у власних квартирах, тільки-но увінчані лаврами, бігли бити антиморівців. Тим часом асортимент жетонів-особистостей збагатився цілком новими зразками. Вже можна було, окрім агресорів, втілювати в свій апарат осіб, позитивних у всіх відношеннях. Душотеки пропонували як вигаданих, та і історичних персон, що врешті викликало нові судові процеси — про так зване порушення особистої недоторканості, позаяк багато хто замовляв для себе знайомих, родичів, начальників, аби дати волю таким почуттям, які раніше тамувалися, викликаючи невдоволеність та інші шкідливі для психіки наслідки.
По довгих дискусіях лизантійський Верховний Суд врешті ухвалив: якщо фізична особа поводиться із симульованою особою так, що коли б це відбувалося з реальною особою, то мало б місце порушення закону, — у цьому випадку потерпілий може вчинити позов про образу його гідності. А якщо хтось паплюжитиме симульовану особу приватно і без свідків, то злочину в тім нема.
Ясна річ, противники душилок (так стали звати ворогоморів) знову здійняли галас, доводячи, що користування душилкою, як приватне, так і публічне, є річ протиправна, а все, що проголошують у рекламі їх виробники (мовляв, душилки задовольняють дефіцит дружніх почуттів, сердечності й чулості в широких масах, а з імітованою особою можна мати лише ідеальні душевні стосунки) — чистісінька брехня. Якби так було насправді, то промисловці усунули б з них такі вузли, як знущарки, а тим часом нові моделі мають їх навіть більше, аніж попередні.
Промисловці на те відказували, що тільки виродок міг би вчинити щось недобре симульованій братній душі, найближчому приятелю або вельмишановній дружині союзного Лизантії монарха. Але таких виродків серед клієнтів нема! А коли хтось і зробить щось імітованому, то це його приватна справа, згідно з Конституцією та ухвалою Верховного Суду.
Протести опозиції були безрезультатні — попит на душилки дедалі зростав. Але й процеси про образу тривали, завдаючи юристам роботи по горло. Наприклад, неясно було, чи може суд переслідувати того, хто публічно вихвалявся, буцімто він на самоті витворяв неподобства з главою сусідньої держави чи навіть з покійною сусідовою дружиною. Чи вважати перше за crimenlaese majestatis, а друге — за некрофілію, чи то все одно, що розповідати свої сни, зміст яких не може служити за склад злочину? Подібні дилеми значно пожвавили законодавчу ініціативу, окресливши нові межі громадських свобод. Власник душилки тепер міг чинити з придбаними душами все що хотів, аби тільки не порушував тишу і спокій сусідів.
Публічно вдаватися до моріння заборонялося, тому виникли закриті клуби, де хоббісти змагалися за пальму першості, розправляючись із рекордною кількістю залізних персонажів за один вечір. Цікаво, що зростав попит на вчених. Правда, якихось позитивних наслідків спілкування з такими високими й світлими душами не помічалося. Казали, що чим більший дурень, тим жадібніший він до мудрагелів — мабуть, не задля отримання поради й науки, бо, не порозумнішавши й на крихту, знову летить до духотеки за новою пачкою жетонів. Хто не вирізнявся багатством ідей, міг придбати підручник душолозтва, де пропонувалася широка гама комбінацій. З'явилися душилки з петлею часу, що уможливлювала знущання в сповільненому темпі й увиразнювала кожну деталь. Антиморівці стверджували, що наскільки суспільну мораль очищають видатні історичні події, настільки ж забруднюють її такі промисловці — саме це відбулося одразу по інформатичній війні, коли патріотичний порив було перетворено на джерело прибутків.
Але загал неохоче дослухався до таких заяв, і поволі вони затихли — тим більше, що почався новий розквіт космонавтики. У цього розквіту був один цікавий момент, якого не передбачав жоден з футурогностів та прогнозерів, а їх у самій тільки Лизантії було понад дев'яносто тисяч. Всі вони розтікалися мислію по древу щодо безкраїх перспектив підкорення інших планет, пророчили темпи їх колонізації, обраховували з надзвичайною точністю тоннаж цінних руд, сировини та інших скарбів, які З'їмля вивозитиме з усієї сонячної системи. Все це безсумнівно справдилося б, якби не одна дрібниця. Справа в тім, що, хоча можна було завойовувати планети й зірки, заселяти їхні континенти, розгортаючи там героїчну господарчу діяльність, виявляючи дух першопрохідців у боротьбі з труднощами, але чомусь ніхто не виявляв палкого бажання. Охочих не було! Тому адміністратори вирішили, що треба почати іще раз від самого початку — спершу зробити крок назад, а досягши вихідної позиції, рушити знову, тільки іншим шляхом.
Якщо колонізація планет, розрекламована як подія століття, найвища честь і історична місія, не викликає ентузіазму, то слід перетворити планета, на місця відбуття покарань, а виведення туди героїв — на заслання злочинців. Так одним пострілом можна вбити двох зайців: і знайти місце для всіляких екстремістів, крикунів та підбурювачів, і дати раду перенаселенню, бо ставало вже досить-таки тісно.
Цю політику вели більш як сто років, але пришилося від неї, на жаль, відмовитися. Оскільки експорт новітніх технологій на тюремні планети був заборонений, то засланці, серед яких переважали особи обдаровані й освічені, самі досягли всього, чого були позбавлені: створили власний ракетний флот, уклали союз трьох планет і, націоналізувавши надра й промисловість, хазяйнували на власний розсуд. Тому провадити далі політику заслань стало важко — вона фактично перетворилася на підтримку позаз'їмлянської опозиції. З цього часу З'їмля перейшла до цілковитої ізоляції від решти заселених планет, поклавши край своїм космічним програмам.
Все минає, отож і душомори поволі набридли й вийшли з ужитку, а їхнє місце зайняли нові винаходи.