А мама почула:
— Не смій виходити! Уроки вчи!
Так, я вчу уроки. І навіть немає бажання виходити.
І мені здається, що я сиджу в полі, і мені холодно, і я сам-самісінький, і босий, і голодний, і вовки виють, і змерз я, і страшно, і весь я вже заціпенів.
Якісь люди дивні. То їм весело, то раптом — сумно.
Не знаю напевне, та мені здається, що дорослі частіше бувають сердитими, ніж смутними. А може, вони потихень* ку, про себе, і сумують, а на дітей зляться. Рідко трапляється, щоб про вчителя сказали: "Вчитель сьогодні сумний". А, на жаль, часто: "Вчитель сьогодні сердитий"...
Чому дорослі не поважають дитячих сліз? їм здається, що ми плачемо через будь-яку дрібницю. Ні. Маленькі діти кричать, бо це їхній єдиний захист: зчинити крик — хтось та й зверне увагу і прийде на поміч. Або вже з відчаю кричать. А ми плачемо рідко й не про те, що найважливіше. Якщо вже дуже боляче, то з'явиться одна сльозинка, і все. Адже й з дорослими так буває, що в нещасті раптом застигнуть, висохнуть сльози...
І вже найрідше заплачеш, коли дорослі сердяться, а несправедливо. Опустиш голову й мовчиш. Буває, спитають, а ти не відповідаєш. Навіть і хочеш відповісти, та тільки ворухнеш губами, а сказати не можеш. Здвигнеш плечима або щось буркнеш під ніс. Тому що в голові у тебе порожньо, тільки в грудях німий відчай і гнів.
Часто навіть не чуєш, що кричать, жодного слова не розбереш. Навіть не знаєш, у чім річ. Тільки у вухах дзвін.
А ще рвонуть, штовхнуть, ударять. Ударять раз чи рвонуть за руку, і їм здається, що то не биття, не боляче. Тому що биттям у них називається катування дітей. Коли ременем шмагають, вони тримають дитину і лупцюють, мовби лиходії якісь, а вона виривається й репетує: "Я більше не буду, я більше не буду!"
За таке биття — можливо, тепер його й менше, та все-таки ще є — коли-небудь у тюрму саджатимуть. Що відчуває той, хто б'є, і що відчуває жертва, я не знаю. Але ми дивимось на це з огидою, обуренням, жахом.
Може, ви думаєте, що тут немає нічого такого, бо ж ми й самі між собою б'ємося? Але в нас менші руки й сили менше. І, навіть бозна-як обізлившись, ми б'ємо не з такою люттю. Ви наших бійок не знаєте. Ми завжди спершу спробуємо, хто дужчий, і розмірюємо силу з віком та вмінням битися. Він мене, я його. А коли вдасться обхопити так, що поворухнутися не може, відразу припиняємо. От коли нам хто-небудь перешкодить, ми можемо надто сильно вдарити. Або коли пручаєшся, вдариш по носі, а з носа завжди кров тече.
Ми знаємо, що значить боляче.
Сиджу я отак і розмірковую про те, що я знав раніше й що знаю тепер. І в мені все наростає образа, що ми — такі маленькі й слабкі.
А найбільше мені шкода Мундека, бо в нього батько пиячить.
Буду з ним дружити, адже і йому зле, і мені. Нехай між нами буде братство. Адже це через нього я зараз страждаю, тому що я через нього спізнився на обід.
А тут підходить Ірена. Встала неподалік і дивиться. І я на неї скоса позираю, бо не знаю, чого вона хоче. А вона стоїть і нічого не каже. Потім ступила крок до мене й знову нічого не каже, тільки стоїть. Я чекаю, а вона щось із руки в руки перекладає. Я знаю, що зараз буде щось гарне. Всередині в мені стало тихо-тихо. І ось Іренка подає мені це. Хоче подарувати гранчасте скельце, таке, що, коли в нього дивишся, все стає різнобарвним. Я вчора просив, то навіть подивитися не дала, а'зараз каже:
— На. Назовсім!
Чи сказала вона "на", я не знаю, тому що не розчув. Я почув лише: "Назовсім!"
Тихенько так сказала, лагідно, сором'язливо.
Я не хотів брати, бо ж дасть, а потім посвариться чи просто пошкодує й забере. Ще поскаржиться, що сам узяв, З маленькими дітьми важко дійти згоди,— дорослі заважають. Отож не хотів я брати, тому що боюся — вийде неприємність. Але взяв: дивлюсь, а замість одного вікна — багато вікон, і всі різнокольорові.
Я кажу:
— Я тобі віддам.
А вона:
— Не треба!..
І поклала свою маленьку ручку на мою велику руку. Я дивлюсь на її руку крізь скельце, і ми усміхнулись одне одному.
А тут мама питає, чи скінчив я уроки. Тоді вона дасть мені на трамвай, щоб я поїхав до тітки й відвіз їй сукню, яку поїла міль. А я, ображений, думаю:
"Добре, принаймні хоч з дому ненадовго піду".
— Тільки не загуби,— наказує мама.
А я подумав:
"Дівчисько, може, й загубило б, а я вже не загублю".
Взяв я сукню, яку мама загорнула в хустку, і йду.
Трамвая мені довелося чекати довго, і я злюся, тому що хотів миттю обернутись: от, мовляв, як швидко все виконав. А там, видно, сталося щось таке на лінії, трамваї зупинилися, тому що, коли трамвай підійшов, він був уже повний. Та все одно в нього всі лізуть. І я лізу. Я вже навіть за поручні тримався, а тут якийсь тип як штурхоне мене—я ледве на ногах устояв. Я так розізлився, що навіть вилаяв його про себе. А він виліз на приступку й каже:
— Куди лізеш? Злетиш!
"Ти ба, який добрий знайшовся,— думаю.— Сам злетиш, п'яний телепню!"
Він зовсім і не п'яний був, це я тільки так, зі злості. Адже він мене не сп'яну штовхнув, а тому що він дужчий за мене.
Я дочекався другого трамвая, і той повний-повнісінький. Я заплатив і їду. А сам усе думаю про те, як він мене брутально зіпхнув. Такий грубіян, хам, і ще дорослий,— дітям приклад дає!
А тут знову один якийсь штовхається. Відсунув мене, наче я річ, а не людина; я мало сукню не впустив. І що такого я йому сказав? Кожен би так сказав, як я:
— Обережніше...
А він як накинеться на мене:
— Я тобі дам — обережніше!
Я тільки повторив:
— Обережніше...
А він мене за комір схопив.
Я кажу:
— Пустіть!
А він:
— А ти не лайся!..
Я кажу:
— А я й не лаюсь.
А тут якийсь старий втручається. Нічого не бачив, нічого не знає, а туди ж:
— Таке тепер виховання! Хлопчисько старшому місцем не поступиться!
Я сказав:
— Він і не просив мене поступатись.
А той, що штовхався, знову своєї:
— Я тобі поговорю, щеня!
— Я не щеня, а людина, і ви не маєте права штовхатись.
— Ще вчитимеш мене, маю я право чи не маю!
— Бо не маєте!
Серце в мене калатає, і в горлі перехопило. Нехай хоч до скандалу дійде. Не піддамся! А тут уже всі обертатися стали. Дивуються, що маленький, а так огризається.
— А от якщо я тобі зараз у вухо дам, що тоді?
— Покличу поліцейського і звелю вас заарештувати за те, що ви бійку в трамваї зчиняєте.
Тут усі як почнуть сміятись. І він теж. Ніхто вже й не сердиться, тільки регочуть, ніби я щось смішне сказав. Навіть з місця підводяться, щоб на мене подивитись.
Я відчуваю, що не витримаю, і кажу:
— Пропустіть мене, я виходжу!
А він не пускає.
— Ти щойно сів,— каже.— Прокатайся трошки.
А тут іще тітка одна товста така сидить, розвалилась і каже:
— Ну й розбійник!
Я вже не чую, як кожен гострословить.
— Пустіть, я хочу зійти! ' і
А він усе не пускає.
Тоді я як закричу з усієї сили:
— Пане кондуктор!
Тут один якийсь заступився:
— Та годі вам, пустіть його.
Я зійшов, а всі на мене дивляться, як на дивовижу якусь. Мабуть, потім ще півгодини потішалися.
Іду я з цією сукнею під пахвою, і дорослі думки мішаються в мене з дитячою образою і болем.
Я проїхав лише чотири зупинки, до тітки ще далеко, та краще бігом бігти, ніж з ними лаятись.
А вдома мама знову:
— Ти чого так довго барився?
Я нічого не відповів. Тому що мені раптом здалося, що в усьому винна мама. Якби я не вийшов з дому роздратований, то, можливо, не влаштував би в трамваї скандалу. Стільки разів поступаєшся, ну, поступився б іще раз. А прислів'я, наче глузуючи, каже, що "розумний поступиться, дурень — ніколи". Шукай тепер розумного.
Шкода мені, що день так славно почався і так нікчемно скінчився.
Я вже лежу, а заснути не можу й думаю далі.
Вже так, видно, й має бути. Вдома — не дуже добре, а не вдома — ще гірше. Виходить — це їм так смішно? Виходить, якщо я маленький, то мені не можна покликати поліцейського, а от спихати мене з трамвая, брати за барки й погрожувати — можна.
Зрештою, діти люди чи не люди? І я вже навіть не знаю, чи радіти, що я дитина, радіти, що сніг знову білий, чи сумувати, що я такий слабий?..
ЛАХМАЙ
Я прокинувся засмучений.
Коли тобі сумно, це не так уже й погано. Смуток —це м'яке, приємне відчуття. В голову приходять різні добрі думки. І всіх стає жаль" 1 маму, бо міль їй сукню зіпсувала, і тата, бо він так багато працює, і бабусю — бо старенька і скоро помре, і собаку, бо їй холодно, і квітку, в якої опустилося листя,— мабуть, хворіє. Хочеться кожному допомогти й самому стати кращим.
Адже ми й сумні казки любимо. Значить, смуток потрібен, він наче ангел, який стане й дивиться, і руку на голову покладе, І ніби крильми дихає.
Тоді хочеться побути самому чи погомоніти з ким-небудь щиро про різні речі.
І боїшся, щоб твій смуток не зруйнували чи бодай не сполохали.
Я підійшов до вікна, а на шибках за одну ніч з'явилися красиві квіти. Ні, не квіти, а листя. Немов пальмове віття. Дивне листя, дивний світ. Чому так зробилося, звідки це взялося?
— Чого ти не одягаєшся? — питає батько.
Я нічого не відповів, а лише підійшов до батька й кажу:
— Доброго ранку.
І поцілував йому руку, а він на мене так уважно подивився.
Тепер я швидко одягаюсь. Поїв. Іду до школи.
— Чого це ти так сьогодні квапишся до школи? — питає мама.
— Зайду до костьолу.
Я згадав, що останнім часом рідко молюсь, і мені стало прикро.
Виходжу за ворота й дивлюся, чи не йде Мундек. Ні, не йде.
Всі калюжі замерзли. Хлопці роблять ковзанку. Спершу маленький клаптик виходить, потім дедалі більший і більший,— от і ковзатись можна.
Я був зупинився. Та ні. Йду далі.
І замість Мундека зустрічаю Вишневського.
— Гей, Триптиху, як ся маєш?
Я спершу навіть не зрозумів, що йому треба. Лише згодом збагнув: це ж він мені прізвисько дає, бо я ж тоді триптих намалював.
Я кажу:
— Відчепись.
А він виструнчився, віддав честь і каже:
— Слухаюсь!
Бачу, шукає зачіпки, переходжу на другий бік. Все-таки він мене раз стусонув. Тоді я взяв та й звернув за ріг.
"Час є,— думаю,— обійду манівцями".
Неохоче йду до школи. Там зараз галас, штовханина, язиками мелють. Іноді навмисне йду поволі або дальшою дорогою, щоб прийти якраз на початок уроку. Добре, коли приходиш під самий дзвінок, тоді увійде вчитель, і всі заг тихають. Якби мав годинник, вираховував би до хвилини, а так ще й спізнитися можна.
Дарма, не запізнюся.