Але це мене аж ніяк не дивує. Старий був наляканий і збентежений. Не знаю, чим це було викликано. Він не розповідав мені про свої таємниці. Але що він був переляканий — це факт.
— Гм! — розвів руками пан Оте. — І ви не маєте жодного уявлення, з якої речі?
— Як уже сказав, не маю, пане.
— Даруйте, пане Стоунер, але ми повинні почати з деяких формальностей. Ваше ім'я та прізвище?
— Габріель Стоунер.
— Коли ви стали секретарем пана Рено?
— Приблизно два роки тому, коли він уперше приїхав з Південної Америки. Нас познайомив наш спільний приятель, і пан Рено запропонував мені місце секретаря. Повинен сказати: про кращого боса і мріяти не можна.
— Він багато розповідав вам про своє життя у Південній Америці?
— Так.
— Відомо вам, чи бував він у Сантьяго? Гадаю, кілька разів.
— Він ніколи не згадував якого-небудь випадку, що міг статися там, а потім спричинитися до вендети проти нього?
— Ніколи.
— Може, розповідав про якусь таємницю…
— Не пригадую. Але, незважаючи на все це, в його житті була таємниця. Я ніколи не чув, щоб він розповідав про своє дитинство, наприклад, чи згадував про своє життя до переїзду в Південну Америку. Француз за походженням, коли не помиляюсь, він народився в Канаді. Та я жодного разу не чув, щоб він згадував про Канаду. Коли про це заходила мова, він одразу ж замовкав, як риба.
— Таким чином, наскільки вам відомо, він не мав ворогів, і ви не в змозі підказати заради якого "секрету" його було вбито?
— Ні.
— Пане Стоунер, чи не чули ви, бува, прізвища Дювін у зв'язку з паном Рено?
— Дювін, Дювін… — Він кілька разів повторив прізвище. — Не пригадую. Проте воно здається мені знайомим.
— Ви знаєте приятельку пана Рено, яку б звали Белла?
Пан Стоунер кивнув головою:
— Белла Дювін?.. Це її повне ім'я? Дивно. Певен, що знаю його. Але не можу пригадати, коли чув його і в зв'язку з чим.
Слідчий кашлянув.
— Розумієте, пане Стоунер, ця справа така… Тут нічого не можна приховувати або замовчувати. Можливо, ви з почуття поваги до пані Рено, яку ви, я розумію, дуже цінуєте і любите… можливо, ви… дійсно… — Пан Оте остаточно заплутався. — Та ви не маєте права абсолютно нічого приховувати!
Стоунер втупився в нього довгим поглядом. По очах було видно, що до нього починає доходити зміст слів пана Оте.
— Не зовсім розумію, — сказав він делікатно. — При чому тут пані Рено? Я дуже поважаю і люблю цю жінку. Вважаю її чудовою і незвичайною, але мені не зовсім ясно, якою мірою моя поведінка чи те, що я замовчую щось, може зачепити чи образити її?
— А що, коли з'ясується, що ця Белла Дювін була не тільки приятелькою її чоловіка, а кимось більшим?
— А-а-а! — протяг пан Стоунер. — Зрозумів. Та я заклався б на останній долар, що ви глибоко помиляєтесь. Хазяїн ніколи не дивився на жодну спідницю. Був по-справжньому закоханий у свою дружину. Мені ніколи не доводилося бачити вірнішого подружжя.
Пан Оте злегка захитав головою.
— Пане Стоунер, у нас в руках є незаперечні докази — любовний лист, написаний цією Беллою до пана Рено, в якому вона закидає йому, що він забув її. Більш того, ми маємо докази, що останнім часом у вашого хазяїна була любовна інтрига з однією француженкою, такою собі пані Добрей, котра орендує сусідню віллу.
Очі секретаря звузилися.
— Стривайте, добродію. Ви помиляєтесь. Я дуже добре знав Поля Рено. Те, що ви зараз наговорили, абсолютно неймовірно. Повинно бути якесь інше пояснення. Що навело вас на думку про любовну інтригу?
— Пані Добрей мала звичай відвідувати його ввечері. Більше того, після приїзду пана Рено до вілли Женев'єв пані Добрей вносила на свій рахунок у банку великі суми банкнотами. Всього, коли перевести на ваші англійські гроші, чотири тисячі фунтів.
— Гадаю, тут ви маєте рацію, — спокійно промовив Стоунер. — Я сам передавав хазяїну ці суми в банкнотах за його проханням. Але це не була інтрига.
— Що ж тоді могло це бути?
— Шантаж! — різко проговорив Стоунер і вдарив рукою по столу. — Ось що це було.
— A-a! — вигукнув слідчий мимоволі.
— Шантаж! — повторив Стоунер. — У хазяїна вимагали гроші. І, я б сказав, досить успішно. Чотири тисячі за кілька місяців. Он як! Я щойно говорив вам: в пана Рено була якась таємниця. Напевно, ця пані Добрей знала таке, що дозволяло їй добре натискати на нього.
— Можливо! — збуджено вигукнув комісар. — Певна річ, це можливо.
— Можливо? — заволав Стоунер. — Та це точно так! Скажіть мені, ви вже питали пані Рено про цю вигадану вами любовну історію?
— Ні, добродію. Ми не хотіли завдавати їй жодних додаткових неприємностей, яких можна було уникнути, не заважаючи розслідуванню.
— Неприємності? Дурниці! Та вона розсміялася б вам у лице. Повірте мені: такі подружжя, як пані та пан Рено, зустрічаються одне на сотню.
— О! Я згадав ще одну річ, — сказав пан Оте. — Пан Рено втаємничив вас у зміст свого заповіту?
— Я читав його. Сам навіть відносив папір до адвокатів за розпорядженням хазяїна. Йоли ви бажаєте ознайомитися з документом, я назву вам прізвища повірників. Він зберігається у них. Усе дуже просто: половину капіталу хазяїн заповідав дружині, поки вона жива, другу — синові. Невеликі суми ще кільком особам. Майже певен, що тисячу він залишив мені.
— Коли був складений цей заповіт?
— О, приблизно півтора року тому.
— Ви, напевне б, здивувалися, пане Стоунер, почувши, що не минуло ще й двох тижнів від того дня, як пан Рено склав інший заповіт?
Стоунер був украй здивований.
— Навіть не чув про це. Що в ньому?
— Весь свій велетенський капітал він беззастережно заповів дружині. Про сина і згадки нема.
Пан Стоунер протяжно і багатозначно свиснув.
— Я б сказав, що це досить-таки жорстоко щодо юнака. Мати, безперечно, обожнює сина, та широка публіка сприйме це як недовіру з боку батька. Гордість його страждатиме. І однак все це підтверджує мої слова: пан Рено і його дружина були в найкращих стосунках.
— Слушно, слушно, — проказав пан Оте. — Можливо, нам доведеться переглянути свої позиції в деяких пунктах. Ми, певна річ, зателеграфували до Сантьяго і щомиті чекаємо на відповідь. Цілком ймовірно, все тоді з'ясується і стане зрозумілим. З іншого боку, якщо ваше припущення про шантаж відповідає дійсності, від пані Добрей ми повинні одержати багато цінної для нас інформації.
— Пане Стоунер, чи довго працював у пана Рено Мастерс, водій-англієць?
— Більше року.
— Вам не відомо, чи бував він у Південній Америці?
— Цілком певен, що ніколи. До того, як перейти до пана Рено, він багато років возив родину, яка живе у графстві Глостершір. Я добре знайомий з нею.
— Виходить, ви ручаєтесь, що він поза підозрою?
— Абсолютно.
Пуаро, здавалось, був приголомшений. Тим часом слідчий покликав Маршо.
— Підіть до пані Рено, перекажіть їй мої найщиріші вітання і скажіть, що я був би радий поговорити з нею кілька хвилин. Хай вона не сходить сюди. Я чекатиму на неї на другому поверсі.
Маршо віддав честь і зник.
Кілька хвилин ми чекали. Потім, на наше здивування, двері прочинились, і пані Рено, уся в чорному, ввійшла до кімнати. Пан Оте, енергійно протестуючи, що вона сама спустилася до вітальні, подав їй стільця. Вона подякувала йому ледь помітною усмішкою. Стоунер з неприхованою симпатією тримав її за руку. Він, очевидно, не здатний був промовити жодного слова. Пані Рено звернулася до пана Оте:
— Ви хотіли спитати мене про щось?
— Коли ви не маєте нічого проти, пані… Наскільки мені відомо, ваш чоловік був канадцем французького походження. Ви можете розповісти нам про його юність та виховання.
Вона похитала головою.
— Мій чоловік, добродію, був завжди дуже стриманий, коли йшлося про минуле. Він народився на північному заході — це я знаю. Але, гадаю, дитинство його було нещасливе, бо він ніколи не розповідав про нього. Ми завжди жили теперішнім або майбутнім.
— А ви не знаєте: в його минулому не було ніякої таємниці?
Пані Рено заперечно хитнула головою.
— Певна, пане, що нічого романтичного не було.
— Справді, ми не повинні дозволяти собі вдаватися у мелодраматизм. Є ще одна річ… — пан Оте завагався…
Стоунер із запалом обірвав його:
— Їм на думку спала дивна ідея, пані Рено. Вони думають, що у пана Рено була інтрижка з якоюсь пані Добрей, котра, здається, живе по сусідству.
Обличчя пані Рено запалало. Вона закинула голову, закусила губу. Стоунер завмер від подиву, дивлячись на неї. Але пан Бекс сказав тихим, спокійним голосом:
— Нам дуже неприємно, добродійко, але є у вас хоч якісь підстави припускати, що пані Добрей була коханкою вашого чоловіка?
З риданням пані Рено затулила долонями обличчя. Плечі її конвульсивно здіймалися. Нарешті вона підвела голову і сказала уривчасто:
— Можливо, була…
Ніколи за все життя не бачив я такого здивування, яке з'явилося на обличчі пана Стоунера.
ЖАК РЕНО
Не знаю, в якому напрямку розгорталися б події далі, якби тієї миті двері з силою не розчинились і до кімнати не зайшов високий молодий чоловік. На мить мені стало моторошно: здалося, небіжчик воскрес. Потому я запримітив, що темне волосся хлопця не припорошене сивиною. Бо той, хто так безцеремонно увірвався до кімнати, був ще юнаком. Не звертаючи уваги на присутніх у кімнаті, він відразу підійшов до пані Рено.
— Мамо!
— Жак! — з риданням вона обняла прибулого. — Любий мій! Але як ти опинився тут? Ти мав відплисти ще два дні тому з Шербура на "Анзорі"? — Та, певно згадавши про нашу присутність, вона промовила з почуттям гідності: — Мій син, панове.
— Ага! — похопився пан Оте, відповідаючи на уклін молодого Рено. — То, виходить, ви не поїхали на "Анзорі"?
— Ні, добродію. Я саме збирався пояснити… Бачите, "Анзора" затрималася на двадцять чотири години через несправність двигуна. Я мав відплисти вчора ввечері, але зовсім випадково купив вечірню газету і прочитав про трагедію, котра спіткала нас… — Голос його зірвався, і в очах заблищали сльози. — Мій бідолашний батько, мій бідолашний, бідолашний батько.
Немов уві сні, пані Рено повторила:
— Виходить, ти не поїхав… — І затим втомлено прошепотіла сама до себе: — Кінець кінцем це вже не має ніякого значення тепер…
— Сідайте, пане Рено, прошу вас, — сказав пан Оте, вказуючи на стілець. — Глибоко співчуваю вам. Уявляю, яким страшенним ударом була для вас ця новина. Проте я вважаю великим щастям поломку двигуна, яка затримала вас у порту.