Він готовий до розплати. Тобто, якщо для нього існує відповідальність, то не існує вини. Понад сказане, він погодився б використати минулий досвід для обґрунтування майбутніх учинків. Час пробуджує до життя час, життя слугує життю. На цьому терені, обмеженому і водночас усіяному можливостями, все, що поза здоровим глуздом, здається йому непередбачуваним. Яке ж правило можна виснувати з цього безглуздого порядку? Єдина істина, яка могла б йому видатися повчальною, зовсім не є формальною: вона оживає і розвивається в людях. Тому це все ж таки не є правилами етики, які абсурдний дух може знайти в кінці свого міркування, а ілюстраціями, сповненими подихами людських життів. Кілька прикладів, які наводяться далі, є такими ілюстраціями. Вони продовжують міркування про абсурд, надаючи йому певного настрою й теплоти.
[1] Але не в прямому розумінні. Йдеться не про визначення, а про перелік почуттів, які можуть містити в собі абсурд. Перелік завершено, однак абсурд не вичерпано.
[2] Саме з приводу поняття "винятковий" у суперечці з Арістотелем.
[3] Можна подумати, що я знехтував тут головною проблемою, тобто проблемою віри. Але я не розглядаю філософію Кіркегора, або Шестова, або, ще далі, Гуссерля (для цього потрібні інше місце й інший підхід розуму), я запозичаю в них одну тему й досліджую, чи можуть її наслідки відповідати встановленим правилам. Ідеться лише про затятість.
[4] Я не казав "вилучає Бога", оскільки це було б уже потвердженням.
[5] Уточнімо ще раз: під питанням тут не утвердження Бога як такого, а власне логіка, яка веде до нього.
[6] Навіть найдостеменніші епістемології передбачають свою метафізику. І при цьому настільки, що метафізика багатьох мислителів нашої доби полягає в тому, щоб мати лише епістемологію.
[7] А. У ті маси розум мусив при стосу ватися або померти. Він пристосовується. У Плотіна із логічного розум перетворюється на естетичний. Метаморфоза заступає силогізм.
В. А втім, це не є єдиний вклад Плотіна у феноменологію. Весь цей підхід уже мав місце в такій любій олександрійському мислителеві думці, що існує не лише ідея людини, але й ідея Сократа.
[8] Ідеться тут про справжню схожість, а не про виховання покірливості. Людина абсурду протилежна сумирній людині.
[9] Кількість інколи переростає у якість. Якщо вірити останнім відкриттям наукової теорії, вся матерія утворена з енергетичних центрів. Більша чи менша їхня кількість впливає на її більш чи менш чітку своєрідність. Мільярд іонів і один іон відрізняються не лише за кількістю, але й за якістю. Тут легко провести аналогію з людським досвідом.
[10] Таке ж міркування можна застосувати й щодо іншого поняття — до ідеї небуття. Воно нічого не додає реальності й нічого не збавляє. У психологічному досвіді небуття наше власне небуття набирає істинного змісту лише, коли вдаємося до роздумів про те, що відбудеться через дві тисячі років. Один з аспектів цього небуття є саме сукупністю майбутніх життів, які не будуть нашими життями.
[11] Воля тут лише як рушій: вона намагається підтримати свідомість. Вона дисциплінує життя, і це важливо.
[12] Що важливо, так це послідовність. За відправну точку тут слугує згода зі світом. Але східне вчення переконує, що ті ж зусилля логіки можуть бути спрямовані супроти світу. Це теж правочинно й наділяє наше есе як перспективою, так і межами. Але коли заперечення світу здійснюється з такою ж неухильністю, то часто досягають (як у деяких величних ученнях) подібних результатів в тому, що стосується, наприклад, індиферентності творів. У своїй вельми важливій книзі "Вибір" Жан Греньє обгрунтовує у такий же спосіб справжню "філософію індиферентності".
Чи є потреба розвивати думку про те, що приклад — це не тільки взірець до наслідування (якщо він взагалі можливий у світі абсурду) і що ці ілюстрації все ж не є моделями? Окрім того, до цього ще треба мати покликання, а вони стають кумедними, коли брати до уваги різницю, тобто похоплюють із Руссо висновок — треба ходити на чотирьох, а з Ніцше — слід брутально поводитися зі своєю матір'ю. "Треба бути абсурдним, — пише один сучасний автор, — не треба бути ошуканим". Настанови, про які піде мова, можуть набути всього свого змісту лише тоді, коли ми розглянемо протилежні їм настанови. Позаштатний службовець пошти нагадує завойовника, якщо свідомість у них однакова. Будь-який досвід з цього погляду — індиферентний. Є такий, що слугує людині, і такий, що вадить. Слугує тоді, коли вона усвідомлює його. В іншому випадку все це неважливо: за поразки людини судять не обставини, в яких вона живе, а її саму.
Я зупиняю свій вибір лише на тих людях, котрі ставлять собі за мету вичерпати себе до решти або в яких я впевнений, що вони себе вичерпають. Далі цього я не йду. Поки що я намагаюся говорити тільки про світ, де думки і життя людей позбавлені майбутнього. Все, що спонукає людину працювати й діяти, покладається на надію. Отже, єдина думка, яка не є облудною, — це думка безплідна. В абсурдному світі цінність будь-якого поняття або будь-якого життя вимірюється його безплідністю.
Донжуанство
Якби можна було удовольнитися любов'ю, то все було б надто просто. Чим більше кохають, тим більше утверджується абсурд. Дон Жуан перебирає жінками зовсім не тому, що йому бракує кохання. Смішно уявити його мрійником, який шукає чистого кохання. Але саме тому, що він їх кохає з однаковою жагою, щоразу віддаючи всього себе, він змушений повторювати цю самопожертву й занурюватись у глибини кохання. Ось тому кожна з них сподівається обдарувати його тим, чим ніхто й ніколи його не обдаровував. Щоразу вони глибоко помиляються і їм щастить навіяти йому лише відчуття потреби в такому повторенні. "Нарешті, — вигукує одна з них, — я принесла тобі кохання". Тож чи буде дивиною, якщо Дон Жуан з цього лише посміється: "Нарешті? — перепитає він. — Ні, в черговий раз". І навіщо треба закохуватися зрідка, щоб кохати сильно?
Невже Дон Жуан сумує? Навряд. Щоб зрозуміти це, досить звернутися до хроніки. Його сміх, переможна зухвалість, поривання душі і схильність до театральності — все це яскраво й радісно. Будь-яка здорова істота прагне помножити саму себе. Такий і Дон Жуан. Окрім того, сумними бувають із двох причин — або внаслідок необізнаності або сподіваючись. Дон Жуан знає і не сподівається. Він нагадує тих мистців, котрі знають свої межі і ніколи їх не переступають, а в той куций проміжок часу, коли їхня свідомість укорінюється, вони починають набувати всієї чудовної невимушеності метрів. Власне, в цьому й полягає його геніальність: розум, який знає свої межі. Аж до самої грані фізичної смерті Дон Жуан не відає про журбу. З тієї хвилини, коли він пізнає світ, гучно лунає його сміх, і за це все йому пробачається. Сум його охоплював тоді, коли він починав сподіватися. Нині він знову відчуває на вустах жінки гіркий і живлющий присмак єдиного в своєму роді знання. Гіркий? Ледь-ледь: це та необхідна недовершеність, яка дає відчуття щастя!
І даремно намагаються побачити в Дон Жуанові людину, випестувану Еклезіастом, оскільки для нього нема більшої марноти марнот, як сподіватися на інше життя. Він це доводить, ставлячи його на карту у грі супроти самого неба. Жаль від утрати бажання втіх (таке загальне місце будь-якої імпотенції) йому не властивий. Це радше властиво Фаусту, який настільки вірив у Бога, щоб продатися дияволові. Для Дон Жуана все набагато простіше. "Звабник" Тірсо де Моліни, коли йому погрожують пеклом, завжди відповідає: "О, дайте мені якнайтриваліше життя!" Те, що наступить по смерті — байдуже, зате яка довга вервечка днів залишається у того, хто вміє бути живим! Фауст прагнув статків цього світу: бідолаха, йому варто було лише простягнути руку. Той, хто не вміє радуватися, тим самим уже запродує свою душу. Навпаки, Дон Жуан наводить лад у самому перенасиченні. Якщо він покидає коханку, то зовсім не тому, що більше її не бажає. Гожа жінка завжди бажана. Але він бажає іншої, а це не одне й те ж.
Він упивається життям, і нема нічого гіршого, ніж втратити його. Цей божевільний — великий мудрець. Але люди, котрі живуть з надії, погано пристосовуються до цього світу, де доброта поступається місцем щедрості, ніжність — мужньому мовчанню, спільність — самотній хоробрості. І всі кажуть: "Це був слабосилий, або ідеаліст, або святий". Треба ж якось применшити велич людини, яка нею тебе ображає.
Доволі було обурення (або того змовницького сміху, який принижує те, чим захоплюються) від розмов Дон Жуана і від незмінної фрази, до якої він вдавався з усіма жінками. Але для того, хто прагне якнайбільшої радості, має значення лише дієвість. Слова-паролі, котрі довели свою спроможність, чи варто їх ускладнювати? Ніхто — ні жінки, ні чоловіки — прислуховуються не до них, а радше до того голосу, який їх промовляє. Вони є правилом, умовністю, ознакою ввічливості. Їх промовляють, після чого залишається зробити найголовніше. Дон Жуан до цього вже готується. Навіщо йому перейматися проблемою моралі? Адже його прокляли не тому, що він зажадав стати святим, як у Мілоша Маньяр. Пекло для нього — це те щось, що підбурює. На гнів Господній він має лише одну відповідь, гідну людської гідності: "Я людина честі, — каже він Командору, — отож виконаю свою обіцянку, оскільки я лицар". Але було б великою помилкою зробити з нього іммораліста. Він з цього погляду "як усі": його мораль ґрунтується на симпатіях та антипатіях. Дон Жуана можна зрозуміти як слід лише тоді, коли постійно мати на увазі, що він вульгарно символізує: звичайний спокусник або бабій. Так, він звичайний спокусник.[1] З тією лише різницею, що він це усвідомлює, і саме завдяки цьому він абсурдний. Але якщо спокусник починає тверезо мислити, він від того не надто змінюється. Спокушати — то його природний стан. Лише в романах змінюють свою природу і стають ліпшими. Але можна також сказати, що нічого не змінилося і все перетворилося водночас. Дон Жуан втілює у вчинках саме кількісну етику, на противагу святому, який прагне до якості. Не вірити в глибокий зміст речей — саме це властиво людині абсурду. Всі оті обличчя, сповнені тепла й захоплення, він окидає поглядом, звозить до клуні, як зібраний урожай, а відтак спалює.