Там була записка: "О дванадцятій".
Він з'явився точно в призначений час. Скриню несло перед ним кілька дужих служників. Його самого завели до кімнати, де спиною до дверей сидів перед розтопленим каміном якийсь чоловік. Тупіт багатьох ніг, стук відчиняних і зачиняних дверей, шарудіння скрині по підлозі, коли її ставляли на голі дошки, — все це ніяк не могло привернути його уваги, і Сайлес стояв і чекав, охоплений нестерпним страхом, поки той чоловік зволить помітити його присутність.
Минуло, може, хвилин із п'ять, поки чоловік недбало обернувся — і явив Сайлесові обличчя князя Флорізеля Богемського.
— Так ось як ви, добродію, надуживаєте мою люб'язність! — промовив він вельми суворо. — Ви пристали до високопоставленого товариства, як бачу, з єдиною метою — уникнути кари за свої злочини, і тепер я добре розумію ваше збентеження тоді, коли я звернувся до вас учора.
— Повірте, — вигукнув Сайлес, — я не винен ні в чому, зі мною сталося нещастя!
І квапливо, збиваючись, але якнайщиріше розповів князеві всю історію своїх злигоднів.
— Я вже бачу, що помилявся, — сказав його високість, дослухавши юнака до кінця. — Ви тільки жертва, і оскільки я не маю за що карати вас, то можете бути певні, що я вам допоможу, як лишень буде в моїй спромозі. А тепер, — додав він, — за діло. Негайно відчиніть вашу скриню, я хочу побачити, що в ній лежить.
Сайлес зблід.
— Я просто-таки боюся глянути на нього! — вигукнув він.
— Ну що ви, — заперечив князь, — хіба ви ще не бачили його? Таку форму сентиментальності треба в собі перемагати. Видовище хворої людини, якій ми ще можемо допомогти, мало б діяти на наші почуття сильніше, ніж видовище мерця, якому не можна ні допомогти, ні зашкодити, якому байдуже і до любові, й до ненависті. Опануйте себе, містере Скадемор, — а потім, бачачи, що Сайлес іще вагається, він додав: — Я б не хотів формулювати свою вимогу інакше.
Молодий американець наче прокинувся зі сну й, тремтячи з відрази, присилував себе розв'язати мотузки і відімкнути замок своєї скрині. Князь стояв коло нього й дивився, заклавши руки за спину, з незворушним виразом. Труп зовсім задубів, і Сайлесові коштувало багато зусиль — і душевних, і фізичних — розігнути його і відкрити обличчя.
Князь Флорізель відсахнувся, аж скрикнувши в болісному подиві.
— О Боже! — вигукнув він. — Вам невтямки, містере Скадемор, який страшний дарунок привезли ви мені. Цей молодик — із мого почту, він брат мого друга й повірника і загинув від рук жорстоких і підступних людей, виконуючи моє доручення. Бідний Ґеральдіне, — провадив він ніби сам до себе, — якими словами розповім я тобі про долю, що спіткала твого брата? Як можу я виправдатись у твоїх очах або в очах Бога за ті самовпевнені плани, що привели його до такого кривавого й неприродного кінця? Ох, Флорізелю, Флорізелю! Коли ти навчишся скромності, що пасує смертному, і вже не будеш засліплений блиском сили, якою тебе наділено? Сила! — вигукнув він.— Хто безсиліший за мене? Ось я дивлюсь на цього молодика, якого сам приніс у жертву, містере Скадемор, і відчуваю, яка це нікчемність — бути князем!
Сайлес розчулився, бачачи його хвилювання. Він почав мимрити якісь слова розради, й сам залився слізьми. Князь, зворушений його видимим співчуттям, підійшов до нього й узяв його за руку.
— Не розкисайте. Нам обом треба ще багато навчитись, і після цієї зустрічі ми обидва станемо кращі, ніж були.
Сайлес подякував йому безмовно, самим лише відданим поглядом.
— Напишіть для мене адресу доктора Ноела ось на цьому папірці, — провадив князь, підвівши його до столу, — і дозвольте мені дати вам пораду: коли будете знов у Парижі, уникайте товариства цієї небезпечної людини. У вашій пригоді містер Ноел повівся великодушно, це я мушу визнати. Якби він був причетний до смерті молодого Ґеральдіна, то нізащо не переслав би трупа в руки справжнього винуватця.
— Справжнього винуватця? — зчудовано перепитав Сайлес.
— Саме так, — потвердив князь. — Цей лист, що його всемогутнє Провидіння таким дивним чином передало в мої руки, був адресований не кому іншому, як самому злочинцеві, мерзенному голові Клубу самогубців. Остережіться цікавитись і далі цими небезпечними справами, вдовольніться тим, що ви самі так чудесно врятувались, і негайно покиньте цей дім. Я маю нагальні справи, а ще повинен розпорядитися щодо цього злощасного праху, який ще так недавно був відважним і вродливим юнаком.
Сайлес вдячно й смиренно попрощався з князем Флорізелем, одначе затримався в Бокс-Корті, поки побачив, як той у своїй розкішній кареті від'їжджає для зустрічі з полковником Гендерсоном із поліції. Хоч яким республіканцем був молодий новоанглієць, він, дивлячись услід екіпажеві, скинув капелюха майже з почуттям відданості. І того ж вечора сів у потяг, щоб вернутись до Парижа.
На цьому (зауважує мій арабський автор) закінчується "Історія про лікаря й дорожню скриню". Пропускаючи деякі уваги про могутність Провидіння, дуже доречні в оригіналі, але мало відповідні нашому західному смакові, я додам тільки, що містер Скадемор уже почав підніматися сходами політичної слави і, за останніми відомостями, став шерифом у своєму рідному місті.
Історія з візниками
Лейтенант Брекенбері Річ дуже відзначився на одній з локальних воєн у горах Індії. Це він власноручно взяв у полон проводиря повстанців. Його відвагу славили повсюди, і коли він вернувся до Англії, вибитий з колії тяжкою раною від шаблі та затяжною тропічною лихоманкою, світське товариство вже готове було прийняти лейтенанта як невеличку знаменитість. Але його натурі властива була невдавана скромність, тож він, дуже люблячи пригоди, був байдужий до марної слави, до лестощів, а тому перечекав на закордонних курортах та в Алжирі, поки луна його подвигів трохи відгримить і почне забуватись. Нарешті він приїхав до Лондона на самому початку світського сезону, так непримітно, як лишень міг бажати, а що він був сирота й мав тільки далеких родичів, які жили в провінції, то й оселився майже як чужинець у столиці країни, за яку проливав кров.
На другий день після прибуття він самотньо обідав в одному військовому клубі. Потиснув руку кільком давнім товаришам, які тепло поздоровили його; та що кожен з них уже був кудись запрошений на вечір, то врешті лейтенант зостався полишений на самого себе. Він був у вечірньому вбранні, бо мав намір піти до театру. Але величезне місто було нове для нього: він просто з провінційної школи потрапив до військового коледжу, а звідти прямо до Індії. Отож тепер він сподівався знайти чимало розваг, вивчаючи цей світ Помахуючи ціпочком, він рушив пішки в західному напрямку. Вечір був тихий. Уже стемніло, то починався, то вщухав дощик. Потік облич у світлі газових ліхтарів хвилював лейтенантову уяву. Йому здавалось, наче в цій збудливій атмосфері міста, серед таїни чотирьох мільйонів особистих життів можна йти й іти без кінця. Він позирав на будинки й думав, як цікаво знати, що відбувається за цими вікнами, осяяними теплим світлом, розглядав обличчя за обличчям і бачив, що кожне зосереджене на якихось не знаних йому інтересах, злочинних чи шляхетних.
"А ще говорять про війну! — подумав він. — Ось справжнє велике бойовище людства!"
Далі йому спало на думку, як це так, що він має ходити ще стільки часу на цій перелюдненій сцені й навіть не спробувати зазнати хоч би дрібочки пригод.
"Усе в свій час, — міркував він. — Я тут іще чужинець, може, й вигляд у мене чужинський. Але невдовзі мене затягне в цей вир".
Було вже досить пізно, коли раптом із темного неба линув рясний дощ. Брекенбері зупинився під деревом і, стоячи там, побачив візника, який махав йому рукою, показуючи, що він без пасажира. Це було йому так до речі, що він умить підняв свого ціпочка, даючи знак, і незабаром уже вмощувався в цій лондонській гондолі.
— Куди вам, сер? — спитав візник.
— Куди хочете, — відповів Брекенбері.
І зразу екіпаж несподівано швидко покотився під дощем уперед крізь лабіринт із вілл. Вони були такі схожі одна на одну, кожна з садочком перед нею, і так мало було відмінностей у освітлених газом вулицях, що Брекенбері дуже скоро втратив орієнтацію й не знав, куди їде. Йому вже блимало в голові, що візник потішається з нього, обвозячи його знов і знов круг невеликого кварталу, але в самій швидкості було щось таке діловите, що воно переконувало його в протилежному. Візник мав якусь певну мету, вік поспішав туди, і Брекенбері скоро почав дивуватися тій упевненості, з якою він знаходить шлях крізь такий лабіринт, і трохи непокоїтись із того, що він так поспішає. Лейтенант чував різні історії про чужинців, що пропадали в Лондоні. Може, цей візник належить до якоїсь злочинної кровожерної банди, а його самого затягнено в смертельні тенета?
Ця думка ще як слід не сформувалась, коли екіпаж різко звернув за ріг і зупинився перед брамою однієї вілли на довгій і широкій вулиці. Сама вілла була яскраво освітлена. Від брами щойно від'їхав ще один візник, і Брекенбері побачив, що коло парадних дверей кілька слуг у лівреях зустрічають якогось добродія. Його здивувало, що візник зупинився якраз навпроти будинку, де відбувалось якесь прийняття, але він і не подумав, що це не випадковість, і спокійно сидів, курив сигару, аж поки почув, що над його головою відчинилися дверцятка.
— Приїхали, сер! — сказав візник.
— Приїхали? — перепитав Брекенбері. — Куди?
— Та ви ж самі сказали, щоб я віз вас куди хочу, — відповів візник. — Ось я й привіз.
Брекенбері звернув увагу на те, що голос у нього напрочуд культурний і чемний, як на людину такого простацького фаху. Він пригадав, як швидко його везено, і аж тепер йому впало в очі, що екіпаж надто розкішний для найманого візницького.
— Поясніть, будь ласка, — сказав він. — Ви що, хочете висадити мене під дощ? Мабуть, тут вирішую все-таки я, голубе.
— Вирішуєте, безперечно, ви, — відповів візник, — та коли я розповім вам усе, то, здається мені, я знаю, як вирішить пан вашого крою. На цій віллі має бути якась панська вечірка. Не знаю, в чім річ, може, господар чужий у Лондоні й не має тут своїх приятелів та знайомих, чи просто він великий химерник. Та хай там як, а мене найнято для того, щоб я ловив і завозив сюди одиноких панів у вечірньому вбранні, скільки пощастить, і то, бажано, офіцерів.