Там уже працювали професор Томсон і два асистенти — Тамм і Мюллер.
Лабораторія мала вигляд досить просторої кімнати з великим квадратним вікном у стіні та двома шестикутними ілюмінаторами в стелі. Ліву стіну займала фотографічна лабораторія, праву — хімічна. Над широкими столами з ящиками, як в аптеках, полиці з книгами. На вільних місцях стін укріплені різні остроги, гарпуни, полиці і полички з пляшечками і препаратами. Кожний сантиметр площі використаний. Навіть на стелі прикріплені овальні коробки, якими користуються натуралісти, і пружинні терези. Посеред лабораторії стояв величезний стіл. Тут були розташовані мікроскопи, обладнання для препарування, набивання опудал і приготування гербаріїв: скальпелі, ножиці, пінцети, преси. Кілька табуреток із сидіннями, що обертаються, були укріплені так, що могли пересуватися вздовж столу. Томсон не поспішаючи ходив по лабораторії, не поспішаючи переставляв банки, муркочучи собі під ніс, і робота йшла на лад в його руках.
Вечір минув вельми сумовито. А вночі сирена не давала спати. До ранку сирена затихнула, і Вівіана заснула міцним, здоровим сном.
Ранок був сонячний, ясний. Пили каву на палубі, під тентом. Океан зітхав темно-синіми хвилями рівно й ритмічно, свіже морське повітря робило всіх бадьорими; і, забувши свої нічні страхи і сумніви, Вівіана сказала:
— Як добре, Реджинальде, що ми вирушили в цю подорож!
— Ще б пак, — озивався за нього Симпкінс, що вже зняв пов'язки, — ми зможемо розкрити загадку Слейтона.
— І загадки Саргасового моря, — задумливо сказав професор Томсон. — Тамме, приготуйте драгу. Треба трішки дослідити дно.
Поки Тамм споряджав до спуску драгу, Томсон продовжував:
— Море — це багатоповерхова будівля. Кожен "поверх" заселяють свої мешканці, котрі не підіймаються на верхні і не спускаються на нижні "поверхи".
— Так, це не тільки в морі, — сказав Симпкінс. — І на землі житель підвалу не "вхожий" в бельетаж…
— Маленька різниця, — втрутився в розмову Мюллер, — люди з підвалу могли б жити і в "бельетажі", як ви говорите, а морські жителі… для них це було б загибеллю. Якщо глибоководна риба необережно підніметься вище за встановлену межу, вона там розірветься, як вибухає паровий казан, коли його стінки не витримують внутрішнього тиску.
— Гм… отже морські мешканці "бельетажу" можуть спати спокійно, не боячись нападу знизу?
— На кожному "поверсі" є свої хижаки.
Тамм опустив драгу — прямокутну залізну раму з мішком із сітки. До мішка, для ваги, були прикріплені камені.
— На яку глибину опустити? — запитав Тамм, розмотуючи разом з Мюллером трос.
— Метрів на шістсот, — відповів Томсон.
Всі мовчки спостерігали за роботою.
— Збавити хід! — сказав Томсон.
Капітан віддав розпорядження.
— Ну, що нам послала доля?
Два матроси прийшли на допомогу Мюллеру і Тамму. Тільки драга з'явилася на поверхні, як Тамм і Мюллер одночасно скрикнули:
— Лінофріна!
Усі з цікавістю кинулися розглядати морське чудовисько. Вся рибина нібито складалася із величезного рота з великими зубами, з величезного мішка-шлунку і хвоста. На підборідді це чудовисько мало гіллястий придаток (для приманки риб, як пояснив Томсон), а на верхній щелепі — щось на зразок хобота з потовщенням посередині.
— Це орган, що світиться, так би мовити власне електричне освітлення.
— А навіщо йому освітлення? — запитав Симпкінс.
— Воно живе в глибині, куди не проникає промінь сонця.
— Жити у вічному мороці — теж задоволення! Поталанило ж їм вибрати таку невдалу квартиру!
— Вас ще більше здивує, коли я скажу, що вони зазнають на кожний квадратний сантиметр своєї поверхні тиск у кілька сотень кілограмів. Але вони навіть не помічають цього і, повірте, відчувають себе чудово.
— Дивіться, дивіться, саргаси! — вигукнула раптом Вівіана, підбігаючи до поручнів.
На синій поверхні океану справді виднілися окремі закруглені гроноподібні кущики, забарвлені в оранжевий і золотисто-оливковий кольори.
Усі зраділи саргасам, неначе давньому знайомому.
Між 2 і 6 серпня корабель ішов уже поблизу Бермудських островів. З серпня пливли ще тільки окремі кущі водоростей. Вони були овальної форми, але під легким подихом південного вітру витягувалися в довгі смуги. Гатлінг горів нетерпінням швидше спробувати на суцільних саргасах свої технічні пристосування. Нарешті 7 серпня з'явилися суцільні луги саргасів. Тепер уже, навпаки, синя гладінь океану прозирала острівцями серед оливкового килима.
— Ось воно, "море, що згорнулося", як називали його стародавні греки, — сказав Томсон.
Гатлінг із хвилюванням стежив, як упорається "Задирливий" з цією павутиною водоростей. Але його хвилювання було марне: корабель майже не уповільнював ходу. Він різав саргаси, і вони розступалися, оголяючи обіч корабля довгі сині чисті розводи.
— Мабуть, ваші остороги були зайві, — сказав професор. — Зрештою, для сучасних суден саргаси вже зовсім безпечні. Та і взагалі їх "непрохідність" перебільшена.
Спіймавши кілька водоростей, Томсон почав розглядати їх. Вівіана теж спостерігала.
— Ось бачите, — пояснив він їй, — білі стебла? Це вже відмерлі саргаси, зірвані вітром і захоплені течією в Карибському морі, мчать на північ. П'ять з половиною місяців потрібно, щоби вони примандрували від Флориди до Азорських островів. І за цей час вони не тільки зберігають життя, а й здатність плодоношення. Деякі саргаси здійснюють кругову подорож, повертаючись до себе на батьківщину, до Карибського моря, і потім повторюють подорож. Інші потрапляють всередину кругового кільця та відмирають.
— Ах! Що це? Живе! — скрикнула від несподіванки Вівіана.
Томсон розсміявся.
— Це австралійський коник-ганчірник, а це актенарії — найцікавіші мешканці Саргасового моря. Бачите, як вони пристосувалися? Їх не відрізнити від водорості!
Справді, забарвлені в коричневий колір, поцятковані білими плямами, з порваними формами тіла, актенарії були надзвичайно схожими на водорості Саргасового моря.
II. НОВИЙ ГУБЕРНАТОР
На Острові Загиблих Кораблів з часу відплиття підводного човна життя йшло своїм звичаєм.
Коли капітан Слейтон упав, підтятий кулею, Флорес мовчки постояв над скривавленим губернатором, потім раптом смикнув Меггі, що схилилася над убитим, за руку та коротко, але владно сказав їй:
— Іди звідси!
Меггі, плачучи, притиснувши дитину, пішла.
Флорес схилився над капітаном зі злою іскринкою в примружених очах.
Капітан Слейтон був його суперником у коханні й в честолюбних задумах. У них були давні рахунки. Натішившися виглядом поваленого, вмираючого ворога, Флорес несподівано підвів Слейтона і зіштовхнув його у воду.
— Так краще буде, — сказав він і, звернувшися до остров'ян, крикнув: — Гей ви! Капітан Фергус Слейтон убитий, і його тіло поховане мною! Острів Загиблих Кораблів мусить вибрати нового губернатора. Я пропоную себе. Хто проти?
Остров'яни похмуро мовчали,
— Схвалено. Підберіть поранених і рушниці. Ходімо!
І він подався у напрямку до своєї нової резиденції, радіючи, що все сталося так швидко. Проте його задоволення було неповним. Якась неприємна, тривожна, ще неясна думка заважала йому, немов тихий зубний біль, який ось-ось перетвориться на гострий. Флорес ішов знайомими "вулицями", містками, перекинутими через кораблі, перетинав напівгнилі палуби, підіймався на "гори" високих великих кораблів, спускався в "долини" плоскодонних суден, а якась неспокійна неясна думка все непокоїла його…
Забарившися біля одного переходу, він почув голоси ірландця О'Гара і старого Бокко, що слідували за ним.
— Як собаку, у воду… — говорив Бокко.
— Не терпиться йому! — відповів О'Гара.
Голоси замовкли.
"Так ось воно що, — подумав Флорес, вилізаючи на борт старого фрегата. — Невдоволення!" І Флорес пригадав похмуре мовчання, що супроводжувало його обрання.
Флорес не помилився. Навіть на остров'ян, котрі огрубіли, здичавіли, неприємне враження справив досить спрощений спосіб похорону губернатора.
Флорес не був дурний. Підходячи до губернаторської резиденції, розміщеної на фрегаті "Єлизавета", новий губернатор вже обдумав план дії.
Увійшовши до великої, чудово обставленої каюти — колишній кабінет капітана Слейтона, — Флорес опустився в глибоке шкіряне крісло, розвалився з незалежним і разом з тим гордим виглядом. Потім він лунко ляснув тричі в долоні, зовсім як Слейтон, навіть краще — виразніше та голосніше.
На порозі з'явився негр.
Флорес посвердлив очима його чорне обличчя, але нічого не міг прочитати на ньому.
— Боб, — сказав Флорес, — де в Слейтона зберігався гардероб? Проведіть мене і покажіть.
Боб, який не виказав здивування, побачивши Флореса на місці Слейтона, був вражений підкреслено ввічливим обходженням нового губернатора замість колишнього — фамільярного.
Але у цьому у Флореса був свій розрахунок: показати, наскільки становище змінилося. І він не помилився. Боб якось зіщулився і, поспішно задріботівши до виходу, відповів шанобливо-ввічливо:
— Прошу вас.
Вони зайшли до великої напівтемної каюти, перетвореної на вбиральню. Дві стіни було зайнято шафами. Майже половину каюти займали величезні скрині чорного дуба з різьбленням, оковані позеленілою міддю зі сріблом.
Негр відчинив висувні дверці шаф. У них у чіткому порядку висіли костюми різних епох, професій, національностей — як у костюмерній великого оперного театру.
— Ось цивільні костюми, — пояснив негр, виймаючи пахнучі вогкістю старовинні сюртуки з високими комірами, широкими відворотами, кольорові і шовкові жилети.
Флорес заперечно похитав головою.
У другій шафі були більш сучасні костюми; смокінги, сюртуки і навіть фраки.
— Не те, не те.
Перед гардеробом з морськими форменими костюмами Флорес затримався дещо довше. Він помацав рукою одну тужурку з чудового англійського сукна — костюм капітана, але, поміркувавши, зачинив і цю шафу.
— Не те, Боб. І це все?
— Є ще тут, — відповів негр, показуючи на скрині.
— Відкрийте.
Не без зусиль Боб підняв важкі віка. Флорес здивувався, не відчувши запаху вогкості і тління. Віка так щільно прилягали, що всередині скринь було абсолютно сухо.
Коли негр підняв чистий шматок полотна, що акуратно прикривав костюми, у Флореса мимовільно вирвався вигук і очі його сяйнули. Тут були складені вишукані іспанські костюми, крій яких свідчив, що їм не менше двохсот років.
Камзоли з оксамиту — малинові, голубі, червоні — були розшиті золотом і обсипані перлами.