Тоді я взяла й випалила:
— Плести вмію!..
Артамонов тільки цього й чекав:
— Виплети хустку моїй бабусі! — глузливо пробурчав він.
А багато хто з його підспівувачів зареготав. Тоді старший вожатий сказав:
— Навіщо хустку бабусі? Може, краще рукавиці рибалкам?
Він не випадково про рибалок згадав: школа шефствує над рибним портом. Хлопці навіть допомагають бочки збивати, працюють на консервному заводі, а драмгурток виступає з концертами у портовому клубі.
А ми ось тепер будемо плести рукавиці для моряків, які несуть вахту просто у відкритому морі. Море тут, Колю, дуже холодне… Ну, а для рибалок будемо шити непромокальні брезентові рукавиці. Тільки не звичайні, а трохи утеплені. Дівчатка так і пориваються у майстерню. А один місцевий, Левко Звонцов (такі у кожній школі є), вже й вірші придумав:
Попросимо наших майстриць
Виплести побільше рукавиць,
Рукавиць найвищого сорту
Для нашого рибного порту!
Ти, Колю, знаєш наш уральський мороз — сухий, палючий. А тут іще холодніше… І повітря вологе, аж важке якесь… Отож наші рукавиці, я гадаю, знадобляться!
Оля
Коля пише не Олі
Школа № 3. Шостий клас "В".
Володимиру Артамонову (особисто).
Бережись, Артамонов! Наш всевидющий і всюдисущий "Загін Справедливих" пильнує за кожним твоїм кроком. Хоча ми й на Уралі, але й у вашому місті є наші "Пости Справедливості". Знай це і збирай дрібні дриганці!
Нам відомий кожен твій крок. Хочеш перевірити? Будь ласка! Ти — найдовший у класі. Найулюбленіший твій вираз: "Бо гірше буде!" Ти вважаєшся кращим воротарем у школі, бо інші воротарі ще гірші від тебе.
Та знай, Артамонов, що, коли ти ще хоч один раз назвеш свою сусідку по парті Олю Воронець Вороною, ми дамо такий удар по твоїх "воротах", що це вже буде вірний гол!
Знай, Артамонов, що ми всі стіною стоїмо за Олю Воронець, яка була нашим командиром. Ми всі її друзі й захисники! А за твоєю спиною ніхто не стоїть — тебе просто усі бояться…
Від цього самого дня, з цієї самої години, з цієї самої хвилини ти, Артамонов, повинен благати Олю Воронець, щоб вона ніколи не залишала твоєї парти. І щоб ніколи не пересідала ближче до дошки, де, як нам стало відомо, теж є вільне місце. І щоб не плела хустку для твоєї бабусі, а плела рукавиці для рибалок!
Ніхто й ніколи не повинен знати про цей таємний лист. Розірви його негайно. Або краще спали! Але спершу вивчи напам'ять! А якщо довідається про нього Оля Воронець, ми будемо мститись тобі довіку!
Бережися, Артамонов! Ми пильнуємо за тобою!
Головний Штаб Спостереження
всевидющого і всюдисущого
"Загону Справедливих"
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Ти в останньому листі спочатку пообіцяла розповісти про своє прохання, а потім забула.
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Я нічого не забула. Я просто вирішила ще трохи подумати… Не квап мене. Гаразд?
Оля
Коля пише Олі
Я тебе, Олю, зовсім не кваплю. Просто мені шкода, що ти не пишеш про своє прохання. Я просто б одразу почав його виконувати! Я вже звик, що ти мене весь час випробовуєш, і навіть нудно якось без твоїх випробувань.
І твоїй Білці також не терпиться. Вчора вона підійшла до мене на перерві й запитує: "Невже Оля не доручила тобі ще когось переселити в нову квартиру?" — "Ні, не доручала…" — відповів я. "Давай тоді самі когось переселимо! Це надзвичайно цікаво!.."
Ти, Олю, пишеш, що мої листи зовсім не схожі на листи, а схожі на повість з продовженням. Мені це було дуже приємно прочитати, тому що я… Я зараз, Олю, розкрию тобі одну свою таємницю (здалеку, на папері, якось легше розкривати таємниці, ніж уголос). Адже я колись і справді мріяв писати оповідання. І навіть не просто мріяв, а й писав їх, записував у зошит.
Якось я приходжу додому — і бачу: Неля сидить за столом і вголос читає одне моє оповідання, ще не зовсім закінчене. Читає, а сама над кожним словом посміхається, і батько з Оленою Станіславівною теж злегенька посміхаються. Я відчуваю: вони намагаються стримати свої посмішки, але не можуть. Чимось моє оповідання їх розвеселило, хоча воно, було дуже сумне за змістом.
Коли вони мене у дверях побачили, то одразу зробили серйозні й уважні обличчя, ніби захопилися, слухаючи Нелю. Я вихопив свого зошита… А Олена Станіславівна вкрилася рожевими плямами і якось тихо, повільно промовила:
— Хіба Коля не дозволив тобі взяти цього зошита?
— Ні… Я сама… — пробелькотіла Неля. — А що тут поганого? Він же слухає, коли я граю. І ніякого дозволу не запитує!
— Це різні речі, — повільно мовила Олена Станіславівна. — Ти вчинила нечесно… Ти повинна попросити у Колі вибачення.
— Я? У нього?! Ніколи в житті! — закричала Неля. І побігла рюмсати в сусідню кімнату.
— Тоді я вимушена зробити це за свою дочку, — сказала Олена Станіславівна.
Вона так сказала, але я відчував по її тону, що не маю ніякого права вибачати чи не вибачати їй. І тому я нічого не відповів, а схопив зошит, утік на подвір'я і довго сидів там біля свого улюбленого зеленого горбика. Мені дуже хотілося довести їм усім, що зовсім не обов'язково кепкувати над моїми сумними оповіданнями. І я надіслав зошит до редакції.
У ті дні, коли виходить "Пионерка", я перший біг до поштової скриньки й просто-таки впинався очима у кожну замітку. По заголовках я б, звичайно, теж міг визначити, що оповідання моє не надруковане, але я думав, що в редакції могли заголовок змінити. Адже, певно, буває так, що заголовок не подобається, а все оповідання подобається.
Я бігав до поштової скриньки в будні дні, коли виходить "Пионерка", а товстий рекомендований пакет на моє ім'я прийшов саме в неділю. І я тоді був на подвір'ї. Його передала мені Олена Станіславівна. По товщині конверта вона, звісно, зрозуміла, що зошита з оповіданнями мені повернули назад. Отож нічого я їй, батькові і Нелі не довів. Не зумів я нічого їм довести…
Лист із редакції був дуже коротенький. Там писали, що якраз назва оповідання "дуже багатообіцяюча", проте саме оповідання "розчаровує, бо сюжет його вигаданий, а не взятий з життя".
Тоді я почав писати вірші. І їх мені також повертали назад. Правда, конверти вже були тоненькі, і Олена Станіславівна з Нелею не могли здогадатися, хвалять мене в цих листах чи лають.
Мене не лаяли, але писали, що я "не оволодів віршованою формою", і знову звинувачували в тому, що "сюжети вимучені й нежиттєві".
Мені здалося, що всі мої домашні нишком торжествують. І коли вони починали хвалити Нелю за її здібності й працелюбність, мені завжди здавалося, що вони чогось не домовляють, що самі в душі думають: "А у тебе ніяких здібностей немає. І працелюбності вистачає тільки на те, щоб возитися зі своїми птахами!"
І я так сильно захотів довести їм, що вони неправі… Так сильно, що навіть, пам'ятаєш, украв чужого вірша й хотів видати його за свого. Я ніколи не забуду того батьківського дня і твого обличчя, коли ти рвала на клаптики чужий вірш, який я підписав своїм прізвищем. Я давно хотів сказати тобі про це, що цього більше ніколи не буде. І от зараз кажу…
А якщо листи мої й справді хоч трошки схожі на оповідання чи там на повість, то це чудово. Це у мене якось ненароком, само по собі виходить… А можливо, тому, що у них сюжети не вигадані, як було у тому моєму зошиті, а "взяті з життя". Я дуже добре запам'ятав слова, які були у тих красивих конвертах, гладеньких і з запахом клею, що мені прислали з редакції.
Я тепер навіть навмисне писатиму листа, як оповідання. З усілякими подробицями. Нехай у мене буде хоч один справжній читач: ти, Олю!
Невже Артамонов і далі виживає тебе зі своєї парти? І досі глузує з твоєї рукавичної майстерні? Напиши про це. І попроси мене нарешті виконати твоє прохання… Дуже прошу тебе.
Коля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Це випробування буде важче від першого… А може, й легше. Але принаймні воно буде таємне! Про нього не напишеш у стінгазеті чи в "бойовому листку"…
Я розкажу тобі, Колю, про людину, яка там, на Уралі, нудьгує за мною більше від усіх. Інші, мабуть, скоро мене забудуть, а Тимофій не забуде… Я знаю це. Його прізвища немає у нашому шкільному журналі: він вчиться і живе далеко від нашої школи, на іншому краю міста.
А втім, Тимофія можна цілком назвати Тимком, бо йому немає ще й дев'яти років. Якраз скоро виповниться: двадцять дев'ятого грудня… Але краще все-таки кажи йому "Тимофій". Я перша почала так називати його, і йому це дуже подобається.
Років два з половиною тому я помітила, що Тимко весь час товчеться у штабі дружинників біля свого старшого брата, якого ти добре знаєш, — біля нашого Фелікса… Фелікс пояснив мені, що батько й мати їхні працюють на руднику, за сімдесят кілометрів од міста, додому приїжджають тільки на вихідні й маленького Тимка ні з ким залишати.
Ось тоді ми з Тимком і потоваришували. Не одразу, звичайно… Він довго мене не визнавав і говорив братові: "Чого вона чіпляється?" Я добре пам'ятаю його стрижену, йоржисту потилицю, якою він завжди повертався до мене. А вже потім я розгледіла і його обличчя: похмуре, насуплене, здається, наполовину прикрите окулярами. Він соромиться цих окулярів і, через те, може, такий похмурий…
Я навчила Тимка читати. Пам'ятаю, приносила йому найцікавіші книжки, такі, щоб він ніяк не міг од них відірватися і втекти на вулицю. Тимко перестав товктися у штабі: книги просто-таки прикували його до дому.
Потім Тимко захворів. Це була не випадкова хвороба… Коли багато років тому, в Криму, Фелікс наразився на міну, неподалік від нього стояв однорічний Тимко. Його відкинуло вбік вибуховою хвилею, оглушило. А через п'ять років після цього почався головний біль. Такий сильний, що Тимко (а він дуже терплячий) плакав і кричав.
Коли йому вперше стало погано, батьки його були у від'їзді. А Фелікс саме готувався до екзаменів в інститут. Важко було… Та я цілі дні сиділа біля Тимка, а мама моя його лікувала. І в лікарню ми його не віддали, самі виходили. Мама сказала, що Тимкові треба більше гуляти, дихати свіжим повітрям. І ми з ним почали гуляти. Я вигадувала всілякі пригоди, щоб він не нудьгував: то ми з ним вирушали у мандрівку, то шукали щось. Він дуже любить різні пошуки і несподівані знахідки. Та головний біль його не полишав. Він і зараз ще мучить його. І я тут часто думаю про це, бо дуже люблю Тимофія.
Спершу я просто хотіла допомогти Феліксові, який сам ніяк не міг з усім упоратися, хоча Тимко поважає старшого брата й навіть пишається ним.
Найгірше те, що Фелікс мало бачиться з Тимком.