— Юхим Трошин перший розгадав Васин задум.
— Але ж це нечесно, — тихо сказав він. — Це ж обман!
— Я не хочу! — твердо мовив Олег.
Вася лукаво підморгнув їм обом: мовляв, заспокойте свої нерви.
— Обману не буде! — весело запевнив Вася. — Прошу тиші! Платівку на диск! Вмикаю мікрофон!..
Тиха Таня слухняно поклала платівку на диск саморобного електропрогравача.
— Увага! Увага! Говорить "сьомий поверх"! — почав Вася. — Двадцять годин нуль-нуль хвилин за місцевим часом! Починаємо нашу чергову радіопередачу! Сьогодні ми познайомимо вас з творчістю юного мешканця нашого будинку Олега Брянцева з квартири номер сімнадцять. Слухайте "Політ джмеля" з відомої вам опери Римського-Корсакова!..
І ось швидким казковим джмелем закружляли, задзижчали по подвір'ю віртуозні звуки віолончелі.
— Це все-таки негарно… нечесно виходить… — пошепки мовив Юхим Трошин.
— Еге ж, таку славу створювати! — з затамованою заздрістю пошепки підтримав його Льоня, — Чужим смичком жар загрібати!
— Юхиме! Леоніде! — з веселою усмішкою прошепотів шофер Вася. — Все буде чесно-благородно. І ніяких чужих смичків! Дотримуйтесь спокою: мікрофон увімкнений!
— І нехай увімкнений! А я вимкну! — несподівано спалахнув Олег. — Це ж справжнісінький обман! Юхим правду каже!..
Вася вибалушив очі й трагічним голосом промовив:
— Ти мені не довіряєш?! Дайте дослухати музичну класику в тиші!
Усі притихли. А джміль кружляв по подвір'ю, то долітаючи до самого горища, то спускаючись униз — до садового столика, до гордої Ганни Степанівни, що не вірила вухам своїм.
Та ось віолончель замовкла. Її змінив голос шофера Васі:
— Ми обіцяли ознайомити вас з творчістю Олега Брянцева. І ознайомили! "Політ джмеля" передавався завдяки радіопідсилювачу, що його змонтував Олег Брянцев; по дротах, які він протягував; через динамік і репродуктор, які він встановлював на подвір'ї… Отже, ви ознайомилися з творчістю Олега. І блискучі результати цієї творчості! Дорога Ганно Степанівно, бабуся Олега, ви можете сьогодні пишатися своїм онуком! Ви хотіли, щоб він любив свій інструмент? Він і любить інструмент, а точніше сказати — інструменти: напилки, паяльники, рубанки — гарні робочі інструменти! І ми впевнені, що ви щиро радієте цьому! Ну, а музичний номер виконував лауреат Всесоюзного конкурсу…
ЕХ ТИ, ВИХОВАТЕЛЬ!
О двадцятій годині нуль-нуль хвилин у репродукторі щось зашурхотіло, заклацало, зашелестіло. Мешканці будинку чекали почути голос, який звичайно починав радіопередачу:
"Увага! Увага! Говорить сьомий поверх!.." Та замість того вони почули аж два голоси, що сперечалися один з одним.
— Ти цього, не зробиш! — говорила Тиха Таня.
— Що хочу, те й зроблю: я — головний! — пошепки заперечував їй Льонька.
— Ні, не зробиш! Я вимкну мікрофон!
— Тільки спробуй!
Таня с, як видно, спробувала, і репродуктор замовк. Потім він знову ожив — і чийсь третій голос сповістив:
— З технічних причин передачі почнуться через півгодини. Вибачте, будь ласка!..
Півгодини сварилися на "сьомому поверсі" Таня і Льонька.
— З пияцтвом треба боротися! — уперто наполягав Льонька.
— Правильно, треба. Але ж він не п'яниця, — спокійно відповідала Таня. Вона поклала мікрофон на дерев'яний стіл, сіла на нього й навіть близько не підпускала Льоньку.
— Ти зрозумій, — почав утовкмачувати Льонька, — він уже двічі приходив додому напідпитку. Владик бачив.
— Бачив! Бачив! На власні очі! — квапливо запевнив Владик.
— Ну от… Значить, він уже починає регулярно пиячити, і ми повинні покласти цьому край від самого початку. Тим більше, що Юхим переживає. Рюмсав навіть…
— Плакав! — тихо і твердо поправила Таня.
— Ну, плакав… А батько дуже соромиться Юхима, коли той бачить, що він напідпитку…
— Ще й як соромиться! Я сам бачив. На власні очі! — заторохтів Владик. — Навіть ховається у чужі під'їзди. І весь червоний якийсь…
— Ну от, бачиш! — Льонька закрокував по радіостудії. — Отже, у нього є совість. І якщо ми його вчасно пошпетимо, він усе зрозуміє і виправиться. Я такий фейлетончик напишу, що вмерти можна!
— От сам і вмирай!..
— Та ти повір мені, — продовжував своєї Льонька. — Я ж краще за тебе розумію. Хто "Жері-внучку" перевиховав? Я!.. У мене є досвід! І взагалі я — найголовніший! І наказую тобі увімкнути мікрофон!..
— А я не увімкну!
І не увімкнула! Передача почалася через півгодини, та Льонин фейлетон, від якого "просто вмерти" можна було, так і не прозвучав.
Це трапилося днів із п'ять тому. Льонька затаїв образу.
— Ну гаразд, — заявив він Тихій Тані. — Коли ще хоч раз побачу його п'яним, зачинюсь один у студії і так йому всиплю! І ти вже мені не завадиш! Захисниця знайшлася! З пияцтвом боротися треба!.. А ти, Владику, стеж!
Владик почав стежити — і вистежив. Рівно через п'ять днів, увечері, він, захекавшись, увірвався у дев'яту квартиру. Ні з ким не привітавшись, одразу пробіг до Льониної кімнати.
— Мої бесіди про гарні манери поки що подіяли не на всіх, — зауважила йому услід Калерія Гаврилівна, що стояла в коридорі.
Та Владикові було не до гарних манер.
— Бачив! Сам бачив. На власні очі!
— Кого? — сполошився Льонька.
— Юхимового батька — ось кого!.. До горілчаної крамниці зайшов. Там на розлив дають… Зараз він вип'є — це вже факт! І крадькома, щоб ніхто не помітив, додому прослизне.
— Ага, так?! Знову, значить, за своє?! — погрозливо промовив Льоня. — Е, ні! На цей раз він уже не прослизне!
— Давай побіжимо на горище, завчасу увімкнемо мікрофон, поки Таня не прийшла, і фейлетончик твій прочитаємо! — захлинаючись від передчуття скандальної історії, запропонував Владик.
— Немає у мене фейлетона! — гірко зітхнув Льонька. — Таня витягла з кишені й розірвала.
— А ти напам'ять!
— Напам'ять я не можу… До того ж хвилюватимуся і зовсім усе переплутаю. Ні! У мене… у мене… — Льонька переможно забігав по кімнаті. — У мене є інший план! У-ух який! Він, значить, людей соромиться, коли вип'є, еге? Соромиться?..
— Еге ж! Ще й як соромиться! — поспішив запевнити Владик. — Одного мешканця побачить біля під'їзду — й одразу ховається.
— Ну, сьогодні вже він у нас не сховається! Швидше! Нагору! На горище! У студію!..
— Увага! Увага! — пролунав на все подвір'я торжествуючий Льонин голос. — Увага! Усіх мешканців будинку просимо негайно вийти до своїх під'їздів. Повторюємо!.. Усіх мешканців будинку просимо негайно вийти на подвір'я, до своїх під'їздів!..
Через п'ять хвилин на подвір'ї будинку номер дев'ять дріб три зібрався натовп. Багато хто з мешканців, послухавши Льоню, вийшли до своїх під'їздів. Вони з подивом перезиралися й запитували один одного:
— У чому справа? Що сталося? Навіщо сказали виходити?..
На "сьомий поверх" не прибігли, а буквально злетіли Олег, і Тиха Таня, і Юхим Трошин, і Левко Груздєв, і Семен Блошкін, і Танина подруга Люба Казачкіна… З тими ж запитаннями вони накинулися на Льоню й Владика:
— Що сталося? У чому справа?..
— Про тебе, Юхимчику, дбаємо! Батечко твій знову в горілчаний магазин на розі заглянув. Ось він зараз крізь стрій сусідів пройде і під впливом громадського обурення одразу перевиховається! Більше тобі плакати не доведеться! Повір мені!
— Здорово придумано! — підтакнув Владик.
Юхим зблід і, ні слова не сказавши, кинувся по сходах. "Тільки б не запізнитися! Тільки б не запізнитися!.." — думав він, судорожно притискуючи руку до грудей.
Юхим вибіг на подвір'я. З досадою глянув на старий дерев'яний стовп і на сріблястий репродуктор, що поблискував, ніби нічого й не сталося, у променях вечірнього травневого сонця.
І мешканці також дивилися на репродуктор. Але не злостиво, а з очікуванням і здивуванням: навіщо він викликав їх усіх на подвір'я? Що сталося?..
Опинившись, на вулиці, Юхим, не дивлячись по сторонах і не звертаючи уваги на сюрчання міліціонера, перебіг дорогу в недозволеному місці й помчав просто до горілчаного магазину на розі… Він зіткнувся з батьком у дверях. У руках батько тримав пакет з яблуками і пляшку з мінеральною водою.
— Тату!.. Ти?! Ти?! — Юхим пильно глянув в обличчя батькові.
— Звісно, я, — лагідно відповів батько й нахилив до сина своє бліде, втомлене обличчя. — Що з тобою?..
Сльоза котилася по Юхимовій щоці:
— А вони подумали… що ти знову… І я теж повірив…
Батько випростався і пильно дивився кудись удалину, повз вулицю, повз бульвар, що тільки-но перейшов на зелену, літню форму одягу.
— Цього більше ніколи не буде, синку. Ніколи… Ти чуєш?..
* * *
— Увага! Увага! Говорить сьомий поверх! Усіх мешканців будинку номер дев'ять дріб три просимо знову піднятися у свої квартири. Ми просто вирішили влаштувати фізкультхвилинку: невеличку пробіжку сходами на подвір'я. Ми хотіли, щоб ви після робочого дня подихали трохи свіжим повітрям. Фізкультхвилинка закінчена!..
Семен Блошкін вимкнув мікрофон. І всі одразу, наче по команді, накинулися на Льоню.
— Як ти насмів? Що тепер скажуть мешканці?! — кричав запальний Семен Блошкін. — І мене таким дурнем виставив: "влаштували фізкультхвилинку"! А що я мав казати? Як пояснити мешканцям?! Дорослих людей примусили сходами бігати. Хуліганство, та й годі!..
— Він же у нас "найголовніший", він усе може, — докинула Тиха Таня. — А як же, усе… Вигадав відповідати на запитання радіослухачів! Ну, й що вийшло? Закидали нас різними розумними запитаннями, а ми відповісти й не можемо: самі не знаємо… До докторів наук кожні п'ять хвилин бігати незручно: вони тоді з "докторів" на "хворих" обернуться. Вася Кругляшкін казав, що не треба влаштовувати такі передачі. А Льоня своє: "Я — головний! Що хочу, те й передаватиму!"
— А ми ось зараз увільнимо його з цієї посади! — запропонував Левко Груздєв. — Переведемо на іншу роботу, з пониженням!
— Правильно! Треба його покарати! — загаласували з усіх сторін. — А то звик командувати!
— Ким же ми його призначимо? — з жалем дивлячись на Льоньку, промовила Люба Казачкіна.
Тиха Таня спокійнісінько вмостилася на дерев'яний стіл і сказала:
— Він любить командувати! От і нехай веде уроки гімнастики: "Раз-два, встали! Раз-два, сіли! Раз-два, кроком!.." І досвід вже має: влаштував сьогодні "фізкультхвилинку"!
Усім сподобалася Танина пропозиція, і її затвердили майже одноголосно. Тільки Владик утримався.
— А хто ж у нас тепер буде "найголовніший"? — несміливо запитав він.
— А навіщо нам "найголовніший"? — стенув плечима Олег. — Непотрібно більше! Годі! Усі разом працюватимемо.