Він, напевне, гадав, що на землі живе тільки один Франческо або принаймні два: один багатий, а другий бідний. А їх лише в списку бідних виявилося стільки, що не кожен і перерахує. В усякому разі той, хто не закінчив трьох класів початкової школи, не зможе цього зробити, бо в першому класі вчать додавання лише в межах перших двох десятків.
— Так багато Франческо… — повторював здивовано Срібна Пір'їна.
Тільки в цю мить він збагнув, який широкий світ. Досі він цього не помічав, проблукавши цілісіньку ніч по місту з тисячами будинків і тисячами вікон, за якими жили люди і хтозна-скільки дітей, зовсім не схожих одне на одного. Але всі вони чекали на Новий рік подарунків од Феї.
— Ми розшукаємо всіх хлопчиків на ім'я Франческо, — промовив нарешті вождь індіанців.
— Та ми вже чверть години говоримо про це.
Срібна Пір'їна суворо глянув на всіх: мовляв, невже я маю слухати чиїсь теревені?
— Ну що, їдемо? — запитав Начальник Поїзда.
— Всі по вагонах! — крикнув Начальник Вокзалу. Але команда була зайва: наші пасажири давно вже сиділи у вагонах, тісно притулившись один до одного, щоб не замерзнути. Три Ляльки-Артистки мерзли, звичайно, втричі більше. Вони так цокотіли зубами, що в їхньому купе ніхто не міг заснути.
— Та коли ви вже перестанете тремтіти? — гнівалися пасажири. — Хіба не бачите, що ми потомилися і хочемо відпочити? У вас душі нема, безсердечні ви, от що!
— У нас таки нема ні душі, ні серця, — сумно відповідали Ляльки.
— Вам ще й жарти на думці…
— Це не жарти. У нас і справді нема серця. Ми зроблені з дерева та з пап'є-маше… Якби в нас було серце, ми б так не мерзли.
З коробки олівців вискочив Червоний Олівець.
— За це потурбуюсь я, — промовив Червоний Олівець і трьома штрихами намалював серця на курточках трьох Ляльок-Артисток. Щоправда, серця вийшли завеликі — на всі груди.
— Ну, ось і готово! — вигукнув Червоний Олівець, поглядаючи на свою роботу і задоволено усміхаючись.
— Спасибі! — подякували три Ляльки-Артистки.
— Ну, як, покращало вам?
— О, покращало та ще й як! Нам уже тепло.
Через кілька хвилин вони відчули тепло у грудях, вухах, руках, ногах — у найвіддаленіших від серця куточках, де холод найдужче дошкуляє бідним людям.
— Тепер ми зовсім зігрілися, — сказали три Ляльки. — Як добре — мати серце!..
І, задоволено поглядаючи собі на груди, де великі червоні серця сяяли, мов три медалі за відвагу, Ляльки-Артистки спокійно заснули.
Тим часом Голуба Стріла повільно рушила вперед у супроводі ковбоїв та вершників-індіанців. Під копитами потріскував зашерхлий сніг. Поперед поїзда вказував дорогу…
— Курдуплик! — скажете ви.
Ні, друзі, ви помилилися. Курдуплика вже не було, він залишився на порозі будинку, де жив Франческо, його друг Франческо.
— Але ж Франческо дуже багато! — переконували всі Курдуплика.
— Знаю, але я хочу відшукати нашого друга. Вірний до кінця своєму Франческо, маленький цуцик сумовито дивився на Голубу Стрілу, яка повільно від'їжджала із засвіченими фарами та з освітленими віконцями вагонів, що поблискували з обох боків, немов низка світлячків.
Поперед Голубої Стріли їхав Мотоцикліст. Він тримав на кермі, мов на підставці для нот, блокнотик з адресами дітей.
— Щасливої путі! — тихенько гукнув Курдуплик. Та ніхто його вже не почув.
Тоді цуцик сів на порозі і втер лапкою сльози.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Сумний випадок із Франческо
Бідний Курдуплик! Хіба він може догадатися, де в цю мить перебуває Франческо? Тільки я можу йому шепнути на вухо: адже я один знаю, куди пішов Франческо, бо це я вигадав усю цю історію. Я можу поставити Франческо там, де мені заманеться, можу примусити його спати чи гуляти, можу поставити його на найвищу башту в місті, можу посадити його в автомобіль.
Де Франческо? Хто такий Франческо? Чому він зник з дому? Краще буде, якщо я вам розповім усе по черзі, але спершу мушу вам признатися: неправда, ніби я вигадав Франческо. Такий хлопець насправді живе. Тільки він уже великий і навряд чи пам'ятає свої пригоди в ніч перед Новим роком. Але я не забув, що йому тоді було десять років, що він ходив у четвертий клас, а після уроків продавав на вулиці газети. Франческо був вуличним "крикуном". З пачкою газет під пахвою, він ставав де-небудь на розі вулиці, біля площі чи на трамвайній зупинці і вигукував найважливіші новини, щоб привернути увагу людей. Розпродавши газети, хлопець ішов додому повз Феїну крамничку, щоб хоч зиркнути на Голубу Стрілу — чудовий поїзд, який йому так хотілося придбати. Свої мізерні заробітки Франческо приносив додому до копійки. Батько його хворів, а мати день у день працювала служницею в домі багатих синьйорів. Перш ніж іти до школи, Франческо готував їжу для менших братиків, а прийшовши зі школи, вчив уроки і продавав газети. Не було в нього й хвилинки вільної, щоб погуляти.
За кілька днів до Нового року батька поховали. Франческо з матір'ю мусив залишити кімнату, де вони жили, бо не було чим платити за неї. Вони склали все своє немудре збіжжя і переїхали на міську околицю, за якою вже починалися поля. Там вони поселилися в дерев'яному бараці, де замість шибок були наклеєні старі плакати.
А знаєте, чому Курдуплик не зміг відшукати сліду Франческо? Тому, що хлопцю довелося викинути свої драні черевики, які вже зовсім розпались і в які лилася вода, наче в тонучий корабель, і взути батькові — теж старі і з дірками на підметках, але ці хоч купи трималися. Щоправда, батькові черевики були такі великі, що в них улізли б іще й ноги обох менших братиків. Зате в цих черевиках було трохи сухіше. Між цими слідами Курдуплик, зрозуміло, розгубився остаточно. Та якби навіть йому і пощастило якимось чудом відшукати новий "дім" Франческо — старий, напівзруйнований дерев'яний барак — він усе одно не застав би там хлопця: Франческо знайшов собі роботу в маленькому кінотеатрі на другому кінці міста. Щовечора, під час перерв між сеансами, він ходив з лотком поміж глядачів і продавав їм цукерки. Кінотеатр зачиняли дуже пізно, аж за північ, та Франческо мусив лишатися ще на годину, щоб підмести залу, де на підлозі валялися недокурки та папірці з-під цукерок. І тільки впоравшися з цією роботою, він ішов пішки додому через усе місто.
Тепер ви розумієте, чому Франческо приходив до школи неуважний і куняв на всіх уроках? Вчитель, знаючи про великі здібності Франческо і пригадуючи, як наполегливо він учився раніше, тепер ніяк не міг зрозуміти, чому хлопчина куняє на уроках.
— Франческо! — бувало крикне вчитель суворо на хлопця. — Ти сьогодні не вмивався, тебе й хилить до сну! Ану біжи-но вмийся холодною водою!
Соромно було Франческові перед своїми товаришами. Проте він уставав і йшов поміж партами, похнюпивши голову, соромлячись глянути у вічі товаришам, які посміхалися йому вслід. Хлопець виходив з класу і слухняно робив усе, що наказував йому вчитель.
А хлопець він був такий, що краще б умер, ніж розповів комусь про свої злигодні. Франческо був гордий. Ніхто й не підозрював, що цей худенький, блідий хлопчина із скуйовдженим чубом, який спадав йому на очі, вже утримував своєю працею родину. Адже після смерті батька мати не могла залишати двох маленьких дітей у хаті на цілісінький день. Заробляла ж вона тепер набагато менше…
От ви вже знаєте, хто такий цей Франческо. А зараз ви ще довідаєтесь, яке лихо спіткало його вночі перед самим Новим роком.
Франческо, як завжди, пішов на роботу в кінотеатр "Сподівання". Він одяг блакитний беретик (така була в нього робоча форма) і повісив на шию кошичок з карамеллю. До кінця першої частини фільму лишалися лічені хвилини, і Франческо, прихилившись до стіни, захоплено стежив за екраном.
На залитому світлом екрані з шаленою швидкістю мчали одна за одною дві автомашини. У першій сиділи четверо бандитів з револьверами в руках. За ними гналися в машині поліцейські. Франческо перш вагався, кому співчувати — переслідуваним бандитам чи поліцейським. Та невдовзі він і сам не помітив, як опинився на боці поліцейських, і став пристрасно бажати, щоб вони зловили грабіжників. Йому тепер здавалося, що він також сидить у машині з поліцейськими і женеться за бандитами. Він так переживав, що весь трусився і викрикував про себе: "Хутчій! Швидше! Хапайте їх! Більше газу! Не гальмуйте на поворотах! Стережіться! Бандити стріляють!"
Саме в цю мить один бандит висунувся з віконечка автомашини і став націлюватися в поліцейського, що сидів за кермом.
— У вас ціляться! Стережіться! — закричали хлопчики в залі. Але поліцейський на екрані не міг, звичайно, почути цих застережень. Бо навіть якби й почув, то все одно ніколи не покинув би свого поста.
На цьому скінчилася перша частина. Засвітили в залі світло, і Франческо пішов поміж рядами крісел, вигукуючи:
— Карамелі! М'ятні льодяники! Карамелі!
Коли дивилися другу частину фільму, Франческо послали замітати кабінет директора, і він не міг побачити, чим закінчилася перестрілка між бандитами та поліцейськими.
Кінокартину показували ще раз від самого початку, але Франческо побачив тільки кінець, тому знову нічого не зрозумів. Перед очима в нього весь час стояло перелякане обличчя бандита, що прицілювався та кілька разів стріляв з револьвера, але ніяк не міг вцілити в поліцейського.
Залишившись після останнього сеансу підмести залу, Франческо раз по раз оглядався на всі боки, немов боявся, що ось-ось з'явиться перед ним страшна бандитська пика. Хлопчик знав, що боятися нічого, але все одно боявся. І навіть коли він уже йшов до свого барака, серце його шалено калатало в грудях. Воно так билося, що аж у вухах дзвеніло, а тому Франческо нічого не чув. Якби він не був такий переляканий, то, напевне, почув би легенький свист, що долинув з одного темного під'їзду. Він зміг би відстрибнути вбік і втекти. Але Франческо нічого не чув і не бачив. Тому він тільки сахнувся, коли чиясь груба долоня міцно затиснула йому рота, а дужа рука згребла його за горло. Потім хтось швидко поволік хлопчика в темний під'їзд.
— Він тоненький, як билина, — пролізе! — прошепотів хтось.
— Зараз побачимо, — ледь чутно відповів інший. Говорили обидва чомусь пошепки. Коли очі Франческо трохи звикли до темряви, він побачив, що обидва незнайомці були в чорних масках, які закривали їм усе обличчя.
"Грабіжники, — здогадався Франческо.