Про ранні етапи цього процесу нам відомо не дуже багато, але не пізніше 4-го тисячоліття тут були засновані поселення, які процвітали на родючій, добре зволоженій землі. Не пізніше 3200 р. до н.е. тут з'являються перші сплановані міста, які стали прелюдією до майбутньої Індської цивілізації.
Поширення технології сільського господарства на території двох великих річкових долин Нілу та Інду приблизно в 5-му тисячолітті сприяло збільшенню кількості населення, наслідком чого стала зростаюча складність суспільства, що зрештою, приблизно у 3000 р. до н.е., призвело до виникнення державних утворень. Родючість природного середовища в цих долинах, здається, була вирішальним фактором, що зробим можливим цей первинний розвиток. Але в цих долинах також зосереджувалися мережі обміну, адже вони були природними каналами, якими рухалися речі та матеріали, і верхівка суспільства, що їх контролювала, могла отримати вигоду від цього руху. Долина Нілу, долина Інду та Месопотамія незабаром мали перетворитися на головні центри інновацій і влади, але з дуже різною історичною долею.
До околиць пустель Центральної Азії
Наприкінці 7-го тисячоліття громади, що займалися сільським господарством, оселилися на краю пустелі Каракуми біля підніжжя Копетдагу, гірського масиву, що утворює північну межу Іранського нагір'я. Відомо кілька неолітичних пам'яток цього періоду, з яких найбільш детально досліджено Джейтун у сучасному Туркменістані, неподалік від Ашгабата. Поселення було порівняно невеликим, площею 0,7 га, і складалося з приблизно 30 прямокутних глинобитних будинків, датованих 6300–5000 рр. до н.е. Хоча мешканці й далі полювали на диких тварин, основним джерелом білка були свійські вівці та кози, яких розводили заради м'яса та молока. Вирощували ячмінь і однозерну пшеницю, а також невелику кількість полби. Місцеве природне середовище на краю пустелі з мінливим водним режимом було незвичним для рослин і тварин, що походили з південно-західної Азії, тому для належного зрошування землі тут, мабуть, було потрібно проводити невеликі земляні роботи, як-от робити насипи й рити канави для гірських стоків.
Схожість між розписним глиняним посудом, знайденим в Джейтуні, і тим, що використовувався в іракському Курдистані, наводить на думку про можливе походження мешканців перших громад на краю пустелі. Якщо сільськогосподарські знання були принесені саме з цього регіону, то шлях, можливо, пролягав через північний Іран і проходив по краю пустель, які складали більшу частину Іранського нагір'я. Цей рух на схід, можливо, був частиною загального процесу переселення землеробських громад з передгір'їв Загросу до Белуджистану та, зрештою, в долину Інду.
2.11 Розкопки неолітичного поселення Джейтун у Туркменістані виявили кілька квадратних глинобитних будинків, що стояли посеред подвір'я. У центрі одного з боків кожного будинку знаходилася піч з підвищенням між нею та дверима. Рання фаза поселення датується 6000 р. до н.е.
Морем до островів і до Європи
Поширення сільського господарства на всю зону Середземного моря та через усю довгу півострівну частину Європи було здебільшого завершено до 5000 р. до н.е., за винятком лише Британії, Ірландії та Скандинавії, де це сталося протягом наступної тисячі років. Процес можна розділити на три доволі незалежні один від одного етапи. Перший тривав приблизно з 11 000 до 7000 р. до н.е. , і в ньому приймали участь пов'язані з морем громади східного Середземномор'я та Егейського моря. Другий і третій збігаються в часі й охоплюють період 7000–5000 рр. до н.е.: упродовж одного з них землеробство поширилося морем по всьому Середземномор'ю і далі в Атлантику, від Грецького півострова до Португалії; під час іншого досвід сільського господарства розповсюджувався суходолом через центр Європи від знову-таки Греції і до північно-західної Франції та Нормандських островів.
З'являється все більше свідчень того, що мисливці-збирачі епохи епіпалеоліту з південної Анатолії та материкової Греції, починаючи з 11 000 р. до н.е., в пошуках їжі та природних матеріалів виходили в море, створюючи все складніші патерни руху. Найяскравіші свідчення цього походять з печери Франхті в затоці Арголікос на Пелопоннесі. Громада, що мешкала тут упродовж довгого часу, вживала в їжу широкий асортимент продуктів, зокрема, лісових оленів, диких ослів, дику рогату худобу та свиней, молюсків і крабів, дикий овес, фісташки та мигдаль. Але в пошуках інших джерел продовольства вони також вирушали у відкрите море, щоб ловити тунця, можливо, біля східного узбережжя північної Греції. Важко сказати, як далеко сягали їхні морські експедиції, але вони, напевно, відвідували острів Мілос, що розташований в 100 морських милях на південному заході, де брали обсидіан для виготовлення знарядь праці. Про їхні човни нічого не відомо, але, найімовірніше, вони були зроблені зі шкір, натягнутих на легкий дерев'яний каркас, хоча цілком можливо, що їх будували з в'язок очерету. Свідчення морських подорожей також були знайдені на Кіпрі, у печері Етокремнос біля селища Акротирі на південному узбережжі, де мисливці-збирачі приблизно в 10 500 р. до н.е. збиралися разом, щоб поласувати карликовим бегемотом. Ймовірно, печера була сезонним табором мисливців, які припливали з материка, з Анатолії.
Що змушувало людей саме в цей час здійснювати небезпечні морські подорожі – питання дискусійне. Цілком можливо, що зростання кількості населення, чому сприяло поліпшення погодних умов, спонукало громади досліджувати нові джерела їжі та шукати нові екологічні ніші, де можна було б оселитись, але жодних свідчень того, що суспільства в той час перебували у стресовому стані, немає. Існує альтернативна думка, що разом із збільшеннням кількості їжі завдяки теплішому клімату, у людей з'явилося більше вільного часу для досліджень, що дозволило у такий спосіб задовольняти допитливість людської натури. Знайомство з новими матеріалами, як-от обсидіан, могло бути додатковим стимулом для мобільності. Безсумнівно, були також місцеві фактори: важливі зміни зазвичай трапляються внаслідок кількох причин.
Повернення холодних умов пізнього дріасу приблизно в 10 800 р. до н. е. могло пожвавити морську мобільність, оскільки громади боролися з екологічними змінами. Наприкінці 10-го тисячоліття мисливці-збирачі рушили з материка на Кіпр та заснували там кілька поселень. В одному з них, що було розташоване біля сучасного селища Ая-Варвара на невисоких пагорбах у центрі острова, люди жили з кінця 10-го до середини 9-го тисячоліття. У культурному відношенні воно мало багато спільних рис з поселеннями раннього докерамічного періоду в сусідній частині материка. Дослідники не виявили тут ніяких зернових, але було знайдено багато кісток свиней. Оскільки свині в дикій природі острова не зустрічалися, їх, мабуть, завезли нові поселенці, але чи були вони напівдикими чи одомашненими, незрозуміло.
Упродовж пізнього докерамічного періоду, із середини 9-го по 7-ме тисячоліття, кількість поселень збільшилася, і в деяких місцях на півдні острова, таких, як Шіллоурокамбос і Мілутка, присутній повний набір свійських тварин і культурних рослин: вівці, кози, велика рогата худоба та свині, а також зернові та бобові. Одним цікавим курйозом є наявність тут ланей, яких, можливо, випускали на волю, щоби на них полювати. Лань не була місцевою твариною на Кіпрі й мала бути завезена туди людиною. Поступове заселення Кіпру в період пізнього дріасу (10 800–9600 рр. до н. е.), під час якого туди морем доставили племінні популяції свійських тварин і посівне насіння, необхідні для підтримки перших громад, було значною подією. Але це було лише прелюдією до всеосяжної колонізації західних територій, яка мала відбутися пізніше.
Наступним етапом було заселення Криту приблизно в 7000 р. до н.е. землеробами, що привезли з собою свійських овець або кіз, свиней і велику рогату худобу, а також запаси насіння хлібної пшениці. Вони прийшли з Малої Азії, можливо, з району півострова Кнід, через острови Родос, Карпатос і Касос, подолавши понад 100 морських миль. Про те, що поселення, яке вони заклали на пагорбі, де нині стоїть Кноський палац, досягло успіху, свідчить значна товщина утворених тут згодом культурних нашарувань. Заснування успішної землеробської громади на далекому острові було неабияким досягненням. Це вимагало розвідки та, ймовірно, фази сезонних поселень, перш ніж можна було розпочати важку роботу з перевезення достатньої кількості свійських тварин і всього необхідного для догляду за ними. Порівняльні дослідження показали, що мінімальна кількість людей, необхідна для створення громади, яка могла б підтримувати себе через схрещування, становила приблизно 40 осіб. Після налагодження життя на новому місці, до перших поселенців могли приєднуватися нові мігранти, і таким чином зв'язки з батьківщиною могли підтримуватись і далі.
Рух на захід із південної частини Малої Азії тривав упродовж усього періоду 7500–6000 рр. до н.е., коли велика кількість людей перетинала Егейське море й оселялась у східній Греції від південного Пелопоннесу до Фессалійської рівнини. Спочатку їхня культура була докерамічною, але після приблизно 6500 р. до н.е. гончарні вироби увійшли в широкий вжиток. Масштаби міграції були значними: виявлено вже 30 сільських поселень, і багато інших ще чекають на своїх дослідників. Деякі з них були великими й могли налічувати від 200 до 300 мешканців. У східній Фессалії, де щільність поселень найбільша, на кожні 10 кв. км припадає одне селище. Перші поселенці привезли з собою повний неолітичний "набір": свійських тварин, ячмінь, однозерну пшеницю та полбу. Вони також були носіями низки технічних навичок: гончарства, мистецтва ліпити статуетки з глини, вміння шліфувати камінь для виготовлення знарядь, а також прядіння та ткацтва з льону. Хоча немає жодних сумнівів у тому, що культура цих ранніх землеробських громад, що станом на 6000 р. до н.е. міцно утвердилися в Греції, походить з Малої Азії, ніде в Греції не ідентифіковано першої прибулої туди азійської культури в чистому вигляді: всюди можна побачити дрібні відмінності.