І як Син Божий вийшов від Отця, так і Святий Дух – від Нього. Обидва, отже, є Частинами Його Самого, цілковито, нерозривно до Нього належачи, бо інакше Йому бракувало б однієї Частини. Як руки тіла, що виконують самостійні дії і, проте, належать до нього, оскільки тіло повинне бути цілим; і можуть виконувати самостійні рухи лише у поєднанні з цілим, тобто вони безумовно – одне ціле з ним.
Таким є Бог-Отець у Своїй Всемогутності та Мудрості, праворуч, як Частина від Нього, – Син Божий, Любов, а ліворуч – Бог Святий Дух, Справедливість. Обидва вийшли від Бога-Отця і однаково до Нього належать. Це Триєдиність єдиного Бога.
До Творіння Бог був один! Під час Творення Він надав від Себе Частину Своєї Волі, яка діє у Творінні самостійно, внаслідок чого став двоєдиним. Коли виникла потреба надати заблудлому людству Посередника, оскільки Чистота Божа не допускала жодного безпосереднього зв'язку із самозакованим людством, окрім втілення в людину, Він для цього відокремив із Любови Частину від Самого Себе у тимчасовому втіленні в людину, щоб людство знову змогло Його розуміти, – і з народженням Христа став триєдиним!
Що таке Бог-Отець і Бог-Син, було вже багатьом зрозуміло, але поняття "Святий Дух" залишалося заплутаним. Він є виконавча Справедливість, чиї вічні непорушні та непідкупні Закони пульсують крізь Всесвіт і яку досі лише в передчутті називали: доля!.. Карма! Божественна Воля!
12. Внутрішній голос
Так званий "внутрішній голос", духовне в людині, до чого вона може дослухатися, – це відчуття!Недарма каже народна мудрість: "Перше враження завжди правильне". Як і в усіх схожих висловах та приказках, тут прихована глибока істина. Під враженням завжди розуміють відчуття. Те, що людина, наприклад, відчуває при першій зустрічі з незнайомцем, – це або попередження про обережність аж до повного відштовхування, або щось приємне аж до повної симпатії, а досить часто – й байдужість. Якщо під час розмови та подальшого спілкування це враження під впливом суджень інтелекту згладжується або зовсім стирається, і виникає думка, що початкове відчуття було помилкове, то майже завжди наприкінці таких знайомств підтверджується правильність найпершого відчуття. Часто це завдає гіркого болю тим, хто дав змогу інтелектові ввести себе в оману через оманливу сутність іншого.
Відчуття, яке не прив'язане до простору та часу і яке пробуває у зв'язку зі спорідненим, із духовним, вічним, відразу розпізнало в іншому його справжню суть, не давши винахідливості інтелекту себе обманути.
Омана у відчутті повністю виключена.
Доволі часто буває, що люди піддаються омані, і на це є дві причини, що призводять до помилки: або інтелект, або почуття!
Дуже часто чуємо як говорять: "У тій чи тій справі якось я довірився почуттю і вскочив у халепу. Треба все-таки покладатися тільки на інтелект!" Такі люди припускаються помилки, вважаючи почуття за внутрішній голос. Вони вихваляють інтелект і не здогадуються, що саме він у виникненні почуття відіграє велику роль.
Отож пильнуйте! Почуття не є відчуттям! Почуття виходять від груборечовинного тіла. Вони породжують потяги, які під керуванням інтелекту змушують виникати почуття. Між ними і відчуттям – величезна відмінність. Сумісна ж робота почуття та інтелекту породжує фантазію.
З духовного боку, отже, ми маємо лише піднесене над простором і часом відчуття* (Доповідь №86 "Відчуття"). Із земного ж боку є, насамперед, прив'язане до простору та часу груборечовинне тіло. Від цього тіла виходять потяги, які за участи інтелекту проявляються у почутті.
Інтелект, продукт прив'язаного до простору та часу мозку, знову-таки як найетерніший і найвищий у матерії, за сприяння почуття спроможний породжувати фантазію. Фантазія ж є результатом спільної роботи почуття та інтелекту. Вона етерноречовинна, але без духовної сили. Тому фантазія спроможна лише на зворотну дію. Вона здатна впливати лише на почуття того, хто її породив, але ніяк не може посилати силові хвилі на інших. Отже, вона діє лише зворотно на почуття того, чиєю фантазією вона є, може запалювати лише його власне натхнення, але ніяк не спроможна впливати на оточення. У цьому чітко розпізнається відбиток нижчого рівня. З відчуттям – усе по-іншому. Воно несе в собі духовну силу – творчу та живлющу – і, випромінюючи її, впливає на інших, захоплюючи та переконуючи їх.
Ми маємо, отже, з одного боку відчуття, а з іншого боку – тіло-потяги-інтелект-почуття-фантазію.
Відчуття є чистодуховним, пробуває над простором і часом. Почуття – це етерна груба речовинність, воно залежить від потягів та інтелекту, тобто його рівень нижчий.
Однак попри цю етерну груборечовинність почуття, змішати його з духовним відчуттям ніяк неможливо, отже, й аніякого помутніння відчуття не станеться. Відчуття завжди чисте й зрозуміле, тому що воно духовне. Його також завжди люди чітко відчуватимуть або "сприйматимуть", якщо… це справді відчуття, яке щось говорить. Більшість людей замкнулися, однак, від цього відчуття, виставивши почуття як щільну оболонку, стіну, і вважають тоді помилково почуття за свій внутрішній голос, через що переживають чимало розчарувань і відтак, тим паче, покладаються тільки на інтелект, не здогадуючись, що саме за участи інтелекту були введені в оману. Через цю помилку вони відкидають необачно все духовне, з яким їхній досвід не має абсолютно нічого спільного, і ще більше замикаються в неповноцінному.
Головне зло – як тут, так і в багатьох інших випадках, – завжди полягає в тому ж таки добровільному підкоренні цих людей зв'язаному в просторі та часі інтелектові!
Людина, яка цілком підкорюється своєму інтелектові, при цьому також повною мірою підкорюється обмеженостям інтелекту, що, як продукт груборечовинного мозку, міцно прив'язаний до простору та часу. Отже, приковує себе повністю людина тоді лише до груборечовинного.
Усе, що людина чинить, виходить від неї самої – і притому добровільно. Тож її нітрохи не приковують, а вона приковує себе сама! Вона дозволяє інтелектові панувати над собою (бо якби вона сама не захотіла, то цього б ніколи не сталося), він же, згідно зі своєю природою, прив'язує її до простору та часу, не даючи їй більше змоги ні пізнати, ні зрозуміти те, що існує поза простором і часом. Тому при цьому над позапросторовим і позачасовим відчуттям унаслідок найвужчої спроможности осягнення утворюється міцно прив'язана до простору та часу оболонка, межа, і людина через це або взагалі більше не в змозі нічого чути, її "чистий внутрішній голос" занепав, або він здатен лише на те, щоб "чути" пов'язане з інтелектом почуття замість відчуття.
Тож складається хибне уявлення, коли кажуть: "почуття придушує чисте відчуття", – бо немає нічого сильнішого за відчуття, воно найвища сила в людині, ніколи щось інше не зможе придушити його або зашкодити йому. Правильніше було б сказати: людина робить себе нездатною для того, щоб розпізнати відчуття.
Причина провалу завжди пробуває тільки в самій людині, ніколи – в силі чи слабкості окремих обдарувань; бо якраз головний дар – справжню силу, наймогутніше за все в людині, що несе в собі все життя і є безсмертним, – надано кожній особі однаковою мірою! Тому ніхто не має над іншими жодної переваги. Уся відмінність полягає виключно в застосуванні!
І цей головний дар, ця безсмертна іскра ніколи не може бути замутнена чи забруднена! Чистою залишиться вона навіть посеред найбруднішої багнюки. Лише треба розірвати оболонку, в яку ви самих себе замурували добровільним обмеженням спроможности осягнення. Тоді вона без зволікань cпалахне так само чисто і яскраво, як це було на початку, розквітне, свіжа та сильна, і з'єднається зі Світлом, із Духовним! Радійте цьому недоторканному скарбу, який закладено у вас! Байдуже, чи цінують вас ваші ближні, чи ні! Усілякий бруд, що, як гребля, накопичився навколо цієї духовної іскри, можна скинути за допомогою чесного доброго воління. Якщо ви потім виконаєте роботу і знову відкопаєте скарб, то набудете такої самої цінности, як і той, хто його ніколи не закопував!
Однак горе тому, хто повсякчас через схильність до зручности щільно замикається від воління добра! У нього в годину Суду цей скарб буде забрано, і з цим його існування припиниться.
Тому пробудіться, ви, хто тримає себе замкненим, ви, хто накинув покров інтелекту на своє відчуття, обмеживши спроможність осягнення! Будьте уважні та прислухайтеся до поклику, що вас досягає! Чи це нестерпний біль, сильне душевне потрясіння, глибоке страждання, чи висока чиста радість, яка спроможна розірвати затьмарливий покрив ницих почуттів, – не пропустіть намарне нічого з цього. Це допомога, що вказує вам шлях! Ще краще, якщо ви не будете цього чекати, а з серйозним волінням станете до всього доброго та до духовного сходження. Завдяки цьому нашарування, що вас відокремлює, згодом знову стане тоншим та легшим, доки зрештою розвіється, і повсякчас чиста незаплямована іскра спалахне яскравим полум'ям. Однак цей перший крок може і мусить виходити тільки від самої людини, інакше їй допомогти неможливо.
При цьому ви мусите чітко розпізнавати різницю між бажанням і волінням. Бажання ще нічого не означає, його недостатньо для поступу. Воління мусить бути тим, що зумовлює дію, що вже несе її в собі. Із серйозним волінням уже розпочинається дія.
Якщо навіть дуже багатьом при цьому доведеться йти численними обхідними шляхами, тому що досі вони були прив'язані лише до інтелекту, то хай їх усе-таки це не відлякує. Вони також здобудуть своє! Їм треба прояснити свій інтелект, в окремому проживанні всіх обхідних шляхів неквапно відділити і скинути все, що їм заважає.
Тому – сміливо вперед. Із серйозним волінням кожен шлях зрештою приведе до мети!
13. Релігія Любови
Релігію Любови сприймають хибно через різноманітні викривлення та спотворення поняття Любови; бо істинна Любов – це здебільшого Строгість! Те, що тепер називають Любов'ю, – це все що завгодно, але не Любов. Якщо всієї так званої любови невблаганно дійти до основи, то там не залишиться нічого, крім егоїзму, марнославства, слабкости, зручности, уяви або потягу.Справжня Любов виявляється не в тому, що іншому подобається, що йому приємне і викликає радість, але вона керується лише тим, що іншому корисне! Байдуже, чи викликає це в нього радість, чи ні.