Його очі тим часом роздивлялись запорошену постать містера Марвела та книжки, що лежали поряд. Підходячи до містера Марвела, матрос почув, як у кишені в того забряжчали немовби гроші, і був вражений контрастом між зовнішністю містера Марвела і його можливою грошовитістю. Отож матросові думки перекинулись до теми, яка цупко полонила його уяву.
— Книжки? — зненацька запитав він, закінчивши орудувати зубочисткою.
Містер Марвел здригнувся і глянув на книги.
— Еге ж,— сказав він.— Еге ж,— книжки.
— У книжках натрапляєш іноді на незвичайні речі,— сказав матрос.
— Звісне діло,— відповів містер Марвел.
— Але бувають незвичайні речі не тільки в книжках,— сказав матрос.
— Ваша правда,— сказав містер Марвел. Він зиркнув на свого співбесідника, а тоді озирнувся.
— Оце, бува, в газеті прочитаєш про що-небудь незвичайне,— провадив матрос далі.
— Буває.
— Ось у цій газеті...— сказав матрос.
— А! — відповів містер Марвел.
— Є...— матрос втупив у містера Марвела пильний погляд.— Є, наприклад, про невидиму людину.
Містер Марвел скривив рот, почухав собі щоку і відчув, що вуха в нього червоніють.
— Ну, а що вони ще пишуть? — насилу спромігся він.— І де це: в Австралії чи в Америці?
— Ні там, ні там,— відказав матрос.— Тут.
— Боже! — здригнувся містер Марвел.
— Коли я кажу тут,— на превелику полегкість містера Марвела пояснив матрос,— то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.
— Невидима людина! — повторив містер Марвел.— І що ж вона робить?
— Все,— відповів матрос, допитливо вдивляючись в містера Марвела, і додав: — Усяке неподобство.
— Я вже чотири дні не бачив газет,— сказав Марвел.
— З’явився він уперше в Айпінзі.
— Ну?
— Відтіля й почав. А звідки він узявся — цього нібито ніхто не знає. Ось тут: "Надзвичайна пригода в Айпінзі". І в газеті сказано, що все це чиста правда!
— О Боже! — вигукнув містер Марвел.
— Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священик і лікар, які бачили його цілком ясно... Вірніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді "Карета й коні", і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і йому пощастило вислизнути, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут пишуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. От так штука, га? Наведено й прізвища, й усе інше.
— О Боже! — сказав містер Марвел, нервово озираючись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом у нього в голові майнула нова, досить дивна думка.— Надзвичайно чудна історія,— зауважив він.
— Авжеж! Просто незвичайно! Ніколи не чув я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що...
— Оце й усе, що він зробив? — спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.
— А хіба цього мало?
— А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, і кінці в воду?
— Зник, та й усе,— відповів матрос.— Вам що, цього не досить?
— Цілком досить.
— Ще б пак,— сказав матрос.— Як на мене, то досить.
— А спільників у нього не було? Про це не пишуть? — збентежено запитав містер Марвел.
— Хіба вам мало одного такого? — спитав матрос.— Ні, хвалити Бога, спільників він не мав.
Матрос повільно хитнув головою і вів далі:
— Мене аж нудить, як тільки подумаю, що він вештається десь тут поблизу. Тепер він на волі і, як гадають, подався дорогою на Порт-Стоу. Цебто якраз сюдою. Куди там всякі ваші американські дива проти цього! Подумайте лише, чого може він накоїти! Що було б з вами, якби він хильнув трохи зайвого та закортіло йому напасти на вас? Уявіть собі — він захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Він може залазити куди схоче, преспокійно красти; може пройти крізь кордон поліції з такою легкістю, як ми з вами могли б утекти від сліпого. Навіть легше! Бо в тих сліпих, кажуть, надзвичайно гострий слух. А коли б він наглянув десь винце, яке б йому припало до смаку...
— І справді, в його руках усі козирі,— сказав містер Марвел.— Але...
— Маєте рацію,— погодився матрос,— усі.
Весь цей час містер Марвел уважно оглядався навкруги, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків, намагаючись вловити якісь непомітні рухи. Нарешті він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:
— Бачите, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.
— Ну? — здивувався матрос.— Ви?
— Так,— відповів містер Марвел.— Я.
— Ого! — гукнув матрос.— І дозвольте спитати...
— Ви будете вражені,— прикриваючи рукою рот, сказав містер Марвел.— Це — незвичайна річ.
— Правда?
— Бачите...— почав був Марвел конфіденціальним тоном. І раптом вираз на його обличчі неначе якимсь дивом змінився. "Ой!" — скрикнув він і аж підскочив. Обличчя його скривилося від болю.— "Ой-ой!" — скрикнув він знову.
— Що з вами? — здивувався матрос.
— Зуб розболівся,— пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха і хапаючись за книжки.— Ну, мені, мабуть, треба йти,— сказав він, кумедно соваючись на лаві й відсуваючись від свого співбесідника.
— Але ви ж саме хотіли розповісти мені про невидиму людину,— запротестував матрос.
Містер Марвел нібито радився сам з собою.
— Брехня,— мовив Голос.
— Це брехня,— повторив містер Марвел.
— Так у газетах пишуть,— спробував заперечити матрос.
— Брехня однаково,— сказав містер Марвел.— Я знаю хлопця, який вигадав усю цю побрехеньку. Ніякої невидимої людини немає. Дурниці все це!
— А як же в газеті? Чи, може, ви хочете сказати?..
— Хочу,— твердо відповів містер Марвел.
Матрос витріщився на нього, тримаючи в руці газету. Містер Марвел судорожно крутив головою.
— Стривайте,— поволі мовив матрос, зводячись на ноги.— Ви хочете сказати...
— Так, хочу,— повторив містер Марвел.
— Тоді якого ж чорта верзли ви усі ці дурниці? Вам що, подобалось, щоб людина отак шилася в дурні перед вами, га?
Містер Марвел надув щоки. Матрос раптом почервонів і стиснув кулаки.
— Я розводжуся тут добрих хвилин десять, а він, цей мордатий старий шкарбун, цей чортів син, не міг би хоч із чемності...
— І чого ви лаєтеся? — сказав містер Марвел.
— Лаюсь! Я тобі покажу...
— Ходім! — звелів Голос. Раптом щось крутонуло містера Марвела, і він рушив уперед якоюсь дивною, кривульчастою ходою...
— Отож-бо, забирайся відсіль...— сказав матрос.
— Це мені "забирайся"? — спитав містер Марвел. Він сунув якось боком, майже підстрибом, кумедно шарпаючись раз у раз, немов підштовхуваний ззаду. Відійшовши трохи, він притишеним голосом розпочав посеред дороги якийсь монолог з протестами і докорами.
— Ото блазень,— сказав матрос. Розставивши ноги, він узявся в боки і дивився йому вслід.— Я покажу тобі, старому йолопові, як дурити мене! Про це ж навіть в газеті пишуть!
Містер Марвел буркнув у відповідь щось невиразне і зник за поворотом. А матрос усе стояв переможцем посеред шляху, доки візок різника не примусив його відступитися. Тоді він повернув до Порт-Стоу.
— Скільки тих дурнів на світі,— пробурмотів він до себе.— Ти бач, жарти знайшов... Глузувати з мене... Це ж є в газеті!
Незабаром йому довелось почути ще про одну незвичайну подію, яка сталася зовсім уже недалеко від нього: про "повну жменю грошей", що сама собою посувалася понад стіною за рогом Сент-Майклс-лейн. Це дивовижне видовище спостерігав того ж таки ранку інший матрос. Він спробував схопити гроші, але тут-таки покотився на землю, а коли підвівся, то летючі гроші вже зникли. Наш матрос, як казав він сам, схильний був повірити всьому, але це вже було занадто. Згодом, проте, він поглянув на цю справу трохи інакше.
Історія про летючі гроші була правдива. Того дня скрізь навколо, починаючи від величного філіалу Лондонського банку і до кас крамниць та барів (погода була сонячна, і двері всюди стояли відчиненими навстіж), гроші спокійно і спритно, цілими жменями та стовпчиками, підстрибували зі своїх місць і літали попід стінами та по завулках, швидко зникаючи при наближенні людей. Свій таємничий лет — хоч цього ніхто не бачив — вони закінчували в кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, що сидів біля маленького заїзду на околиці Порт-Стоу.
Тільки через десять днів, коли бердоцькі події вже задавнилися, матрос співставив ці факти і зрозумів, як близько був він до тої дивної невидимої людини.
XV. ВТІКАЧ
Надвечір доктор Кемп сидів у своєму кабінеті, в мезоніні будинку на пагорбі, що височить над Бердоком. Це була затишна кімнатка з трьома вікнами — на північ, захід і південь. У ній було багато полиць, заставлених книжками та науковими журналами, і широкий письмовий стіл. Біля північного вікна стояв мікроскоп, лежали різні скельця, дрібні інструменти, кілька пробірок зі зразками бактерій і пляшки з реактивами. В кабінеті горіла вже лампа, хоч призахідне сонце ще ясно освітлювало небо. Штори на вікнах не були спущені, бо хто б наважився зазирати у вікна? Доктор Кемп був високий, стрункий юнак з лляного кольору волоссям і з світлими, майже зовсім білими, вусами. Робота, над якою він тепер працював, мала, на його думку, велике значення, і доктор Кемп сподівався, що завдяки їй його приймуть у члени Королівського наукового товариства.
Підвівши очі від роботи, він побачив, як за пагорбом палало небо. З хвилину, мабуть, сидів він, милуючись золотавим крайобрієм, а потім увагу його привернула невеличка чорна постать, що бігла схилом у напрямі до його будинку. То був маленький чоловічок у циліндрі, й біг він так швидко, що ноги його тільки миготіли.
"Ще один з тих ослів,— подумав доктор Кемп.— Зовсім як той, що налетів на мене з-за рогу сьогодні вранці, репетуючи: "Невидимець!" Не можу зрозуміти, що це на них найшло? Ніби ми живемо в тринадцятому сторіччі!"
Доктор Кемп підвівся, наблизився до вікна й став дивитися на пагорб, уже трохи повитий сутінню, і на маленьку чорну постать, яка мчала вниз.
"Видно, поспішає,— подумав доктор Кемп,— але щось пуття з цього мало. Він біжить такою важкою ходою, наче в кишенях його повно свинцю. Захекався, голубе..."
Через хвилину одна з вілл на тому боці пагорба сховала з очей постать.