Вольф ступав, похнюпивши голову, й лічив кроки. Не багато так пройшовши, він сказав з надією в голосі:
– А чи не податися нам печерами?
– Та звісно ж! – вигукнув Лазулі. – А то тут не протовпитись.
І справді, їм уже втретє за яких десять хвилин на очі навернувся якийсь доволі підтоптаний чоловік. Вольф простяг убік ліву руку, показуючи, що збирається робити поворот, і вони ввійшли в перший-ліпший будинок.
Це була зовсім зелена споруда, що виросла не більш як на поверх, отже там починалась околиця. Зеленими від моху сходами вони спустилися в льох і дістались головного проходу, що обслуговував усю вулицю. Звідти без особливих пригод проникли в печери. Довелось лише вколошкати сторожа, що, зрештою, було ділом неважким: у того лишився один зуб у роті.
Сторож охороняв вузькі двері під круглим склепінням, за якими були нові сходи, що яскріли розсипами крихітних кристалів. Поодинокі ліхтарі вказували дорогу. Під ногами хрумтіли блискітки-камінці. Внизу сходів приміщення ширшало, а повітря стало гарячим і пульсувало, наче кров у артерії.
Перші двісті-триста метрів ішли мовчки. В деяких місцях стіни печери уривалися, відгалужуючи бічні коридори, що вели вниз, і в кожному такому коридорі колір самоцвітів мав своє забарвлення. Камінці були різні: бузкові, ясно-зелені, схожі на опали, від молочно-блакитного до помаранчевого, і здавалось, ніби з тих коридорів на вас дивляться котячі очі. В інших переходах світло ледь мерехтіло, і місця скупчення кристалів пульсували, як маленькі мінеральні серця. Вольф і Лазулі не боялися заблукати – у місто виводила центральна галерея. Лише вряди-годи спинялись, щоб помилуватися грою світла в бічних печерах. На поворотах стояли білі кам'яні лави для відпочинку.
Вольф подумав про машину, яка чекала на нього вночі, і спитав себе, коли він знову повернеться до неї.
– По стінках машинної кліті тече якась рідина, – згадав він.
– Ота, що була у вас на обличчі, коли ви спустилися? – спитав Лазулі. – Така чорна й липуча?
– Вона зробилась чорна, коли я спустився, – відповів Вольф. – Там, усередині, вона була червона. Червона й смолиста, як скипіла кров.
– Це не кров, – сказав Лазулі. – Певне, якийсь конденсат…
– Замінити таємницю словом – це створити нову таємницю, ото й тільки, – промовив Вольф. – Так починається і виникає чаклунство.
– Он як? – вигукнув Лазулі. – А та ваша кліть – не чаклунство? Субстрат ветхих галльських забобонів.
– Яких забобонів? – перепитав Вольф.
– Ви такий, як і всі галли. Боїтеся, що небо впаде на землю, і вживаєте запобіжних заходів – ховаєтесь, щоб нічого не бачити, – сказав Лазулі.
– На Бога, зовсім навпаки, – заперечив Вольф. – Мені хочеться знати, що лишилось позаду.
– І як це там може литися та червона рідина? Звідки б їй узятись? – обурився Лазулі. – Найімовірніше, то конденсат. Але, бачу, вас це не обходить. Що ви там уздріли, зсередини? Ви навіть не знайшли часу розповісти мені, – докірливо сказав Лазулі, – а я ж, що не кажіть, починав з вами. Тепер самі бачите, як вам на все начхати.
Вольф змовчав. Лазулі завагався, потім таки сказав:
– У водоспаді головне – падіння, а не вода.
Вольф задер голову.
– Звідти всі речі бачиш такими, якими вони колись були. Ото і всього.
– І тому ви знову хочете туди повернутись? – спитав Лазулі, саркастично посміхнувшись.
– Ніяке це не хотіння, – відказав Вольф. – Це – фатум.
– Пхе!.. – скривився Лазулі. – Ви мене розсмішили.
– Чому в тебе таке ідіотське обличчя, коли ти бачиш Грайвесну? – спитав Вольф, переходячи в наступ. – Може, поясниш мені?
– Ні, не поясню, – сказав Лазулі. – Мені нічого вам пояснювати, тут нема нічого незвичайного.
– Гадаєш, ти знову в формі, чи не так? – вигукнув Вольф. – Бо в тебе все вийшло із закоханкою? І ти думаєш, ніби зможеш повторити це з Грайвесною? Так от, спи спокійно, як тільки ти знову опинишся з нею сам на сам, той твій тип повернеться і все тобі зіпсує.
– Ні, – сказав Лазулі. – Після того, що мені вдалося, він не повернеться.
– А щойно, коли грали в кров'янку, ти хіба його не бачив? – поцікавився Вольф.
– Не бачив, – сказав Лазулі. Він самовпевнено брехав.
– Брешеш, – сказав Вольф. І додав: – Причому – самовпевнено.
– Скоро вже дійдемо? – спитав Лазулі, змінюючи тему, бо все це ставало просто нестерпним.
– Ні, ще добрих півгодини.
– Я хочу побачити танцюючого негра, – сказав Лазулі.
– На дальшому розгалуженні. Ще хвилини дві, – пояснив Вольф. – Гірше не буде, ти маєш рацію. Ця кров'янка – гра для ідіотів.
– Іншим разом зіграємо краще в поцупон, – сказав Лазулі.
Розділ 22
І цієї ж миті вони опинилися в тому місці, з якого було видно танцюючого негра. Нагорі негри більше не танцювали. Раз у раз назбігувався натовп пришелепуватих роззяв, і неграм здалося, що з них насміхаються. Треба було знати, що негри дуже вразливі, і то не без підстав.
Зрештою, що таке біла людина? Це більшою мірою обмаль пігментів, ніж наявність якихось особливих переваг, і тому не зовсім зрозуміло, чому нетяги, які винайшли порох, так звеличили себе над усіма й дозволили собі стромляти носа в царину не менш цікавих розваг, таких, як танці й музика. Тому заради свого спокою неграм не лишилося нічого іншого, як знайти цей закамарок. Печеру охороняв сторож, отже, щоб побачити негра, потрібно було того сторожа вколошкати. Такий акт в очах темношкірих набував сили своєрідного посвідчення: коли вже в тебе таке велике бажання подивитись, значить, маєш право, бо ти довів, що жодні забобони на тебе не діють.
А взагалі, цей негр улаштувався з комфортом. Спеціальна помпа подавала йому знадвору повітря й сонце. Те розгалуження, яке він обрав, було далеко від центрального проходу, мало досить високе склепіння й сяяло гарними хромово-оранжевими кристалами. Тут росли тропічні рослини, що своїми квітками принаджували колібрі й давали майже всі необхідні прянощі. Негрові підігравала музична машина останньої моделі, що могла сама подовгу відтворювати одну й ту саму мелодію. Зранку він репетирував танок уривками, а ввечері виконував цілком з усіма колінцями.
Коли з'явилися Вольф та Лазулі, негр саме збирався починати танок змії. Цей танок виконується частиною тіла від стегон до пальців ніг без залучення решти. Негр чемно почекав, поки гості підійдуть, і розпочав. Музична машина створювала чарівний акомпанемент, в якому вчувався низький тембр пароплавного ревуна, що без попередження заступив гру баритон-саксофона, коли платівку вже було записано.
Вольф і Лазулі дивились мовчки. Негр виявився напрочуд спритним, він володів більш як п'ятдесятьма способами вихляння колінними суглобами, що чимало навіть для негра.
Потроху-помалу забулись усі прикрощі: машина, муніципальна рада, Грайвесна і кров'янка.
– Я не шкодую, що ми вертаємось печерами, – озвався Лазулі.
– Про що ти кажеш! – погодився Вольф. – Коли ще взяти до уваги, що надворі тепер ніч, А тут, бач, іще ясний день.
– Ми могли б переселитися сюди назавжди, – висловив думку Лазулі.
– А робота? – завагався Вольф.
– Ет, знову ця робота! – вигукнув Лазулі. – Скажіть краще, що ви просто хочете повернутись у свою кліть, а робота – це просто зручний привід. Ну, а я теж хочу знати, чи повернеться мій тип.
– Годі вже! – вигукнув Вольф. – Дивись на негра і мовчи. Він не дасть тобі про це думати.
– Звісно, не дасть, – сказав Лазулі. – А як бути з професійною гідністю?
– Іди ти знаєш куди з тією своєю гідністю! – розсердився Вольф.
Негр спинивсь і послав їм широку усмішку. Танок змії добіг краю. Негрове чоло було вкрите рясними краплинами поту, і він утер їх великим картатим носовиком. По тому, не роблячи паузи, розпочав танок страуса. Він не схибив жодного разу, щомить притупував ногою й знаходив якийсь новий ритм.
На кінець своєї хореографічної композиції він знов обдарував їх щедрою усмішкою.
– Ви вже дивитесь дві години, – зауважив він.
Вольф глянув на годинника. І справді.
– Не сердьтеся на нас, – мовив він. – Ми були просто зачаровані.
– Для того все це й робиться, – сказав негр.
Але Вольф підсвідомо відчув, що негр став підозріливим, – отже вони перебрали міри.
Він став прощатись.
– До побачення, – відповів негр і тепер упіймав рухи кульгавого лева.
Перш ніж завернути в головну печеру, Вольф і Лазулі востаннє озирнулись, і було це саме в ту мить, коли негр зображував стрибок газелі з кручі. Вони завернули за ріг і більше його не бачили.
– От чорт! – вигукнув Вольф. – Шкода, що не можна побути довше.
– Ми й так, певне, добряче загаялись, – зауважив Лазулі, й не думаючи наддавати ходи.
– Усьому причиною розчарування, – сказав Вольф. – А воно від того, що немає продовження.
– І почуваєш себе ошуканим, – докинув Лазулі.
– Та якби це й мало продовження, кінець був би той самий, – сказав Вольф.
– Бо ніщо не вічне.
– Ні.
– А я кажу – так.
Це було складне питання, і тому Вольф перевів розмову в інше річище.
– Маємо попереду цілий робочий день, – зронив він, а тоді подумав і додав: – Робота – ось що вічне.
– Ні.
– А я кажу – так.
Цим разом розмову довелось урвати. Вони йшли швидко, до того ж дорога почала братися вгору. І раптом – сходи. Праворуч вартівні струнко стояв дідок-сторож.
– Якого біса ви тут вештаєтесь? – спитав він їх. – Це ви коцнули мого колегу з тамтого боку?
– Не до смерті, – заспокоїв його Лазулі. – Завтра буде на ногах.
– Тим гірше, – сказав старий. – Мушу вам зізнатись, я полюбляю публіку. Щасти вам, хлопці.
– Якщо ми повернемось, ви нас пропустите? – поцікавився Лазулі.
– Яка може бути мова? – сказав дідок. – Наказ є наказ. Тільки через мій труп.
– Так і зробимо, – пообіцяв Лазулі. – До скорого.
Надворі все було в блідо-сірих контурах. Знявся вітер, невдовзі мало світати. Проходячи повз машину, Вольф спинився.
– Іди сам, – сказав він Лазулі. – Я вертаюся туди.
Лазулі, не озвавшись ні словом, пішов далі. Вольф відчинив шафу й заходився споряджатись. Він тихо щось проказував самими губами. Вбравшися, опустив важіль, і двері відчинилися. Він увійшов у кліть, і сірі двері лунко клацнули за його спиною.
Розділ 23
Цього разу Вольф натис указівним пальцем на максимальну швидкість, і час збіг непомітно. Коли свідомість проясніла, він знову побачив себе на виході з широкої алеї, на тому самому місці, де розлучився з паном Бісером.
Була та сама сіро-жовта земля з каштанами й опалим листям.