У дворі було скрізь тихо; здавалось, індійці, як і канадці, всю увагу зосередили на тому, що діялось на річці. А тому вартові один по одному пішли з своїх постів і разом з іншими обложеними радісно вітали постріл капітана, а потім теж удалися в розпач, побачивши, що човен лишився непошкодженим і кинувся, мов гінчак, слідом за втікачами. Але на чолі ірокезів стояв чоловік, такий же спритний і винахідливий, як дю Лю. Фламандський Метис стеріг будинок з-за огорожі, як такса підстерігає пацюка біля нори, і відразу помітив, що вартові покинули свої пости. Захопивши двадцять чоловік, він притяг з узлісся величезну колоду. Індійці безборонно пробігли відкритий простір і на чолі з своїм ватажком ударили колодою в двері з такою силою, що дерев'яна поперечина зламалась, і двері злетіли з завіс. Перша звістка про цю подію дійшла до оборонців, коли вони почули тріск дверей і крики двох недбалих вартових, схоплених і оскальпованих у сінях. Весь нижній поверх був тепер у руках індійців, а де Катіна і його ворог — монах — опинились відрізаними від сходів.
На щастя, поміщицькі будинки в Канаді будували тоді, завжди маючи на увазі потребу оборонятися від індійців; тому навіть зараз не все ще було втрачено для обложених. З верхнього поверху, з боку річки, спускалась на землю висяча дерев'яна драбина, яку можна було втягти нагору, коли треба. Де Катіна кинувся до неї; за ним монах. В пітьмі він почав напомацки шукати драбину. Її не було.
Серце молодого чоловіка в розпачі завмерло. Куди бігти? Човен зіпсовано. Між ним і лісом огорожа, та й та в руках ірокезів. Їх шалені крики дзвеніли у нього у вухах. Вони ще не бачили його, але незабаром повинні були помітити. Нараз у навколишній темряві згори почувся чийсь голос.
— А дай мені твою рушницю, хлопче, — говорив він — Я бачу внизу коло стіни тінь якихось язичників.
— Це я! Це я, Амос! — крикнув де Катіна. — Спускайте швидше драбину, бо загину я.
— Глядіть. Може, це хитрість, — почувся голос дю Лю.
— Ні, ні! Ручаюся вам! — відповів Амос, і через хвилину драбина була спущена. Де Катіна й монах швидко полізли по ній, і ледве встигли добратись до останніх щаблів, як із вхідних дверей вибігла юрба індійських воїнів, і з криком розбіглась по берегу річки. Згори розітнулось два постріли з мушкетів, щось бухнуло в річку, наче лосось, і через мить обидва французи були серед своїх товаришів, а драбину втягли нагору.
Але в останньому притулку лишилась тільки жменька оборонців. Усього дев'ять чоловік: власник Сен-Марі, дю Лю, два американці, монах, де Катіна, дворецький Тер'є та двоє вассалів. Поранені, змучені, почорнілі від пороху ці люди були безумно відважні і знали, що при здачі їм загрожує жахлива смерть. Кам'яні сходи вели прямо з кухні в їдальню і закінчувались дверима, закладеними тепер до половини двома матросами. Хрипкі перешіптування й клацання курків свідчили, що ірокези лаштуються до нападу.
— Поставте ліхтаря коло дверей, — порадив дю Лю, — так, щоб світло падало на сходи. Тут мало місця, стріляти можна тільки трьом, але інші можуть заряджати й подавати рушниці. Мосьє Грін і ти, Жан Дюваль, станьте навколішки біля мене. Коли поранять одного з нас, хай замінись хтось інший ззаду. Ну, готуйтесь! Вони йдуть!
Знизу розітнувся гострий посвист, і в одну мить на сходах з'явилося багато червоношкірих, які прожогом бігли вгору, розмахуючи зброєю. Бах! Бах! Бах! Гримнули три рушниці і потім знову й знову: — Бах! Бах! Бах! У низькій кімнаті стало так темно від диму, що ледве можна було передавати мушкети в руки, які, нетерпляче були простягнені за ними. Але ні один з ірокезів не добувся до дверей, і на сходах їх хода стихла. Тільки сердитий рик та часом стогін долітали знизу. Стрільці були цілі, але припинили стрілянину, дожидаючи, поки розійдеться дим.
Коли він розвіявся, оборонці побачили, який смертельний був їх приціл на такій близькій віддалі. Зроблено тільки дев'ять пострілів, а на кам'яних приступках валялося сім трупів. П'ять із них лежало нерухом, а двоє силкувалося сповзти вниз, до товаришів. Дю Лю та Жан Дюваль підняли мушкети, і поранені індійці затихли навік.
— Присягаюсь святою Анною! — промовив старий піонер, забиваючи в ствол нову кулю. — Якщо вони й здобудуть наші скальпи, то дорогою ціною. Не менше сотні сквау завиють у їх селищах, коли довідаються про наші сьогоднішні подвиги.
— Так, вони не забудуть прийому в Сен-Марі, — гордо сказав старик де ла Ну. — Я знов повинен висловити вам, мій любий де Катіна, свій найглибший жаль, що вам і вашій дружині довелося зазнати стількох неприємностей, коли ви були такі добрі й люб'язні, що провідали мене. Сподіваюсь, тепер вони й інші жінки вже у безпеці під захистом форт.
— Дай, боже! О, у мене не буде ні хвилини спокою, поки я знов не побачу її.
— Якщо жінки добулись щасливо, ми можемо ждати підмоги на ранок; тільки б продержатись до цього часу. Комендант Шамблі, не такий, щоб покинути товариша в біді.
На одному кінці столу з минулого ранку лишились карти; взятки незаймані лежали одна на одній. Але тут було й дещо більш цікаве: сніданок теж лишився неприбраний; а бійці билися весь час, ледве встигнувши попоїсти. Навіть перед лицем смерті природа заявляє про свої права, і голодні люди жадібно накинулись на хліб, шинку та холодну дику качку. На буфеті стояло кілька пляшок вина; з них вийняли затички і вилили все, що було там, у засохлі горлянки. Одначе весь час троє вартових стояло по черзі коло дверей, щоб удруге їх не застукали зненацька. Знизу до них линув лемент і вереск індійців; наче всі вовки з лісу збіглися туди, але на сходах нікого не було. Тільки, як і попереду, валялось сім мертвих тіл.
— Вони більше не полізуть! — упевнено заявив дю Лю. — Цей урок занадто жорстокий.
— Але вони підпалять будинок.
— Трудненько буде їм зробити це, — сказав дворецький. — Будинок увесь кам'яний і стіни, і сходи, — дерев'яних лише кілька, сволоків. Це не те, що котеджі.
— Тс! — прошепотів Амос Грін, підіймаючи руку. Крики вщухли; чути було важкі удари молота об дерево.
— Що б це могло означати?
— Безперечно, якась нова чортівня.
— На жаль, повинен констатувати, мосьє, — зауважив старий вельможа все з тією ж властивою йому придворною чемністю, — мені здається, вони взяли приклад з нашого молодого приятеля і вибивають днища у порохових бочок в льоху.
Але дю Лю заперечливо похитав головою.
— Червоношкірий не буде марно витрачати пороху, — заперечив він. — Це занадто дорогоцінна для цього річ. А? Прислухайтесь!
Завивання й вереск поновились з більшою силою, але в різких звуках чулося щось іще дикіше, безумніше, перемішуючись з уривками пісень і вибухами реготу.
— Ах, вони повідкривали барила з горілкою! — крикнув дю Лю.
Саме в цей час долетів новий вибух криків, крізь які було чути жалісливе благання про пощаду. Ті, що лишилися живими, з жахом переглянулись. Знизу здійнявся важкий дух печеного тіла, а розпачливий голос, як і попереду, кричав і благав. Потім несамовитий зойк помалу став завмирати і, нарешті, замовк навіки.
— Хто це був? — пошепки спитав де Катіна. Кров похолола у нього в жилах.
— Мабуть, Жан Корбейль.
— Земні страждання цього чоловіка скінчились. Добре б і нам теж заспокоїтись. Ах! Стріляйте в нього! Стріляйте!
На площадку внизу сходів зненацька вбіг якийсь чоловік і простяг руку, ніби збираючись щось кинути. То був фламандський Метис.
Амос Грін навів на індійця дуло свого мушкета, але той кинувся назад так же швидко, як і з'явився.
Щось влетіло в кімнату і покотилось по підлозі.
— Нагніться, нагніться! Це бомба! — крикнув де Катіна.
Але кинута річ лежала біля ноги дю Лю, і тепер він міг добре роздивитися на неї. Схопивши з столу скатертину, він накрив страшний подарунок.
— Це не бомба, — спокійно промовив він. — А зараз дійсно замучено Жана Корбейля.
Протягом чотирьох годин з льоху чути було звуки пісень, танців і гульби; в повітрі смерділо горілкою. Часом індійці сварилися й бились; здавалося, вони зовсім забули про обложених; але ці останні скоро упевнились, що за ними стежили безперервно. Дворецький Тер'є був забитий на смерть кулею з-за огорожі, коли проходив повз бійницю; Амос Грін з де ла Ну ледве уникнули цього ж. Тоді швидко забарикадували всі вікна, крім одного, що виходило на річку. З цього боку було безпечно, а що на сході почало світати, то коло вікна весь час стояв хтось із обложених і напружено дивився уздовж річки, дожидаючи бажаної допомоги.
Помалу розвиднювалось; спершу вузька смужка перлистого кольору порожевіла, стала ширша, довша і, нарешті, загорілась темним світлом по всьому небу, забарвлюючи краї швидкопливних хмар. Над лісом слалася тонка сірувата пара, з якої виступало верховіття великих дубів, наче острови з моря туманів. Поволі, разом з тим як розвиднялось, туман розривався на маленькі клапті, що тоншали й помалу танули. Нарешті над лісом на сході з'явилось вогненне світило, і проміння його заблищало на пурпурі й позолоті зів'ялого листя, на яскравій блакиті широкої річки, що зникала на півночі. Тепер коло вікна чергував де Катіна, вдихаючи свіжий смолистий запах дерев, змішаний з важкими, вогкими випарами розіпрілої землі. Раптом, на півночі, на річці йому впала в око якась темна пляма.
— Згори пливе човник! — гукнув він.
В одну мить усі кинулись до вікна, але дю Лю підскочив до них і сердито почав штовхати назад до дверей.
— Що ви? Хочете умерти раніш свого часу чи що? — крикнув він.
— Так, так! — бубонів капітан, хоч і не розібравши слів, але зрозумівши жест дю Лю. — Треба лишити вахту на палубі. Амос, стань лиш коло мене, і будемо готові на випадок, якщо вони покажуться.
Американець і старий піонер лишились коло барикади; інші силкувались розглядіти човен, що все наближався. Раптом з грудей васала, який лишився живий, вирвався глухий стогін.
— Це ірокезька пірога! — крикнув він.
— Неможливо!
— На жаль, це так, ваша милість. І якраз та, що втекла від нас учора.
— Ах! Так, значить, жінки врятувались!
— Мабуть. Але на жаль, мосьє, народу в ній щось збільшилось.
Завмираючи від тривоги, купка обложених стежила за човном, що швидко мчав проти води, лишаючи з обох боків смуги піни; а позаду довгий роздвоєний струмінь.