І велів усім вам іти геть із міста," йти негайно: всім членам штабу, всім, хто близький до штабу чи близький до арештованих. Лишіть для керівництва організацією двох-трьох надійних хлопців, старшого зв'яжіть гп мною і йдіть... Якщо в кого є змога сховатися в селі або в інших містах, десь далі, нехай ховається. А членам штабу й тим, хто близький до штабу, він радить поспішити в північні райони, за Донець,— там можна або через фронт перейти, або діждатись, поки повернуться наші... Почекай, це ще не все...— мовила вона, випередивши запитання Олега.— Він звелів тобі дати одну адресу. Слухай уважно.— Обличчя Поліни Георгіївни раптом набрало камінного виразу.— Цю адресу ти маєш право довірити тільки ще Туркеничу. І тільки ви двоє маєте право скористатися з неї. Не можпа її давати більш нікому, зовсім нікому, хоч би які вам дорогі були інші хлопці... або дівчата. Зрозумів? — тихо промовила Поліна Георгіївна й уважно подивилась на Олега. Він зрозумів, про кого вона думає.
Він сидів, утягши в плечі голову, і лоб його перетяли подовжні зморшки, як у дорослого.
— Ми обов'язково повинні йти на цю адресу — я й Туркенич? — тихо спитав він.
— Ні, звісно, ні... Але це найнадійніша адреса: там вас не тільки сховають, а й дадуть вам діло...
Вона бачила з Олегового обличчя, яка нестерпна боротьба відбувається в його душі. Але він запитав не про те зовсім, чого ждала Поліна Георгіївна:
— А хлопці в тюрмі? Як же ми підемо, навіть не спробувавши визволити їх?
— Тепер ви все одно їм не поможете,— несподівано суворо мовила Поліна Георгіївна.— Райком зробить усе, що зможе. І ваших товаришів, що зостануться тут, ми також залучимо. Кого лишите за старшого?
— Лишиться Попов Анатолій,— сказав Олег, трохи поміркувавши.— Коли з ним щось трапиться, тоді Коля Сумський. Знаєте?
Вони трохи помовчали. Йому вже треба було йти.
— Куди ж ти все-таки думаєш? — тихо спитала Поліпа Георгіївна. Вона спитала його тепер просто як близька жінка, що любить його і всю його родину. Він відчував, яка вона збентежена.
Олегове обличчя стало таким похмурим і печальним, аж вона пожалкувала, що спитала так.
— Поліно Георгіївно,— промовив він, болісно напружившись,— ви знаєте, чому я не можу скористатися з цієї адреси...
Так, вона знала: Ніна! Він не міг покинути Ніну.
— Ми разом попробуємо перейти фронт,— сказав Олег.— Прощавайте.
Вони обнялися.
Поки Олега не було, до нього додому прийшов Ваня Туркенич, а потім без усякого виклику прибули Стьопа Сафонов та Сергій Левашов, а трохи згодом Жора Арутюнянц. Він з'явився без Осьмухіна. Сьогодні вранці, першого січня, Володі сповнилось вісімнадцять років, сестра Людмила подарувала йому, сплівши до цього дня, пару теплих вовняних шкарпеток, і вони вдвох пішли в гості до діда на село.
Туркенич вислав хлопців вартувати по всіх напрямках від будинку.
Не дожидаючи Улі, що жила далеко, вони почали радитись удвох: Туркенич і Серьожка.
Як вони мали тепер повестись? Це було єдине питання, на яке вони мусили дати відповідь, і дати негайно. Вони розуміли, що йдеться не тільки про долю арештованих товаришів, а й про долю всієї організації. Дожидати, як усе це обернеться? їх могли арештувати в першу-ліпшу хвилину. Сховатись? їм нікуди було ховатись: їх усі знали.
Повернулась Валя, потім прийшли Уля з Олею Іванцо-вою та Ніна, яку стріли вони по дорозі. Ніна розповіла, що біля клубу чигають німецькі жандарми та поліцаї і нікого туди не пускають, і вже всі довкола знають про арешт керівників клубу і про те, що в підвалі клубу знайдено німецькі новорічні подарунки.
Туркенич і Ніна висловили припущення, що це — єдина причина арешту хлопців. Хоч як це тяжко само по собі, але це ще не провал організації.
— Хлопці не викажуть,— говорив Туркенич з властивою йому впевненістю.
Тут увійшов Олег і, нічого не кажучи, сів біля столу в тяжкій задумі. Потім покликав Туркенича до бабусі в кімнату. Олег переказав йому адресу, яку дала Поліна Георгіївна. Вони порадились трохи й вийшли до дівчат і Серьожки, що чекали на них у тяжкому мовчанні. Всі запитально дивились на Олега, дивилися з надією й стражданням.
Обличчя Олега стало навіть жорстоким, коли він заговорив.
— Ми не п-повинні сподіватись на б-благополучний для нас вихід,— сказав він і подивився на всіх одвертим мужнім поглядом.— Хоч як це боляче, хоч як нам трудно, ми п-повипні відмовитись од думки, що можемо лишитись тут до приходу Червоної Армії, допомогти їй з тилу, відмовитись од усього, що ми хотіли зробити навіть завтра... Інакше ми загинемо самі й погубимо всіх наших людей,— говорив він, ледве стримуючи себе. Всі слухали його, бліді й нерухомі.— Німці розшукують нас кілька місяців. Вони знають, що ми існуємо. Вони влучили в самий центр організації. Якщо навіть нічого, крім цих подарунків, вони не знають і не дізнаються,— підкреслив він,— вони схоплять нас усіх, хто групувався довкола клубу, і ще десятки неповинних... Щ-що ж робити? — Він помовчав.— Іти... Іти з міста... Так, ми повинні розійтись. Не всі, звичайно. Товаришів із селища Краснодон навряд чи зачепить цей провал. Первомайців також. Вони зможуть працювати...— Він раптом дуже серйозно поглянув на Улю.— Крім Улі: її, як члена штабу, можуть у першу-ліпшу мить розкрити... Ми чесно боролися,— сказав він,— і ми маємо право розійтися, знаючи, що свій обов'язок виконали... Ми втратили трьох товаришів, серед них кращого із кращих — Ваню Земнухова. Але ми повинні розійтись без почуття занепаду й смутку. Ми зробили все, що могли...
Він замовк. І ніхто не хотів і не міг більше говорити.
П'ять місяців ішли вони поруч одне з одним. П'ять місяців під владою німців, де кожен день нестерпним тягарем фізичних та моральних мук і вкладених зусиль був більший, ніж просто день у тижні... П'ять місяців,— як промайнули вони! І як усі змінилися за цей часі.. Скільки пізнали високого й жахливого, доброго й чорного, скільки вклали світлих, прекрасних сил душі у спільну справу і одне в одного!.. Тільки тепер їм стало видно, що це була за організація "Молода гвардія", чим їй вони завдячують. І тепер ось вони мусили покинути її.
Дівчата — Валя, Ніна, Оля — тихо плакали... Уля сиділа зовні спокійна, і страшне, сильне світло било з її очей. Серьожка, схиливши обличчя до столу, відкопиливши підпухлі губи, виводив нігтем візерунки на скатертині. Туркенич мовчав, дивлячись перед собою світлими очима, в тонкім рисунку його рота виразніше позначилася сувора вольова складка.
— Єсть інші д-думки? — спитав Олег. Інших думок не було, але Уля сказала:
— Я не бачу кончої потреби йти мені зараз. Ми, первомайці, мало були зв'язані з клубом. Я підожду, може, я зумію працювати далі. Я буду обережна...
— Тобі треба йти,— заперечив Олег і знову дуже серйозно подивився на неї.
Серьожка, що весь час мовчав, раптом озвався:
— їй обов'язково треба йтиі
— Я буду обережна,— знову сказала Уля.
З тяжким почуттям, не дивлячись одне на одного, вони ухвалили залишити трійку зі штабу в складі Анатолія Попова, Сумського та Улі, якщо вона не піде. Коли повернеться Люба й з'ясується, що їй можна лишитись, вона буде четвертою. Ухвалили рішення: вийти всім так хутко, як тільки можна— Олег сказав, що він і дівчата-зв'язкові не підуть, поки всіх не попередять і не встановлять зв'язку з Поповим та Сумським. Але ніхто із членів штабу й близьких до штабу сьогодні вже не повинен був ночувати вдома.
Вони викликали Жору, Сергія Левашова та Стьопу Сафонова і повідомили їх про рішення штабу.
Потім стали прощатися. Уля підійшла до Олега. Вони обнялись. г
— Сп-пасибі,— сказав Олег.— Спасибі, що ти була і є... Вона ніжно провела рукою по його волоссю.
Та коли дівчата стали прощатися з Улею, Олег не витримав і вийшов на подвір'я. Серьожка вийшов за ним. Вони стояли неодягнені на морозі, під сліпучим сонцем 1943 року,
— Ти все зрозумів? — глухо спитав Олег.
Серьожка кивнув головою:
— Все... Стахович може не витримати... Так?
— Так... І недобре було б сказати про це: недобре не довіряти, коли не знаєш. Його вже, мабуть, катують, а ми на волі.
Вони мовчали.
— Куди збираєшся йти? — спитав Серьожка.
— Спробую перейти фронт.
— І я... Ходім разом?
—— Звичайно. Тільки зі мною Ніна й Оля.
— Я думаю: Валя теж піде з нами,— сказав Серьожка. Сергій Левашов з похмурим, ніяковим виразом підійшов
прощатись до Туркенича.
— Зачекай, ти що? — спитав Туркенич, уважно дивлячись на нього.
— Я ще залишусь,— похмуро відповів Левашов.
— Нерозумнр,— тихо сказав Туркенич.— Ти їй не поміч і не захист. Ти ще її не дочекаєшся, як тебе схоплять. А вона дівчина спритна: або втече, або одурить...
— Не піду,— сказав Левашов.
— Підеш до наших через фронт! — різко звелів Туркенич.— Мене поки ще не змінили, і я наказую тобі.
Левашов промовчав.
— Ну, товаришу комісар, значить, підеш через фронт? Це остаточно? — спитав Туркенич, побачивши Олега, що саме ввійшов. Він був невдоволений з того, що Олег відмовився скористатися з адреси, яку дали їм обом, але не міг переконувати Олега вчинити інакше. Дізнавшися, що вже створено групу з п'ятьох чоловік, він покрутив головою: — Забагато... Отже, до зустрічі тут же — всі будемо в лавах Червоної Армії!..
Взявшись за руки, вони потяглись цілуватись. Туркенич раптом вирвався, змахнув руками й вибіг. Сергій Левашов поцілував Олега й вийшов за Туркеничем.
У Стьопи Сафонова була рідня в Каменську: він вирішив там дожидати приходу Червоної Армії. А в Жори в душі йшла боротьба, про яку нікому сказати не міг. Але розумів, що йому не можна лишатись. Мабуть, доведеться таки йти в Новочеркаськ до дяді, до якого вони не дійшли тоді з Ванею Земнуховим... Жора згадав раптом весь їхній похід із Ванею, сльози бризнули йому з очей, і він вийшов на вулицю.
Кілька хвилин вони пробули вп'ятьох: Олег, Серьожка і дівчата-зв'язкові. Вирішили, що Серьожці вже не варто повертатись додому, а Оля попередить його батьків через Вітю Лук'янченка.
Потім Валя, Ніна та Оля пішли сповістити кого було треба про ухвалене рішення, а Серьожка одягся й пішов стерегти: він розумів, що Олегові треба побути самому з сім'єю.
Поки в їдальні та в бабусиній кімнаті відбувались ці наради, Олегова рідня вже знала про арешт Земнухова та інших і знала, що діти радяться про це.
В домі переховували зброю, червону тканину для прапорів, листівки,— все це Олена Миколаївна та дядя Коля частково сховали в інше місце, частково спалили.