І німці бачили, що вона не винна. Нарешті німці полізли в машину, а хазяйка втекла в будинок. Звернувши до балки, німці поїхали до жандармерії.
Хлопці поперетягали мішки до клубу й сховали в підвал.
Вранці Ваня Земнухов і Мошков, зійшовшись у клубі, вирішили, що частину подарунків, особливо сигарети, варто б сьогодні, під Новий рік, пустити на базар: організації забракло грошей. Випадком був у клубі й Стахович, що підтримав цей захід.
Торгівля німецьким дрібним крамом з-під поли не була незвичайним явищем на базарі: цим промишляли насамперед німецькі солдати, що міняли все на горілку, теплі речі й харчі. Потім це перепродувалося з рук до рук; поліція дивилась на це крізь пальці. І в Мошкова був уже цілий штат вуличних хлоп'яків, які охоче продавали сигарети за проценти.
Але того дня поліція, перетрусивши найближчі до місця пропажі будинки й подарунків не знайшовши, спеціально стежила, чи не буде хтось торгувати ними на базарі. І одного хлоп'яка спіймав із сигаретами сам начальник поліції Со-ліковський.
На допиті хлоп'як сказав, що виміняв ці сигарети в дядечка на хліб. Хлоп'яка відшмагали батогом. Але це був один з тих вуличних хлоп'яків, кого шмагали в житті не раз, крім того, його виховували в тому дусі, що товаришів не можна виказувати; і побитого й заплаканого хлоп'яка вкинули в камеру до вечора.
Майстер Брюкнер, якому поміж іншими справами начальник поліції доповів про хлоп'яка, спійманого з німецькими сигаретами, поставив це у зв'язок з іншими покражами 8 вантажних машин і захотів допитати хлоп'яка особисто.
Пізнього вечора хлоп'яка, що заснув у камері, збудили й привели в кімнату майстера Брюкнера, де він опинився зразу перед двома жандармськими чинами, начальником поліції та перекладачем.
Хлопчисько гугнявив своє.
Майстер, обурившись, схопив його за вухо і власноруч потяг по коридору.
Хлоп'як опинився в камері, де стояли два скривавлені тапчани, звисали вірьовки зі стелі і на довгому нефарбованому столі на козлах лежали шомполи, шила, канчуки, сплетені з електричного дроту, сокира. Горіло в залізній печі. В кутку стояли відра з водою. В камері попід стінами було два стоки, як у лазні.
Біля козел на табуреті сидів огрядний лисуватий німець в окулярах із світлою роговою оправою, в чорному мундирі, з великими червоними руками, порослими білявим волоссям, і курив.
Хлопчисько поглянув на нього, затрусився й сказав, що він одержав ці сигарети в клубі від Мошкова, Земнухова й Стаховича.
Того ж дня дівчина з Первомайки, Вирікова, зустріла на базарі свою подругу Лядську, з якою вони колись сиділи на одній парті, а з початком війни розлучились: батька Лядської перевели на роботу в селище Краснодон.
Вони не те щоб дружили,— вони були однаково виховані в розумінні своєї вигоди, а таке виховання не навертає до дружби,— вони просто розуміли одна одну з півслова, мали однакові інтереси й діставали обопільну користь від стосунків між собою. З дитячих років вони переймали в своїх батьків і в того кола людей, що з ними спілкувались їхні батьки, те уявлення про світ, за яким усі люди прагнуть тільки особистого зиску, а метою та призначенням людини в житті є боротьба за те, щоб тебе не затерли, а навпаки,— щоб ти мав успіх коштом інших.
Вирікова та Лядська виконували всякі громадські обов'язки в школі і звично та вільно поводились із словами, які означали всі сучасні суспільні й моральні поняття. Але вони були певні, що й ці обов'язки, і всі ці слова, і навіть знання, які набували вони в школі, вигадали люди для того, щоб приховати свої прагнення до особистого зиску, до використання інших людей у своїх інтересах.
Не виявивши особливих радощів, вони були все-таки дуже вдоволені, побачивши одна одну. Вони приязно тицьнули одна одній негнучкі долоньки — маленька Вирікова в вухатій шапці, з кісками, що стирчали вперед над драповим коміром, і Лядська, велика, руда, вилицювата, з фарбованими нігтями. Вони відійшли геть од метушливого базарного натовпу й розбалакались.
— Ну їх, отих німців, теж мені визволителі! — говорила Лядська.— "Культура, культура", а вони більше дивляться, що б пожерти та безплатно побалуватись за рахунок Пушкіна... Ні, я все-таки більшого від них чекала... Ти де працюєш?
— В конторі колишній Заготскоту...— Обличчя у Виріко-вої набрало ображеного й злого виразу: нарешті вона мала змогу поговорити з людиною, яка осуджувала німців з правильної точки зору.— Тільки хліб, двісті, і все... Вони дурні! Зовсім дурні! Зовсім не цінять, хто сам пішов до них служити. Я дуже розчарована,— сказала Вирікова.
— А я зразу побачила: невигідно. І не пішла,— сказала Лядська,— і жила спочатку, правда, непогано. Там у нас була така собі тепла компанія, я від них усе їздила по станицях, міняла... Потім одна, зводячи особисті рахунки, виказала, що я не на біржі. Та я їй — дулю з маком! Там у нас був уповноважений з біржі, немолодий, такий смішний, він навіть не німець, а з якоїсь Ларінгії, чи що, я з ним пішла, погуляла, потім він мені сам добував спирт і сигарети. А потім захворів, і замість нього прислали такого барбоса, що той мене зразу — на шахту. Теж, знаєш, не мед — корбу крутити! Я тому й приїхала сюди,— може, доб'юсь чого кращого тут, на біржі... У тебе заручки там нема?
Вирікова капризно відкопилила губи.
— Дуже вони мені потрібні!.. Я тобі так скажу: краще мати справу з військовими: по-перше, він тимчасово, значить, рано чи пізно піде собі, ти йому нічого не винна. І по такі скупі,— він знає, що його можуть завтра вбити, і не таї: жалкує, щоб йому погуляти... Ти зайшла б колись?
— Куди ж заходити,— вісімнадцять кілометрів, та ще стільки до вашої Первомайки!
— А чи давно вона перестала бути вашою?.. Все-таки заходь, розкажи, як улаштуєшся. Я тобі дещо покажу, а може, й дам дещо, розумієш? Заходь! — І Вирікова їй подбало тицьнула маленьку негнучку долоньку.
Ввечері сусідка, що була того дня на біржі, передала Виріковій записку. Лядська писала, що "у вас на біржі барбоси ще гірші, ніж у селищі", і що в неї нічого не цпйпіло, і вона йде додому "вся розбита".
Вночі проти Нового року на Первомайці, як і в інших районах міста, провадили вибірковий трус, і у Вирікової знайшли цю записку, недбало заткнену поміж старими шкільними зошитами. Слідчому Кулешову, що провадив трус, не довелось докладати зусиль, щоб Вирікова назвала прізвище подруги і з неймовірним прибріхуванням од страху розповіла про її "антинімецькі" настрої.
Кулешов звелів Виріковій з'явитись після свят до поліції й забрав записку з собою.
Першим про арешт Мошкова, Земнухова й Стаховича дізнався Серьожка. Попередивши сестер, Надю та Дашу, і друга свого Вітьку Лук'янченка, він побіг до Олега. Він застав тут Валю і сестер Іванцових: вони щоранку збиралися в Олега, і він давав їм завдання на той день.
Олег і дядя Коля піймали й записали цієї ночі повідомлення Радінформбюро про підсумки шеститижневого наступу
Червоної Армії в районі Сталинграда, про оточення подвій ним кільцем усього велетенського угруповання німців під Сталінградом.
Сміючись і хапаючи Серьожку за руки, дівчата кинулись до нього з цим повідомленням. І хоч який міцний був Серьожка, губи його затремтіли, коли він виклав свою страшну новину.
Олег сидів білий, сплівши довгі пальці великих рук, на лобі його лягли подовжні зморшки. Потім він устав, і на його обличчі виник порив діяльності.
— Дівчата,— тихо звелів він,— знайдіть Туркенича й Улю. Обійдіть товаришів, усіх, хто близько зв'язаний із штабом, скажіть, щоб усе поховали,— що не можна сховати, треба знищити. Скажіть, години через дві повідомимо, як бути далі. Попередьте свої сім'ї... Та не забудьте Любину маму,— сказав він (Любка була в Ворошиловграді).— А мені доведеться на часину вийти.
Серьожка теж надів ватну курточку й кепку, в якій він ходив, дарма що стояли морози.
— Ти куди? — спитав Олег.
Валя раптом почервоніла: їй здалось, буцім Серьожка одягасться, щоб іти з нею.
— Постережу на вулиці, поки зберуться,— сказав Серьожка.
І вперше дійшло до всіх: те, що сталося з Ванею, з Мош-ковим і Стаховичем, це статись може й з ними в будь-яку хвилину, ось навіть зараз.
Дівчата, умовившись, хто до кого зайде, вийшли. Серьожка спинив Валю в дворі:
— Ти ж гляди, акуратніше. Якщо нас уже тут не застанеш, іди до Наталі Олексіївни в лікарню, там я знайду тебе; я без тебе нікуди не піду...
Валя кивнула мовчки головою й побігла до Туркенича.
Олег, намагаючись іти звичайною своєю ходою, подався до Поліни Георгіївни. Вона жила на одній з вулиць неподалік од біржі праці.
В ту мить, коли Олег зайшов до неї, Поліна Георгіївна поралась коло цілком мирного діла — чистила картоплю й кидала її в чавунчик, що парував на плиті. Ця спокійна, витримана жінка раптом вся сполотніла, коли Олег сказав їй про арешт товаришів. Ніж випав з її руки, кілька хвилин вона не могла промовити ні слова. Потім вона опанувала себе.
День був неробочий, перший день Нового року. Недобре було йти додому до Пилипа Петровича серед білого дня, після того як уранці вона віднесла йому молоко. Але й відкласти було не можна: багато що могло вирішитись протягом не тільки годин, але й хвилин.
Поліна Георгіївна, хоч вона й була втаємничена в усі справи "Молодої гвардії", розпитала Олега, чи знає хто-небудь з арештованих про зв'язки Олега й Туркенича з районним комітетом. Звичайно, всі арештовані знали, що зв'язок існує, але ніхто не знав, з ким персонально. Мошков сам був зв'язаний з районним комітетом, але на нього в усьому можна було звіритися. Земнухов мав зв'язок із комітетом тільки через Поліну Георгіївну. Вона так добре знала Ваню, що думка про небеапеку, яка загрожувала особисто їй, Поліні Георгіївні, не западала їй у голову.
Погано було те, що Стахович надто багато знав про "Молоду гвардію". Олег охарактеризував його як людину чесну, але слабку характером.
Поліна Георгіївна лишила Олега в себе вдома й навчила його, як відповідати, коли зайде хто-небудь сторонній.
Можна було уявити, як довго тривала для Олега ця година! На щастя, ніхто.так і не зайшов у дім. Чути було тільки, як сусіди пораються за стіною.
Та нарешті вона повернулась... Мороз освіжив їй обличчя. І, видно, Пилип Петрович знайшов такі слова, які влили надію в її серце.
— Слухай мене,— вона скинула хустку і, розстебнувши пальто, сіла на табуретку проти Олега.— Велів сказати, щоб духом не занепадали.