Вірний Прокопій увічнить і цей твій подвиг. Ти приборкаєш охлос, ти будеш прославлений. Феодора передає тобі вітання і ласкаві слова.
Антоніна була старшою за чоловіка, він не знав цього. Бурхливе життя молодості залишило жінці двох дітей — Велізарій усиновив їх. Минуло п'ятнадцять років подружнього життя. Кохання Велізарія до дружини не слабшало. Коли зараз, прощаючись, Антоніна не соромлячись впилася в його губи, він здригнувся. Залишитися! Він ледве здолав недоречний порив.
Антоніна мала силу при Феодорі, заради жінки базилиса покровительствувала і чоловікові. Та зовсім не з "дружби" до своєї повірниці, як шептали заздрісно-недалекі дурні і як думав дехто з розумних людей. Обізнана від Антоніни про найінтимніші властивості вдачі Велізарія, Феодора, знавець чоловіків, краще за Юстиніана розуміла, що цей сміливий і корисний імперії полководець не здатний посягнути на діадему базилевса.
Уже п'ятий день Антоніна не покидала Священних Покоїв базилиси. П'ять днів! їх Велізарій прожив сам серед іпаспистів, мучачись від страху і ревнощів. Він боявся Юстиніана. Була чутка, що ім'я Велізарія викрикував охлос. До того ж знаменитий полководець невдало виступив проти заколотників. З двох тисяч іпаспистів, яких йому дозволили взяти в Палатій, тоді він вивів до Халки лише п'ять сотень. Хто винен? Він сам. За містом у нього було ще три тисячі іпаспистів. Чому не дозволили йому взяти сюди і їх? Базилевс не довіряв йому без будь-яких
1 Югер — староримська і візантійська міра землі. Площа югера точно не встановлена, приблизно 2500 квадратних метрів.
підстав. Антоніна покинула його. В Палатії багато чоловіків. Звідки знати, яка примха вселилася в тіло жінки, до якої його завжди вабило і вабить...
Відірвавшись од Антоніни, Велізарій показав солдатам напрямок, і сотня іпаспистів випередила свого вождя. Живий щит, вони йшли, наче добре вимуштровані пси, озираючись і розуміючи жест без слів.
На часи Юстиніана запозичена у варварів ідея — дружина з кращих воїнів як особисте військо вождя — була остаточно запроваджена ромеями. Але родовий вождь у варварів був зв'язаний укладом і племінними традиціями зі своїми дружинниками, а іпасписти залишалися найманцями. Скарбниця імперії не брала участі в утриманні дружинників-іпаспистів. Начальники над ними платили краще, ніж імперія. В іншому разі іпасписти перейшли б у загальний стрій.
Кількість іпаспистів Велізарія іноді досягала семи тисяч. В найпізніші часи цивільних листів королів Англії чи Франції не вистачило б на утримування особистого війська такої чисельності. Полководці імперії грабували в нечуваних розмірах. Чи їм удавалося грабувати, чи вони вміли грабувати. Нічого не змінюється від слів.
Юстиніан не забажав наводняти Палатій іпаспистами Велізарія не через страх перед полководцем. Володар імперії не мав наміру дати початок небезпечному звичаю, освятивши його своїм високим почином.
У Халці громадилися захололі руїни. Подекуди трималися ще стіни, уже похитнувшись — чекаючи випадкового струсу чи пориву вітру. З куп каміння стирчали обгорілі балки. Іпасписти, сильні тілом і довірою вождя, пробивалися через розвалля. Здіймалася пилюка, смерділо падлом, як на старому полі битви. Шум і свист іподрому наростав. Велізарій раптом побачив себе поруч з метою. Передні іпасписти вже проривалися в малі ворота, які називали портиком венетів. Справа починалася, і Велізарій відчув сухість ніби спраги, легкість тіла, що піднімалося власною силою. Він називав це особливе відчуття натхненням меча.
У вузьких воротах могли б поміститися в один ряд чоловік десять-двадцять. Велізарій ішов по осі воріт, з боків його заступили іпасписти. Вони штовхали городян, гнали перед собою. Залунали лайки, протести, погрози. Хтось кричав: "Хто запізнився, може зачекати!" В колотнечі іпаспистів повважали за своїх.
Велізарій уявляв, що він зустріне хоча б щось схоже на військо, якісь пости, варту, яка здійме галас. Він готувався до бою за вже непозбутною звичкою — він почав носити зброю раніше, ніж голити щоки.
Іпасписти вичавлювали вагою свого строю візантійців, що заткнули ворота. З-під сутінків склепіння Велізарій бачив більше спин, ніж облич. Невдоволені візантійці поступалися місцем. Велізарій наказав не брати щитів, вважаючи, що їх не буде треба. Іпасписти були по-різному одягнуті й повсяк озброєні, без луків. Мабуть, тому їх і далі не розпізнавали.
В темноті можна було тільки колоти. Іпасписти зламали перешкоду, розтоптали тіла і виставили на арену залізну голову строю. В тисняві демос гинув, не встигаючи зрозуміти. Витискувані своїми ж, іпасписти якісь хвилини здавалися молотом, держак якого застряг у проході. Враз щільна маса убивць розширилася, солдати розріджували стрій, щоб було місце розмахнутися зброєю. Озвірілі окрики убивць потонули в загальному воланні жаху й відчаю.
Над свідомістю людей віками працювала сентиментальна легенда про рицаря-воїна, який, зневаживши слабкого супротивника, шукає собі рівного силою, зброєю, вмінням. Неподатливий лак покриває і македонян Александра, і стару гвардію Наполеона. Проте кожна війна велася з єдиною метою грабунку. Не було армії, яка відмовилася б бити беззбройних; переможець завжди вивертав кишені переможеного; на рицарських турнірах той, що вигравав, здавалось би, несерйозний поєдинок, отримував зброю і коня того, що програвав; а сила завжди доводила тільки силу, але не справедливість.
Іпасписти насолоджувалися м якістю тіл і здавалися самі собі вовкулаками із зубами-мечами, кігтями-кинджа-лами. Від дихання, від гарячих тіл, від крові, що щедро виливалася із широких ран, у холодному повітрі над ареною зависав ніби туман.
Давній автор, чиє ім'я забуто, залишив кілька рядків правди про образ стародавнього Бога Війни:
І в тобі сидить людожер.
Кров пам'ятає твоя, хоч не знаєш ти,—
вогонь, обгорілий рожен з уламка списа,
багаття з людських костомах
і обгризений череп, яким качається собака...
Мунд наказав пробити стіну Палатія, вибравши місце південніше від портиків Маркіана, кроків за сто від моря. Звідси до короткої стіни іподрому було рукою подати.
Хтось біг, хтось кричав, надаремне і марно намагаючись попередити про появу війська. З моторошних зойків, які змінили бджолине гудіння іподрому, Мунд зрозумів, що Велізарій зумів увірватися і розпочати розправу.
Готи й герули вийшли до воріт Некра '. Через загальну недбалість ворота були розчинені, прохід не охоронявся.
— Пастка,— сказав Філемут, нагадуючи про відступ ох-лосу з майдану Августеї, і забув, що він тоді надто пізно зрозумів свою помилку.
— Кого хоче погубити, позбавляє розуму 2,— відповів римською приказкою Мунд.
Поки готи й герули пробиралися до іподрому, демос, до певної міри захищений своєю власною масою, спробував вчинити опір іпаспистам. Біля входу венетів на самій арені і на нижніх сходинах трибун утворилося щось схоже на пояс битви. Жертвуючи собою, сяк-так озброєні демоти спробували, діючи згори вниз, зупинити іпаспистів Велізарія. Вторгнення Мунда і Філемута зламало волю до опору.
Герули увірвалися на верхню галерею, яка панувала над усім іподромом з висоти майже сорока ліктів. Бунтівники, що опинилися там, були перебиті, багатьох скинули чи вони самі повипадали назовні з прямовисної стіни, ламаючи собі кості.
За цим разом Філемут не забув видоїти арсенал Палатія. Крім двох сагайдаків з шістьма десятками стріл, крім запасних тятив і лука, кожен герул отримав ще сотню стріл, зв'язаних, як житній сніп.
Захопивши галерею, стрільці зайнялися байдужо бездушним винищенням цілей.
Ні Велізарій, ні Мунд не насмілилися вторгнутися на іподром через Основні ворота, з боку майдану Августеї. Полководці боялися втонути, бути зім'ятими багатолюддям. Але тепер був час перекрити шлях порятунку охлосу. Філемут наказав стріляти по воротах. Присідаючи, підстрибуючи, комес-патрикій з лицем вепра підганяв своїх. Керувати можна було тільки жестами, ніхто не чув і власного голосу. Та все ж герульські стрільці вигукували два ромейські слова, які знав кожен найманець:
1 Ворота Некра — Мертві ворота. Звідси вивозили тварин, зацькованих під час гри.
Quod vult perderé, dementat. Звичне в розмові скорочення приказки, яка повністю читається так: "Кого Юпітер хоче погубити, того насамперед позбавляє розуму".
— Руде м'ясо! Руде м'ясо!
Внизу, на арені, готи подали руку іпаспистам Велізарія. Сам Велізарій при всій жадібності до особистої участі в бою раптом охолов. Він стомився. Хоч якою великою буде його заслуга, він наперед огудив її сумнівами. Його себелюбство корчилося — щойно годину тому, ні, ще менше, він, дурень, умовляв Юстиніана покинути Палатій, ні, втікати, як назвала Феодора безглузду обережність лякливих радників. А-а-а!.. Він злякався баранів! Він стогнав, добре що ніхто не міг чути болісного завивання прославленого звитяжця.
З військовою безпосередністю Велізарій забув власні відчуття, як забуває солдат тривогу перед боєм в блаженний час зважування здобичі. Але з тією ж солдатською простотою Велізарій розумів, що нехай Мунд і не справився б без його зачину, заздрісники припишуть лаври перемоги не Велізарію. Полководець клявся собі надалі слухатися Божественного, не балакаючи.
Через нечисленність слов'янської схоли Ри/сіла Павло не мав ваги. Звістку про появу суперника базилевса комес сприйняв із спалахом жадібності: відкриваються двоякі можливості, з'являються спокусливі складнощі. Зборище заколотників на іподромі Рикіла оцінював правильніше за Велізарія: охлос у пастці. Зірка Юстиніанового суперника не зійде, зуміти б відзначитися служінням теперішньому Божественному. Із вдало обраного місця він спостерігав, як утікають заколотники, що вирвалися з Головних воріт. Рикіла вирішив трохи затриматися в руїнах Халке. Звідси була дорога в Палатій з міста, Палатій зараз оголений. Якщо вони кинуться до Палатія... Рикіла уявляв себе рятівником Божественного, наперед вигадуючи героїчні деталі бою в руїнах. На жаль, "руде м'ясо" бігло на захід. Далі вихід припинився. Невдаха рятівник, побоюючись докорів за бездіяльність, повів свою схолу слідом за Ве-лізарієм.
Під портиком венетів, як на різниці, згустився дух крові та випущених нутрощів.